Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Переважна більшість розглянутих вище злочинів є тяжкими й особливо тяж­кими. Відповідно до ст. З Закону України «Про застосування ам­ністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р., застосування амністії не допускається до осіб, яких засуджено за злочини проти основ на­ціональної безпеки України.

На підставі вищезазначеного злочини проти основ національ­ної безпеки України можна визначити як передбачені КК су­спільно небезпечні діяння, що спричинюють істотну шкоду безпеці держави і суспільства у різних її сферах та пов'язаним з нею життєво важливим інтересам особи або загрожують спричи­ненням такої шкоди.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ:

1.Економічні функції держави.

2.Суть, принципи і методи державного регулювання економіки.

3.Фінансово-бюджетне регулювання та грошово-кредитна політика держави.

їЕкономічні функції держави. Суть, принципи і методи державного регулювання економіки.

У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну й соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення великомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, гарантування економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія — це й визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їхньої реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному й світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

Економічна тактика — сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їхнього досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програ­мах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

1) структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції і зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

2) інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідаль­ного використання цих коштів та здійснення контролю за ними;

3) амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів;

4) політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності й господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, на державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

5) цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями й видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

6) антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їхньої взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціальне орієнтованої економіки;

7) бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

8) податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрун­тованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільне необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їхніх доходів;

9) грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

10) валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їхнє ефективне використання;

11) зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання й повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту й соціального забезпечення.

Основні принципи державного регулювання економіки полягають у мінімальному втручанні державних органів в економічні процеси та впливі відповідних структур на соціально-економічні процеси за допомогою встановлених державою економічних важелів та нормативів.

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави через використання певних інстру­ментів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційні структури з метою створення умов для їх ефективного функціонування згідно з напрямами державної економічної політики.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на суб'єкти ринку (нормативно-правові акти, макроекономічні плани, цільові комплексні програми, державні замовлення, встановлення цін, нормативи, ліцензії, квоти, ліміти), а методи непрямого впливу - опосередковано, через створення певного економічного середовища, здійснюють вплив на економічні інтереси, використання мотивацій (фіскальна політика, бюджетна політика, грошово-кредитна політика, інвестиційна політика, амортизаційна політика, інноваційна політика, моральне переконування).

Макроекономічне планування.

Макроекономічне планування - це особливий вид діяльності держави щодо визна­чення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення цих цілей.

Макроекономічне планування широко використовується в економіці розвинутих країн з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

В основу макроекономічного планування покладена розробка індикативних планів, тобто системи рекомендаційних планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави.

Індикативні плани мають особливості, які відрізняють від директивних (адресних та обов'язкових для виконання) планів:

1) індикативний план є комплексом рекомендацій, які не мають обов'язкового характеру;

2) показники плану призначені для інформування суб'єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави;

3) мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку;

4) реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему планових та економічних важелів.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економіч­ного та соціального розвитку України.

Державне замовлення як засіб задоволення державних потреб.

Одним із способів регулювання взаємовідносин між державою і суб'єктами господарювання, а також між самими підприємствами є державне замовлення.