Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Культура мовлення вихователя

Читайте также:
  1. D) Отечественная культура в условиях тоталитарного общества.
  2. II. Правовая культура: понятие, функции и виды.
  3. III. Культура как процесс – фактор социальных изменений.
  4. XIV. Светские наука, культура, образование
  5. Адаптивная физическая культура- составнаячасть комплексной реабилитации инвалидов
  6. Адукацыя, навука і культура ў БССР у 1945-1985 гг.
  7. Адукацыя,навука і культура Беларусі 1990-2012
  8. Аналіз тексту на уроках розвитку зв'язного мовлення
  9. Антропогеография (человечество, отношение человека к земле, культура, народ и государство).
  10. АРАБО-МУСУЛЬМАНСКАЯ КУЛЬТУРА
Помощь в написании учебных работ
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

У наш час, коли українська національна мова перебуває на новому етапі свого відродження й розквіту, особливої ваги набуває виховання культури усного мовлення - цього найважливішого засобу людського спілкування.

Прищеплювати культуру мовлення слід з перших років життя дитини. Для цього потрібно, щоб діти чули від дорослих зразкове мовлення, яке відповідало б літературним нормам даної мови.

Майбутні вихователі, яким доведеться вчити малюків некорінної національності українському мовленню, повинні самі не тільки бездоганно володіти літературними нормами української мови, а й знйти, що означають поняття „норма мови”, «літературні норми», «культура мовлення».

Розгляньмо ці поняття. Норма літературної мови - це головне поняття вчення про правильність мовлення та його культуру.

Мовна норма - це усталені правила вимови і правопису, добору слова, граматичної форми, синтаксичної конструкції (речення), закріплені у словниках та довідниках. «Нормою літературної мови визнається відносно стійкий спосіб мовного вираження, який відображує внутрішні закономірності розвитку мови, соціальна прийнятий і закріплений у кращих зразках сучасної літератури».(Трудности словоупотребления и варианты норм русского литературного языка / Под ред. К. С. Гербачевича.— Л., 1973,—С. 4.)

Основними ознаками норми літературної мови є відносна стійкість, загальновживаність, обов’язковість.

Літературна мова у кожного народу єдина і виступає найважливішим засобом спілкування людей у межах усієї нації.

Українська літературна мова - це мова всього українського народу (усна і писемна), «яка підкоряється історично складеним нормам вимови і письма, що встановлюються протягом тривалого часу народом, його передовими діячами культури, літератури, мистецтва і потім схвалюються відповідними державними органами як загальноприйнятий зразок, обов’язковий для всіх».(Сучасна українська мова.— К., 1964.— С. ІЗ.)

Існують орфоепічні (фонетичні), лексичні, граматичні, фразеологічні та стилістичні норми.

Орфоепічні (фонетичні) норми - це єдині правила вимови окремих звуків та звукосполучень, це літературна вимова слів та словоформ, яка представлена у тлумачних та орфоепічних словниках, довідниках української вимови.

Лексичні норми - це правила вживання окремих слів та словосполучень відповідно до їх семантичних значень.

Граматичні норми - це обов’язкові правила зміни та поєднання слів у простих та складних реченнях.

Фразеологічні норми - це закріплене в літературній мові вживання стійких зворотів, які мають своє значення (семантику) та постійний склад своїх компонентів. Кожній мові притаманні свої фразеологічні звороти, норми їх вживання, визначені у тлумачних та фразеологічних словниках.

Стилістичні норми - це специфічні прийоми та засоби, які допомагають правильному вираженню думки.

Отже, кожна людина, незалежно від місця її проживання, користуючись українською літературною мовою, не може у вимові вживати місцеві особливості, які б порушували її єдність і сталість норм.

Норми літературної мови не є назавжди визначеними, сталими, незмінними, вони творяться в практиці мов­ного спілкування, при цьому виникають порушення існуючої норми, з’являються нові мовні норми.

Залежно від мети, змісту і характеру висловлювання в різних мовних ситуаціях добираються відповідні мовні засоби.

Єдність мовних засобів і форм висловлення залежно від сфери застосування і функцій літературної мови називають стилем мови. Розрізняють розмовно-побутовий, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, офіційно-ораторський та науковий стилі мови.

Мова є однією з важливих ознак загальної культури та культури мовлення. По-різному визначають поняття мовленнєвої культури. У теоретичному аспекті визначають культуру мовлення Б. М. Головін та М. І. Ілляш.

Культура мовлення - це сукупність і система комунікативних якостей мовлення (Див.: Головин Б.М. Основы культуры речи. –М., 1980. –С.7.); володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.(Див.: Ильяш М.И. Основы культуры речи.— Киев; Одесса, 1984.— С. 5-6.)

З практичної точки зору культура мовлення - це бездоганно правильне користування лексичними, граматичними, орфоепічними, стилістичними, фразеологічними нормами літературної мови, вживання нормативних наголосів у словах. Це вміння активно застосовувати в мовленнєвій практиці мовні закономірності, «мовні ідеали», притаманні тільки цій мові.

Культура мовлення - це «...загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення..., які змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується».(Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського.—К., 1990.— С. 8.)

