Читайте также:
|
|
МОВА У ЧАСІ ТА ПРОСТОРІ
Проблема походження мови. Виникнення конкретних мов.
Походження мови як засобу спілкування і виникнення конкретних мов - дві самостійні проблеми, не пов'язані одна з одною. Кожна з них має своєрідний об'єкт дослідження: перша ставить завдання - з'ясувати, як люди почали говорити, друга - коли, де і в якому вигляді сформувалася та чи інша конкретна мова.
У з'ясуванні того, як виникла у людей потреба спілкуватися, не можна спиратися на знання історії виникнення різних конкретних мов, якими б давніми вони не були. Це й зрозуміло, адже історія мертвих (відомих за пам'ятками) чи живих мов нараховує всього кілька тисячоліть. Від часу ж зародження людської мови нас відділяє щонайменше кілька десятків тисяч років. З цього можна зробити висновок, що від "первісної" мови ніяких реальних залишків, що підлягали б прямому вивченню, немає.
Археологи та антропологи, розкопуючи давні стоянки і поховання, знаходячи кістки і черепи первісних людей, не відкопали і не зможуть "відкопати" "первісну" мову з огляду на те, що вона не зафіксована писемністю, адже письмо з'явилося на значно пізніших стадіях розвитку людства. Установити ж звукове оформлення, набір слів і граматичну будову "первісної" мови без історичних мовних даних неможливо.
Щодо конкретних мов, то їх історія встановлюється за писемними пам'ятками, що дійшли до наших часів. На основі їх вивчення вчені одержують більш-менш точні відомості про час, місце і про звукові, словесні і граматичні ознаки давнього періоду формування конкретної мови. Усім цим, тобто виникненням і шляхами розвитку конкретних мов, займається часткове мовознавство. Загальне ж мовознавство, яке пов'язує своє завдання з розв'язанням проблеми походження мови як засобу спілкування, не прагне встановити час. місце і особливості "первісної" мови. Воно ставить мету – виявити умови, завдяки яким могла зародитися і зародилася мова, інакше: що викликало потребу в передачі одне одному думок.
Історія мовознавства засвідчує: людство здавна цікавилося тим, як виникла мова, що зумовило появу різних гіпотез. їх розгляд становить певний інтерес (про них - у наступному параграфі).
Гіпотези походження мови. Ще в античній Греції, приблизно в VІ-му ст. до н.е., намітилися паростки наукової думки про виникнення людської мови, зокрема гіпотези звуконаслідувальна, вигукова і договірного її походження.
За гіпотезою звуконаслідувального походження мови, мовленнєва діяльність у людей почалася з того, що первісна людина свідомо й несвідомо наслідувала звуки навколишньої природи. Кожне такс наслідування стало згодом назвою окремих предметів і тварин подібно до того, як малі діти називають собаку гав-гав", корову - "му".
Найповніше ця теорія відбита в творах античного письменника Августина. Так, назви беззвучних речей, вважав він, утворилися за схожістю враження. А те, чи вони формуються з твердих чи м'яких звуків, залежить, за його переконанням, від того, як предмети діють на почуття людини - грубо чи м'яко. Наприклад, слово лєие ('м'яке') звучить м'яко, а слово астерітас (грубість) - твердо.
Що ж, не можна заперечити наявність у мовах світу деякої кількості звуконаслідувальних слів. Учені припускають, що, наприклад, у російській мові звуконаслідувальними є слова бормотать, брякать, булькать, жужжать, рычать, чирикать, мычать, у туркменській -гарча ('ворона') та ін. Проте було б помилково думати, що так механічно могла утворитися мова, яка виникла і розвивалася в людини разом із свідомістю. Ця гіпотеза прийнятна для пояснення появи окремих слів. З'ясувати ж причини виникнення мови як засобу спілкування людей вона неспроможна.
Автори вигукової гіпотези, або гіпотези афективного походження мови, припускали утворення людської мови з мимовільних криків, що супроводжували біль, радість, страх, тобто - з вигуків, властивих істотам як інстинктивна реакція організму на зовнішнє подразнення. Ці викрики начебто й проклали шлях до творення слів: від ох в українській мові - охкати, від ой - ойкати. Безперечно, подібні слова існують у мовах світу7. Але їх мало, навіть менше, ніж звуконаслідувальних. Тому для з'ясування того, звідки взялася мова, і ця гіпотеза нічого не дає.
За гіпотезою договірного походження мови, люди нібито домовилися про вживання відповідних слів, про називання певними словами різних предметів, явищ, дій. Однак, щоб домовитися про мову, треба мати саму мову, якою і слід було б домовлятися. Тому і цю гіпотезу не можна визнати задовільною для пояснення проблеми появи здатності людей спілкуватися.
Загальним недоліком цих гіпотез було те, що проблему походження мови їх автори брали поза зв'язками з виникненням самої людини, утворенням первісного колективу, тобто без урахування її суспільної функції та зв'язку з мисленням. По суті ці гіпотези обстоюють індивідуалістичний шлях виникнення мови. Проте перелічені гіпотези були для свого часу позитивним явищем, адже вони спростовували біблійний міф про створення мови (мова - дар Божий) тим, що вказували на людей як на безпосередніх її творців, а не пов'язували виникнення мови з волею надприродної сили.
До гіпотез стародавніх греків людство поверталось і в середні віки, і в наш час, розвиваючи й уточнюючи їх. Проте паралельно з ними з'являлися інші припущення щодо причин появи мови. Серед них гіпотези трудових викриків та еволюційного виникнення мови.
У ХТХ ст. учені Л.Нуаре і К.Бюхер намагалися пояснити виникнення мови трудовими вигуками: мова, начебто, формувалася на основі тих вигуків, які мимохіть супроводжували всяку діяльність первісної людини. Беззмістовні спочатку сполуки звуків поступово почали позначати роботу, а також різні види трудового процесу людини.
Хоч прибічники цієї гіпотези пов'язують походження мови з колективною працею, гіпотеза не розв'язує проблеми. Примітивна трудова діяльність могла дати невелику кількість слів, але ж цього недостатньо, щоб пояснити виникнення мови.
Відповідно до гіпотези еволюційного виникнення мови людська мова утворювалася поступово як результат задоволення різноманітних бажань і потреб. За В.Вундтом, первісна людина^ відчуваючи задоволення чи, навпаки, невдоволення, передавала їх не тільки жестами, а й органами мови. Поступово так звані звукові жести закріплювалися. Оскільки вони були зручнішими, ніж інші жести, то й залишалися в спілкуванні людей. У цьому й виявляється еволюція мови: вона поступово еволюціонувала від супроводу жестів рук, від міміки до людського мовлення. Отже, ця гіпотеза припускала можливість виражати мислення та емоційний стан самими жестами, мімікою без словесної мови, яка з'явилася потім. А це навряд чи правдоподібно, адже в процесі трудової діяльності здійснити спілкування жестами не можна.
Жодна з цих гіпотез не дала по-справжньому наукового пояснення проблеми походження мови. Гіпотези розглядали мову як суто природний процес, пов'язаний з розвитком індивідуальної психіки або з розвитком уже існуючого людського розуму. Роль же суспільно-виробничої практики у виникненні мови або зовсім не враховувалась, або ж розумілась спрощено.
Далекі від наукового розв'язання цієї проблеми й зарубіжні учені новітнього часу. Вони припускаються методологічної помилки, розглядаючи мову як щось таке, що належить передусім окремому індивіду. Вони залишають поза увагою кардинальне питання проблеми: у чому головна причина виникнення мови і що привело до того, що в людей склалася мова - засіб спілкування.
Сучасна лінгвістична наука, спираючись на діалектику як філософський метод і враховуючи досягнення інших наук, пов'язаних з вивченням людини, подає таке пояснення проблеми походження мови.
Сучасний погляд на проблему походження мови. Проблема походження звукової мови є складовою частиною більш загальної проблеми - проблеми походження людини і водночас мислення. Це означає, що, спираючись на дані ряду наук, що вивчають людину і людське суспільство, процес зародження людської мови слід віднести до часу формування людини, який тривав мільйони років.
Предком людини був високорозвинений вид людиноподібних мавп, які стоять до людини ближче, ніж горила чи шимпанзе, що живуть і зараз в нетрях тропічної Африки. Закам'янілі залишки викопних людиноподібних мавп були знайдені на початку XX ст. в Південній Африці. Цим найближчим до людини мавпам було дано наукову назву австралопітеків, що означає "південні мавпи". Дослідження показали, що австралопітеки, які мешкали, на думку вчених XX ст., півтора - два з половиною мільйони років тому в жаркому поясі Африки, були невеликі на зріст і не сильні, не жили на деревах, а пересувалися по землі на задніх кінцівках.
На початку XXI ст. ці свідчення доповнили археологи зі США та Ефіопії, які знайшли найстаріший у світі скелет предка людини - його приблизний вік 3,8-4 млн. років. Розкопки велися в ефіопський області Афар, за 60 км. від Хадара, на ділянці, де раніше вже траплялися археологічні знахідки.
Засвоєння людиноподібною мавпою прямої ходи, вивільнення передніх кінцівок від необхідності пересуватися було першою передумовою олюднення мавпи. Поступово пряма хода в наших предків (пітекантропів, синантропів і їм подібних мавп-людей) стала правилом, а згодом і необхідністю. Вивільнені від ходіння передні кінцівки можна було використати для самозахисту, збирання їжі, ними можна було зробити примітивні знаряддя. Здатність до виготовлення знаряддя праці є однією з найважливіших специфічних особливостей трудової діяльності, яка намічалася в процесі переходу мавпи в людину. Природно, що для перетворення нерозвиненої кінцівки мавпи на вмілу руку людини потрібні були сотні тисяч років, які в історії Землі мають не більше значення, ніж секунда в житті людини. Протягом цих сотень тисяч років рука удосконалювала продукти праці, що засвідчують учені в різних кутках розселення давніх наших предків.
За свідченням учених, "пралюди" (прямо ходячі люди) вийшли з Африки і розселилися по Близькому Сході, Європі. Південній Азії. Новітні дослідження, засновані на аналізі ДНК різних народів і рас, засвідчують, що процес розселення повторювався двічі - близько 500.000 р. і близько 100.000 р. Після цього сталося переселення з Південної Азії на Близький Схід, в Європу і Африку близько 50.000 р.
Першу хвилю переселення з Африки здійснили "пралюди". що виготовляли камінні й інші знаряддя, користувалися вогнем. Переселенці
100.000 р. давності - це, можливо, неандертальці, що населяли Європу і Азію від 100.000 до 40.000 р. і виготовляли спеціальні знаряддя не тільки з каменя, але й з кісток і дерева. Наступну хвилю переселенців, на думку вчених, становили кроманьйонці, зовні схожі на сучасну людину, що виготовляли більш досконалі знаряддя з кісток і каменя, будували житло з ракушняка.
Природно, що процес еволюції удосконалення знарядь охоти і праці пов'язаний з боротьбою за виживання. У протистоянні силам природи з допомогою виготовлених знарядь праці й охоти згуртовувався первісний колектив, частішали випадки взаємної підтримки і стала ясніше усвідомлюватися корисність спільних дій для кожного окремого члена племені. Так праця зумовила розвиток спільної діяльності: з'явилася потреба щось сказати одне одному. На цій стадії розвитку людини стався великий стрибок у розвитку мозку: дослідженням викопних черепів доведено, що у неандертальців мозок був удвічі більший, ніж у пітекантропів (і в три рази більший, ніж у горили), що й дало роду Homo можливість еволюційного домінування 1,5-2 мільйони років тому. До того ж, як свідчить вивчення знарядь цієї епохи, неандерталець працював правою рукою, що дозволяє припустити появу ознак асиметрії лівої й правої частин мозку7. Це дає змогу погодитися з думкою про те, що в неандертальців уже була мова. На зміну неандертальців в епоху пізнього палеоліту (приблизно 40 тисяч років тому) приходить неоантроп, тобто нова людина, або Homo sapiens (людина розумна). Вона вже вміє виготовляти складене знаряддя (наприклад, сокиру й рукоять), чого не було в неандертальців, володіє багатокольоровим наскельним живописом. Важливо також те, що будова і розміри черепа в нього принципово не відрізняються від сучасної людини. У цю епоху завершується становлення звукової мови як повноцінного засобу спілкування, засобу формування понять.
Потреба в спілкуванні створила свій орган: нерозвинені гортань і глотка мавпи перетворилися поволі в розвинений орган мовного апарата: органи рота поступово навчилися вимовляти один членороздільний звук за одним. Отже, та праця, що створила саму людину, створила і людську мову, яка матеріалізувала мислення. Минули сотні тисяч років, поки виникли мовні нейронні центри, не залежні від примітивних емоцій, ті нейронні центри в корі мозку, що до сьогодні зберегли нейронну структуру і керують нашим мовленням. Далі ж у процесі паралельного розвитку мови і мислення диференціювалися і концепції мислення (тобто розуміння певних явищ або процесів) і форми мови.
Такими були природні умови, які забезпечили виникнення людини і людського суспільства, однією з невід'ємних ознак якого на всіх етапах його існування була і є мова - форма мислення. Звідси й розуміння мови як суспільного явища, яке виникло в суспільстві, існує в суспільстві для задоволення його потреб і розвивається в суспільстві разом з прогресивними змінами в житті суспільства.
Генеалогічна класифікація мов. Генеалогічна (від грец. genealogia- родовідна) класифікація мов групує мови світу за спільністю їх походження: встановлює історичну спорідненість мов на основі виявлення єдиного джерела (мови-основи, прамови), з якого всі вони походять.
Науковими спостереженнями доведено, що історична спільність живих і мертвих мов виникла внаслідок диференціації єдиного для них джерела. Цим спільним джерелом була мова-основа (прамова), припустимість існування якої доводиться застосуванням порівняльно-історичного методу до вивчення мовних явищ. На матеріальну спорідненість мов указують регулярні звукові відповідності. Вони є наслідком закономірних змін спільного вихідного мовного джерела.
Представники порівняльно-історичного мовознавства XIX ст. виникнення споріднених мов уявляли як роз'єднання якогось діалекту (мови-основи) на окремі діалекти (мови).
Сукупність історично споріднених мов, що походять від однієї мови-основи, становить сім'ю мов. Сім'я, яка утворилася з мови-основи, ділиться на групи (або гілки), які в свою чергу розпадаються на підгрупи, до яких входять окремі мови. Ця схема дозволяє пояснити різний ступінь спорідненості мов, який залежить від історичної заглибленості доби, коли існував протодіалект (прото - від грец. - 'перший') чи протомова, з якої пішли споріднені мови. Мови, об'єднані в підгрупи, є близькоспорідненими: це, наприклад, українська, російська, білоруська, що входять у східнослов'янську підгрупу, яка дозволяє припускати добу спільносхіднослов'янської єдності (з наявністю споріднених діалектів); це, зокрема, чеська, словацька, польська, верхньолужицька і нижньолужицька, які становлять західнослов'янську підгрупу; це також болгарська, македонська, сербська, хорватська, словінська, що належать до південнослов'янської підгрупи.
Більш віддалена історична спорідненість спостерігається між живими і мертвими мовами різних підгруп, які походять від однієї якоїсь групи споріднених мов. Ілюстрацію більш віддаленої спорідненості можуть становити, наприклад, українська і польська чи українська і болгарська, бо належать до різних підгруп, але однієї групи - слов'янських мов.
Ще більшу віддаленість споріднених мов виявляють, приміром, українська і німецька, українська і французька, бо вони належать до різних груп (слов'янської, германської, романської) однієї індоєвропейської сім'ї мов (мови-основи, прамови).
Однак така схема поділу мов не до всіх сімей застосовується беззастережно. Є випадки, коли відособлену сім'ю мов становить одна мова. Наприклад, японська мова являє собою не споріднену ні з якими мовами окрему сім ю. Трапляється таке, що окрему групу певної сім'ї мов представляє одна мова, наприклад, вірменська в індоєвропейській сім'ї. Це означає, що не завжди групи поділяються на підгрупи.
Найбільш вивченими є такі сім'ї мов: індоєвропейська, фінно-угорська (або угро-фінська), тюркська, кавказька (або іберійсько-кавказька), китайсько-тібетська, монгольська, афразійська (стара назва - семіто-хамітська). Однак чимало мов до цього часу не стали об'єктом глибокого наукового вивчення. Тому назвати кількість і склад сімей мов достовірно поки що не можна.
Крім цього, в мовознавстві XX ст. посіли певне місце гіпотези стосовно макросімей мов світу. Серед них а) ностратична макросім'я. яка об'єднує індоєвропейські, афразійські, уральські, алтайські, картвельські, дравідійські мови; б) палеоєвразійська, до якої входять сино-тибетські і північнокавказькі, єнисейські та ін. мови; в) америндська, що обіймає мови корінного населення Америки (за винятком ескімосько-алеутських мов). Цим ставиться питання про більш давню спорідненість сімей мов, які входять до макросімей, а відтак і спорідненість усіх мов світу. Аргументовану наукову концепцію спорідненості всіх мов світу висловив видатний український мовознавець О.С Мельничук. На сьогодні тривають пошуки обґрунтування генетичної спорідненості мов кожної з сімей і спорідненості мов макросімей.
Індоєвропейська сім'я мов. Термін "індоєвропейські мови" утворився за географічною ознакою: він указує на територіальне поширення мов. Проте в цьому терміні не відбито наявності іранських мов, поширених на просторах Азії, і того, що індоєвропейські мови, зокрема англійська, іспанська, французька, португальська, вийшли за межі Європи (в Америці, Африці, Австралії). Однак цей термін загальновизнаний.
Численні мови індоєвропейської сім'ї об'єднуються в групи: слов'янську, балтійську; германську, романську, індійську, іранську, грецьку, кельтську, албанську, вірменську, анатолійську, тохарську.
Типологічна класифікація мов. Типологічна класифікація полягає у виявленні подібностей і відмінностей, що притаманні мовній будові як найбільш важливі властивості мови, але які не залежать від генетичної спорідненості мов.
Найбільш відома морфологічна класифікація мов, за якою відповідно до морфологічної будови слів мови поділяються на (а) кореневі, або аморфні (від грец. а - заперечення + morphë- 'форма'), або ізолюючі, (б) аглютинативні (від лат. agglutinatio -'склеювання'), (в) ф л е к т и в н і, або фузійні (від фр. f ц s і о п - 'злиття') і (г) полісинтетичні (багатоскладові), або інкорпоруючі.
(а) У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми:
корені й афікси. Слова таких мов являють собою морфологічно неоформлені
одиниці типу невідмінюваних слів української мови там, тут, звідки, куди.
Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна китайська. Граматичні відношення між словами в цих мовах передаються інтонацією, службовими словами, порядком слів.
(б) У будові слів аглютинативних мов (до них належать тюркські й фінно-угорські мови), крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень. Наприклад, в українській мові, яка належить до типу флективних мов. одна флексія -eu у формі слова (від) людей передає і значення множини, і значення родового відмінка. Зовсім інше спостерігається у турецькій мові, яка має аглютинативний тип граматичної будови. У цій мові для кожного з перелічених граматичних значень існує окремий афікс: -лар суфікс множини (і тільки множини), -дай — суфікс родового відмінка (без вираження ознак числа — однини чи множини). Отже, для передачі всіх тих граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до кореня додаються кілька афіксів з відповідними граматичними значеннями, а саме: адам-лар-дан ('від людей'), де адам - 'людина, -лар- - суфікс множини, -дай - суфікс родового відмінка. Для вираження лише множини до кореня додається суфікс -лар- (адам-лар), для передачі родового відмінка - суфікс -дай (адам-дан).
Ще однією істотною відмінністю аглютинативних мов від флективних є те, що в аглютинативних мовах немає того щільного поєднання морфем, яке спостерігається у флективних мовах. Ця відмінність виявляється передусім фонетично. У флективних мовах на стикові морфем відбуваються різні фонетичні процеси, внаслідок яких іноді розмиваються межі кореневих і афіксальних морфем. Наприклад, у слові товариський звук [с] поєднує в собі кінцевий елемент кореня і початковий суфікса (товариш + ськ-игі > товариський); або ще приклади: празький (з праг + ський); птаство (з птах + ство). Цей тісний зв'язок морфем у слові називають фузією, а мови, яким властива вона. - фузійними (це - флективні мови).
В аглютинативних мовах межі між морфемами окреслені більш чітко, на стикові морфем фонетичні процеси не виникають.
(в) Виділенням типу флективних мов наука завдячує німецьким ученим початку XIX ст., які звернули увагу на відмінну граматичну будову різних мов, зокрема на флективний тип. відмінний від аморфного (властивого китайській мові) і від афіксуючих (аглютинуючих), які протиставляються флективним за ознакою незмінності кореня. Тоді ж усі флективні мови були поділені на синтетичні й аналітичні. Сучасне розуміння цих типів мов таке. Синтетичні – це мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичними є живі: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька.
Аналітичними називають мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені. Відмінність граматичних будов цих мов можна побачити на зіставленні таких ідентичних за значенням словосполучень, як: укр. книга Петра (мова синтетична) і фр. le livre de Pierre (мова аналітична), або ще: Собор Паризької богоматері (назва твору В. Гюго) - "Notre Dame dе Раrіs. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і деякі інші індоєвропейські мови.
(г) Своєрідну групу мов становлять полісинтетичні, або інкорпоруючі (від лат. об'єднування, 'поєднування') мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індійської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає "Я їм м'ясо", утворилося від складання слів пи — накатл— 'м'ясо'–іквя— їсти. По суті таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет. Наведений приклад становить зразок такого поєднання. Поряд з такими формами в інкорпоруючих мовах існують і самостійні слова, зокрема самостійні дієслова, від яких граматично залежать інші окремо існуючі слова.
До полісинтетичних належать мови північноамериканських індійців, палеоазіатські мови Азії (чукотська, корякська. ітельменська (стара назва – камчадальська).
Такі основні типи мов, що виділяються при розгляді їх морфологічної будови. Однак граматична структура слів у мовах світу настільки своєрідна, що не всі мови легко розподіляються між названими типами. Віднесення мов до того чи іншого типу здійснюється за найхарактернішими ознаками. Ідеальних типів мов не існує. Наприклад, у кореневій китайській мові є чимало ознак аглютинативного типу. Афразійські мови відносять до мов флективних, але в їх морфологічній будові є окремі ознаки мов аглютинативних. Немає чіткої межі і між синтетичними й аналітичними мовами. Українську мову за більшістю ознак відносять до мов синтетичних. Але в її морфологічній будові є елементи аналітичної граматичної будови, зокрема відношення між словами виражаються не лише флексіями, а й прийменниками (у селі, на будинку).
Пізнання типу морфологічної будови кожної мови дає багато конкретного матеріал) для загального мовознавства. У цьому велике не тільки практичне, а й теоретичне значення застосування морфологічної класифікації мов для науки про мову.
Крім морфологічної класифікації, в межах типологічної класифікації в середині XX ст. почали розрізняти мови за синтаксичними ознаками. Синтаксична класифікація будується на різних засадах: на ієрархії синтаксичних властивостей актантів (будь-яких членів речення, що позначають особу, предмет, який бере участь у процесі, позначеному дієсловом): мови з підметом, мови без підмета, топікові мови, тобто мови, в яких граматичний пріоритет має не підмет, а тема.
Ареальна (географічна) і соціальна (функціональна) класифікації мов. Ареальна (географічна) класифікація (від лат area - 'площа', 'простір') пов'язана з вивченням розташування мов на карті світу. Результати такого вивчення подаються або на лінгвістичний карті світу, або на карті окремої країни. Можливі карти, в яких представлені лише сім'ї або групи мов чи окремі мови на території окремої частини світу (наприклад, Європи). На картах подаються також межі поширення діалектів тієї чи іншої країни. Наприклад, у підручниках з української діалектології, як правило, подаються карти поширення наріч, говорів української мови.
Особливу категорію ареальної класифікації утворюють так звані мовні союзи, наприклад, балканський, куди входять румунська, болгарська, македонська, албанська, новогрецька мови, які, не будучи близькоспорідненими, внаслідок історичних контактів набули спільних рис.
Соціальна (або функціональна) класифікація ґрунтується на кількох засадах.
1. Мови поділяються залежно від їх зв'язку з носієм, якому вони належать. Таким носієм може бути плем'я, народність, нація. На основі цього розрізняють племінні мови (частіше вживають термін '"діалекти"), мови народності, національні мови.
2. Мови групуються відповідно до функцій, які вони виконують у суспільстві і в цивілізації. Це мови регіональні, міжнаціональні, міжнародні.
3. Мови розрізняються залежно від значення і поширення в світі. О.Б.Ткаченко виділяє такі соціолінгвістичні типи: 1) одноосібна мова (майже повністю вимерла мова), належна одній особі, останній з останнього найстарішого покоління мовців, наприклад, південносамодійська камасинська мова, яку на початок 80-х років XX ст. пам'ятала і могла вживати остання її носійка Клавдія Плотникова з селища Абалакова Красноярського краю: 2) частковогенераційна мова, якою користуються лише люди старшого покоління (водська мова в Леніградській області); 3) повногенераційна, але частковоетнічна мова, якою користується частина етносу, наприклад, уельсці у Великобританії, де з 700 тис. уельсців на 1981 р. уельську мову знало 500 тис, як правило, людей із села; українська (на Сході України); 4) повноетнічна, але частково-територіальна мова етносу, коли через утрату державності мова поширюється не на всю територію серед національних меншин, наприклад, латиська мова в Латвії в часи її перебування в складі СРСР;
5) повнотериторіальна мова, коли мова стає державною, наприклад, грецька мова в сучасній Греції; 6) повнотериторіальна і позатериторіальна мононаціональна мова (в одній функції поширена поза власною територією, наприклад, італійська як світова мова вокалістів); 7) повнотериторіальна і позатериторіальна поліфункційна мононаціональна мова, наприклад, російська мова; 8) повнотериторіальна і позатериторіальна поліфункційна полінаціональна мова, поширена в кількох державах, наприклад, англійська з п'ятьма національними варіантами - британським, американським, канадським, австралійським, новозеландським; 9) повнотериторіальна поліфункційна поліетнічна мова, тобто мова, що, поширившись на започатковану етнічну територію, повністю витіснила попередні етнічні мови і після певного часу, розпавшись на кілька мов, відмирає, наприклад, латинська як прароманська.
Різноманітність мов світу Живі і мертві мови. Проблеми дидактичної класифікацій. На земній кулі нараховується від 2500 до 5000 живих і мертвих мов. Неможливість точно визначити їх кількість пояснюється не тільки тим, що не всі ще мови відомі й вивчені, а й тим. що ще не вироблено чітких критеріїв у розмежуванні мов і діалектів. Щодо останнього наведемо приклад. Серед західнослов'янських мов одні вчені-славісти поряд з польською, чеською, словацькою, лужицькою називають мову кашубську, тимчасом як інші кваліфікують її як діалект польської мови.
Труднощі відчуваються також і у встановленні мертвих мов. Обліку піддаються ті з них, які дійшли до нас у писемних пам'ятках. Про окремі неписемні мови вчені дізнаються лише з свідчень, написаних носіями інших мов. Що робити з ними: визнавати за окремі мови чи вилучати їх з переліку мов? І це питання стоїть на перешкоді точного визначення кількості мов.
Згадка про мертві мови потребує пояснення того, які критерії кладуться в розрізнення живих і мертвих мов. Вони такі.
Живими визнаються ті мови, які (1) мають носія у вигляді племені, народності, нації, (2) вживаються в усіх сферах людської діяльності і (3) розвиваються разом із змінами в житті суспільства. На відміну від них мертві мови - це ті, що (1) втратили свого носія (латиною розмовляли римляни-мешканці Римської імперії, яка розпалась: на місці її провінцій з'явились інші держави й інші мови, а римляни розчинилися в переможених народах: латинська мова, проте, не втратилась, вона дійшла до нас у писемних пам'ятках, але як мертва, бо не має живого носія); (2) не використовуються в усіх сферах застосування мови (та ж латинська мова після розпаду Римської імперії тривалий час використовувалась у країнах Західної Європи як мова церкви, науки, освіти, юриспруденції, але не була розмовною мовою німців, французів, іспанців, - значить не обіймала всіх сфер життя народів, які використовували її з певною мстою): (3) не розвиваються, тобто не зазнають змін ні в звуковому чи словниковому складі, ні в морфологічній чи синтаксичній системах (латина).
Переважна більшість живих мов має незначну суспільну базу: від сотень тисяч до тисячі і навіть кількох сотень мовців, а то й менше. Лише приблизно за 200 мовами стоять мовні колективи, що налічують не менш як 1 млн. осіб, близько 20 з них мають від 50 і більше мільйонів мовців. Найпоширеніші з них - китайська, англійська, гінді, урду. іспанська, російська, арабська, португальська, японська, німецька, французька, італійська, корейська.
Кожна з мов (живих і мертвих).характеризується звуковими ознаками, властивим лише їй словниковим складом, притаманною тільки цій мові граматичною будовою. Проте вони мають немало спільних ознак у суспільному функціонуванні, у будові, у походженні, що дає змогу відповідно класифікувати мови і цим самим полегшити їх вивчення.
Лекція 8. Електронний архів як складова системи електронного документообігу
План
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 98 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |