Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Багатство мовлення

Під багатством мовлення розуміють, з одного боку, велику кількість мовленнєвих одиниць семантично та стилістично різноманітних, а з іншого — велику кількість одиниць, що мають одне значення, але відрізняються словотвірною та граматичною структурою [19, 112—113].

Джерелами багатства й різноманітності мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, які склалися мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови і які збагачуються з розвитком суспільства.

Лексичне й фразеологічне багатство мовлення, тобто мовлення без повторів, твориться синонімічними рядами: чим повніший синонімічний ряд, тим більша можливість відбору відповідно до змісту й мети висловлювання. Важливо, щоб мовці володіли синонімічними ресурсами мови. Наприклад, у словосполученні сонячний ранок прикметник сонячний можна замінити на світлий, ясний, безхмарний; блакитне небо — на голубе небо; вогнище горить — на палає, палахкотить; сонячний світ — на світлий, променистий, ясний.

Багатство лексики — це й багатство значень, а не лише лексем. Тому надзвичайно важливо володіти усіма можливими значеннями багатозначних слів.

Гарячий (чай, людина, час);

глибокий (ставок, знання, старість);

високий (будинок, гість, голос);

сухий (білизна, гриби, людина, розповідь);

чорний (сукня, кава, думки, робота);

важкий (предмет, життя, хвороба, кроки);

темний (ніч, очі, тривога).

Багатство слів і багатство значень неможливе без багатства форм. Це можуть бути паралельні форми роду (зал — зала, клавіш — клавіша), відмінків (Д.в. брату — братові, сину — синові); великі семантико-стилістичні можливості мають прикметникові паралелі (материн — материнський, батьків-батьківський, повний — повен, зелений — зелен, славний — славен).

Семантичне багатство примножується багатством інтонаційним, яке залежить і від лексичного наповнення тексту, і від його синтаксичної побудови. Це не лише питальна, спонукальна, розповідна інтонація. Це й інтонація запитання — і відповідна до нього інтонація відповіді, інтонація підтвердження, згоди — й інтонація сумніву, заперечення; інтонація роздуму — й інтонація беззастережної впевненості; інтонація інтимності, ласкавості.

Чистота мовлення тісно пов’язана з правильністю й нормативністю: якщо в мовленні відсутні порушення лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим [5, 125]. Бабич Н. стверджує, що чистота виявляється у трьох аспектах: в орфоепії — правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту; у слововживанні — відсутність позалітературних елемен­тів — діалектизмів, вульгаризмів, штампів, слів-пара­зитів; в інтонаційному аспекті — відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність лайливих, лицемірних ноток.

Засвоєння літературної вимови становить певну трудність. Орфоепічні явища засвоюються важче, аніж лексика. Наприклад, [г] — укр. — і [ґ] — рос., [ч] — укр. — і [ч’] — рос., [шч] — укр. — і [щ’] — рос., [о] — укр. — і [о^а] — рос. тощо. Засмічує мову й неправильне наголошування слів. Чистота мовлення залежить і від дикції — вади артикуляції вимагають тривалого тренування артикуляційного апарату. Проте за умови тривалої й наполегливої роботи цих вад можна позбутися.

Позалітературні одиниці можуть з’являтися в мовленні при зміні ситуації спілкування, її експресії. До них науковці відносять:

- просторічні слова — мають знижений колорит, тому вони властиві розмовно-оповідним різновидам мовлення (біганина, брехун, скиглити, охламон);

- жаргонізми — функціонально близькі до просторічних слів, проте тісніше пов’язані з певним соціальним середовищем (збацати, охмуряти, стибрити);

- діалектну лексику. Сферою свого застосування вона має розмовний і художній стилі. У першому вона виконує понятійно-номінативну функцію, в другому ж — художньо зображувальну (відображення місцевого колориту, типізація характерів);

- канцеляризми й професіоналізми. Поза властивими для них стилями — офіційно-діловим і професійно-виробничим — сприймаються як ознака бідності мовлення, неестетичності мовця;

- лайливі й вульгарні слова недопустимі ні мовними, ні загальноетичними нормами. Їх вживання вульгаризує мову, погано характеризує мовця, створює конфліктні ситуації.

Чистота мовлення — це його естетичність. Уміння відбирати, синтезувати мовні засоби із загальнонародної скарбниці формується і в процесі вивчення мови, і в процесі пізнання світу.

Доречність мовлення — це такий добір, така організація засобів мови, що роблять мовлення відповідним меті й засобам спілкування. Доречне мовлення відповідає також темі повідомлення, його логічному та емоційному змісту, складу слухачів та читачів, інформаційним, виховним, естетичним завданням писемного або усного виступу [14, 233].

Доречність — це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає такого добору (підбору) мовних засобів, що відповідають змістові та характерові експресії пові­домлення. Проте для доречності в мовленні самих мовних засобів недостатньо — доречність враховує ситуацію, склад слухачів (читачів), естетичні завдання. Р.О. Будагов зауважує: “Наївно думати, що образне відтворення думки менш точне, аніж необразне. Вся суть у тому, що і як передається вченим або письменником, якої вартості, якого масштабу та чи інша думка формулюється” [8, 87].

Таким чином, висловлювання доречне, якщо внаслідок його використання досягається мета, яка висувалася мовцем, якщо потреби мовця (у широкому розумінні) реалізовані. Ось яким різноманітним арсеналом засобів для досягнення мети висловлювання можна скористатися: який би прийом не використовували — риторичний діалог, окличну або питальну форму звертання до слухачів, повторення попередньо висловленої думки з метою її підсилення, посилання на літературний образ чи історичний факт, дослівне цитування або переказування цитати своїми словами, відповіді на запитання, порівняння, проголошення лозунга і т.д., — його необхідно повсякчас найтісніше пов’язу­вати з усім змістом мовлення. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формується і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному стилі слово і фраза мають бути доречними, як доречною повинна бути й інтонаційно-колоритна їх тональність: висока чи низька, інтимно-ласкава (пестливий, ніжний, прихильний тон) чи офіційно-холодна (бай­дужий, безсторонній тон), гумористично-сатирична (на­сміш­куватий, глузливий, уїдливий, викривальний тон) чи позбавлена цих інтонацій.

Доречність мовлення — якість дуже важлива, вона регулює всю мовленнєву поведінку. Педагоги не повинні забувати, що слово так само легко вбиває, як і легко лікує; сказане слово назад не повернеш — воно виконає ту роль, яку відвела йому мова, і ніякі виправдовування на зразок “я цього не хотів” не допоможуть. Б. Головін у роботі “Основи культури мовлення” наводить слова відомого хірурга Ф.Г. Углова: “Якщо куля випущена ворогом, може пошкодити частину тіла, то грубе слово потрапляє в серце й нерідко звалює людину”.

Відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування виховується мовленнєвою практикою. Навички доречного мовлення можна виробити за таких умов: 1) якщо усвідомити необхідність корегувати мовлення щодо його доречності; 2) якщо володіти культурою мовлення й культурою спілкування за допомогою мови; 3) якщо мати високу загальну культуру і якщо норми етики будуть переконанням, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей — органічними почуттями, а не правилами поведінки; 4) якщо засвоїти мову не лише як шкільний предмет, а й як “живу схованку людського духу”, і берегти її — цей народний скарб.

Доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже проаналізовані ознаки є складовими культури одного й того ж предмета — мовлення. Тільки в сукупності ці ознаки формують високий рівень культури мовлення суспільства і кожного його члена зокрема.