Основними ознаками культури мовлення є його правильність, точність, чистота, багатство (різноманітність), логічність, виразність, доречність. Оцінні еталони культури мовлення: «правильно - неправильно», «добре - недобре», «точно - неточно», «виразно - невиразно», «доречно - недоречно». (Бабич Н. Д. Основи культури мовлення.—Львів, 1990.—С. 9.)

Уміння правильно говорити прищеплюється в ранньому дитинстві, формується в стінах дошкільного закладу та в школі, а потім удосконалюється протягом усього життя в процесі спілкування. Погане, засмічене мовлення - це показник невихованості людини, це збитки навчально-виховного процесу в дитячому садку, школі, вузі. Відомий педагог К. Д. Ушннський зазначав: «...у нас часто трапляються особи дуже розвинені, обізнані й розумні, які хочуть вам сказати про яку-небудь справу, але є справжніми мучениками... набридають слухачеві, стомлюють його і часто втрачають багато в житті через те, що школа не подбала, щоб розвинути в них вчасно дар слова».(Ушинський К. Д. Вибр. пед. твори.- К., 1949.— С. 199.)

Отже, завдання вихователя дошкільного закладу - своєчасно сформувати культуру мовлення як рідною, так і другою (українською) мовою, розмежовуючи в свідомості дитини спільні та відмінні мовні явища.

На жаль, у переважній більшості педагоги дошкільних закладів самі не володіють мовленнєвою культурою. Особливо це відчутно в умовах близькоспорідненої (українсько-російської та російсько-української) двомовності. Українське мовлення вихователів збіднене, в мовленні багато русизмів, трафаретних, штампованих фраз та кальок.

Причинами низької мовленнєвої культури як рідною (російською), так і другою (українською) мовою є: (Див.: Бабич Н. Д. Основи культури мовлення.— С. 9—10.)

1) ігнорування читанням художньої літератури українською мовою;

2) байдужість до вивчення в школі та вузі мовознавчих дисциплін (російської та української мов), а звідси відсутність усвідомлення схожого й відмінного у двох близькоспоріднених мовах. Це призводить до невмотивованого вживання російських слів та мовних кальок в українському мовленні, і навпаки;

3) відсутність у студентів, вихователів, педагогів, які працюють та спілкуються в умовах двомовності, навичок та звичок користування мовними словниками та до­відковою літературою, в яких висвітлюються норми та правила літературної вимови;

4) недостатній розвиваючий потенціал мовленнєвого середовища, брак постійних мовних зразків, адже відомо, що мова легко засвоюється в процесі активної мовлен­нєвої практики за наявності зразка правильної літератур­ної мови;

5) наслідування модним словам-штампам, уживання діалектизмів та жаргонізмів.

Погане, неправильне, засмічене мовлення вихователя є причиною неправильного мовлення дітей. Діти - майбутні носії національної мови, тому вихователю дошкіль­ного закладу необхідно ставитися до культури мовлення не тільки як до професійного обов’язку, а й як до соціального явища.

Ось чому для підвищення рівня мовленнєвої культури майбутньому вихователю необхідно дотримуватися цілого ряду вимог :

- шанувати національну мову українського народу, шанувати людей та своїх вихованців, з якими спілкуєшся, бути уважним до кожного проголошеного слова;

- навчитися чути себе, слухати співрозмовника, прислухатися до мовлення дикторів радіо, телебачення, акторів та різних соціальних груп населення - вчитися в них різноманітності мовлення;

- виробити звичку постійно читати художні твори, поезію українською мовою;

- постійно тренувати пам’ять, запам’ятовуючи образні вирази, прислів’я, приказки, скоромовки, влучно використовуючи їх у процесі спілкування з дітьми;

- спілкуючись двома (російською та українською) мовами, добре володіти літературними нормами кожної з них, осмислювати їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ, своєчасно виправляти прояви інтерференції. Для цього слід виробити звичку постійно керуватись словниками (російсько-українським, українсько-російським, орфографічними словниками української мови, словником наголосів, тлумачними та фразеологічними словниками), довідниками з української мови;

- постійно стежити за змінами літературних норм вимови, давати дітям тільки бездоганно правильні мовні зразки, своєчасно коригувати мовленнєві навички відповідно до вимог часу;

- не вживати модних слів, слів-штампів, жаргонних слів, місцевих діалектизмів та своєчасно виправляти їх у дитячому мовленні;

- не припускатися помилок інтерферуючого характе­ру, як-от: по плану, по програмі, по дорученню (за планом, за програмою, за дорученням).

У кожного педагога має бути свій мовний етикет і мовний стиль, який визначається не тільки правильною вимовою, а й бездоганним володінням позамовними засобами (мімікою, жестами, темпом мовлення тощо). Вихователь повинен бути мовлянином, носієм живого українського слова. «Байдужість до власної мови - безкультурність, дикунство, байдужість до мови конкретного народу - аполітизм, байдужість до рідної мови - бездуховність, яка зазіхає на майбутнє народу і його мови».(Бабич Н. Д. Основи культури мовлення.— С. 225.)

 

Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь



Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 168 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.02 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав