Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Лекція 17

Як у вітчизняній, так і в міжнародній практиці існують відмінності в принципах визнання доходів, витрат, результатів діяльності, регламентованих національним Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 17 «Податок на прибуток» (далі – П(С)БО 17) [58] та розділом ІІІ чинного Податкового Кодексу «Податок на прибуток підприємств» [39].

Реалії господарювання платників податку на прибуток підтверджують необхідність систематизованого, прозорого розкриття різниці в розмірах отриманих за відповідний період фінансового прибутку (збитку) та прибутку, що підлягає оподаткуванню відповідно до податкового законодавства. Суттєвим кроком вперед у розв’язанні цього завдання є розробка та затвердження Міністерством фінансів України Положення бухгалтерського обліку «Податкові різниці» (далі – Положення 212) [63].

Згідно Положення 212 доходи та витрати платника податку на прибуток формуються на основі аналітичних даних бухгалтерського обліку шляхом коригування доходів і витрат, визнаних у бухгалтерському обліку, на постійні та тимчасові податкові різниці.

Результати такого коригування є ґрунтовною перевіркою розрахунку прибутку до оподаткування і повинні здійснюватись підприємствами, зареєстрованими як платники податку на прибуток (крім суб’єктів малого підприємництва), на дату річної звітності.

Положення «Податкові різниці» не суперечить і не замінює Положення (стандарт) 17, яке залишається чинним, а доповнює його. Інформація, сформована про податкові різниці відповідно до Положення «Податкові різниці», розкриватиметься, насамперед, у Звіті про фінансові результати.

Положення 212 поширюється на всіх юридичних осіб, які згідно із законодавством є платниками податку на прибуток, за виключенням банків, бюджетних установ та суб’єктів малого підприємництва – юридичних осіб, що відповідають критеріям, визначеним пунктом 154.6 статті 154 розділу ІІІ Податкового кодексу України, та застосовують порядок спрощеного бухгалтерського обліку доходів і витрат, стосовно яких П(С)БО 25 встановлено спрощений порядок обліку доходів і витрат, а саме віднесення тих доходів і витрат, які не визнаються податковим законодавством безпосередньо до фінансових результатів після оподаткування.

Відповідно до Положення 212 постійна податкова різниця – це податкова різниця, яка виникає у звітному періоді та не анулюється в наступних звітних податкових періодах:

- постійна податкова різниця, що підлягає вирахуванню, – постійна податкова різниця, що призводить до зменшення податкового прибутку (збільшення податкового збитку) звітного періоду;

- постійна податкова різниця, що підлягає оподаткуванню, – постійна податкова різниця, що збільшує податковий прибуток (зменшує податковий збиток) звітного періоду;

Тимчасова податкова різниця – податкова різниця, яка виникає у звітному періоді та анулюється в наступних звітних податкових періодах.

При визначенні податкового прибутку (ПП) звітного періоду за даними бухгалтерського обліку обліковий прибуток (ОП), коригується на суму постійних податкових різниць (ПР) та частину суми тимчасових податкових різниць (ТР), що відноситься до звітного періоду:

ПП=ОП+(-) ПР+(-)ТР (5.1)

В обов’язковому порядку зазначені розрахунки повинні проводити підприємства за результатами діяльності 2012 року, тобто з 2013 року.

Концептуальні визначення П(С)БО 17 з узагальненням інформації на рахунках бухгалтерського обліку наведено в таблиці 5.1.

Таблиця 5.1

Загальні положення П(С)БО 17

Початковим етапом роботи по розкриттю у річній фінансовій звітності інформації про витрати, доходи, активи і зобов’язання з податку на прибуток є класифікація різниці між сумою облікового та податкового прибутку за елементами тимчасових та постійних податкових різниць.

Для цілей бухгалтерського обліку виділяються податкові різниці, які враховуються при визначенні податкового прибутку за звітний період:

· податкові різниці щодо доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

· податкові різниці щодо інших операційних доходів;

· податкові різниці щодо інших доходів;

· податкові різниці щодо собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг);

· податкові різниці щодо інших операційних витрат;

· податкові різниці щодо інших витрат;

· податкові різниці щодо надзвичайних доходів;

· податкові різниці щодо надзвичайних витрат.

Приклади постійних та тимчасових податкових різниць наведено в додатку Х.

П л а н

1. Організаційно-правові засади управління обороною.

2. Збройні сили України, їх види.

3. Комплектування Збройних сил України.

1. Організаційно-правові засади управління обороною

Оборона України — це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забез­печення незалежності, територіальної цілісності, захисту інте­ресів держави й мирного життя народу України. Захист Вітчиз­ни є конституційним обов'язком кожного її громадянина, ос­кільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави та є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання воєнному нападу й збройної відсічі можливій аг­ресії проти України в будь-який час і за будь-яких обставин.

Воєнна доктрина України ґрунтується на тому, що держа­ва:

- не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем;

- прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї;

- не має територіальних претензій до кожної держави й не бачить у жодному народові образ ворога;

- ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об'єк­том агресії.

Формування й проведення воєнної політики України, за­конодавче регулювання питань сфери оборони та військового будівництва здійснює виключно Верховна Рада України. Відпо­відно до ст. 85 Конституції України до повноважень Верхов­ної Ради належить: оголошення за поданням Президента Ук­раїни стану війни й укладення миру, схвалення рішень Прези­дента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти Ук­раїни; затвердження загальної структури, чисельності, визна­чення функцій Збройних Сил України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлен­ня підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернен­ня Президента України указів про введення воєнного чи над­звичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію. Верховною Радою схвале­но Концепцію (основи державної політики) національної без­пеки України.

Виключно закони України визначають організацію Зброй­них Сил України, правовий режим воєнного стану й розв'язу­ють інші питання в сфері оборони.

Важливі функції у сфері оборони покладено на Президен­та України — гаранта державного суверенітету й територіаль­ної цілісності держави. Президент призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво та прий­має рішення в сфері оборони держави, що надалі затверджу­ються законодавчим органом.

Президент України є головою Ради національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад відповідно до Конституції України. Компетенцію та функції Ради національ­ної безпеки і оборони України.

Організація обор они, крім формування воєнної політики й воєнної доктрини, включає: розвиток воєнної науки, прогно­зування та оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії; підготовку, розвиток, формування струк­тури й забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізацій­ної готовності; вироблення й проведення військово-технічної політики; підготовку населення та території країни до оборо­ни тощо.

Заходи щодо обороноздатності здійснює Кабінет Мініст­рів України, який керує діяльністю підпорядкованих йому органів і організацій щодо забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, іншими матеріальними засобами

Органом державного управління Збройними Силами Ук­раїни є Міністерство оборони України, яке несе повну відпові­дальність за їх розвиток і підготовку до виконання завдань обо­рони. Міноборони України оцінює військово-політичну обста­новку та визначає рівень воєнної загрози, бере участь у розробці проекту воєнної доктрини й формуванні оборонного бюджету України, розробляє та подає на розгляд Президентові України проекти державних програм будівництва й розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, загаль­ної структури й чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на потреби оборони.

Міноборони України здійснює керівництво бойовою, опе­ративно-технічною та морально-психологічною підготовкою військ, воєнною наукою, проводить військово-наукові дослід­ження, організовує й забезпечує військово-патріотичне вихо­вання особового складу, здійснює координаційні, контрольні та інші повноваження в сфері оборони.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самовря­дування забезпечують: виконання вимог чинного законодавства України з питань оборони посадовими особами, громадянами, підприємствами, установами й організаціями; розв'язують зав­дання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної го­товності; організовують призов громадян на дійсну військову службу; сприяють проведенню навчальних зборів, початкової військової підготовки допризовної молоді та виконують інші функції у сфері оборони, передбачені законодавством України.

Підприємства, установи й організації виконують державні замовлення та договори по виробництву й поставці озброєння та іншої продукції для потреб оборони, здійснюють наукові розробки, дослідження, виконують військово-транспортні зо­бов'язання та інші завдання, визначені чинним законодавством.

2. Збройні Сили України, їх види

Збройні Сили України є військовою державною структу­рою, призначеною для збройного захисту суверенітету, неза­лежності, територіальної цілісності та неподільності України від воєнного нападу або загрози воєнного нападу ззовні.

Організаційно Збройні Сили України складаються з військових об'єднань, з'єднань, частин, підрозділів, військових установ і навчальних закладів.

У разі війни свої завдання Збройні Сили України викону­ють у тісній взаємодії з Прикордонними військами України, іншими військовими формуваннями. Питання використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов'язаних із обороною держави, вирішує Верховна Рада.

Принципи побудови Збройних Сил України, їх склад, за­гальну структуру та чисельність, порядок комплектування, дислокації, мобілізації та демобілізації визначає Закон Украї­ни «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р. (в редакції від 5 жовтня 2000 р.) та інші акти законодавства України.

До складу Збройних Сил України входять:

- Сухопутні війська (війська наземної оборони);

- Війська повітряної оборо­ни (військово-повітряні сили й сили протиповітряної оборо­ни);

- Військово-Морські Сили.

Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Безпосереднє керівництво в цій сфері здійснює Міноборони України, функції та завдання якого визначено чинним законодавством і Положенням про Міністерство обо­рони України

Міноборони України є центральним органом виконавчої вла­ди, який забезпечує проведення державної політики в сфері оборони та військового будівництва, мобілізаційну й бойову готовність і підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань.

Відповідно до покладених на нього завдань Міноборони України бере участь у формуванні та реалізації державної по­літики в сфері оборони та військового будівництва, розробленні проекту воєнної доктрини, проекту концепції військового бу­дівництва, державної програми будівництва й розвитку Зброй­них Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, пропозицій щодо застосування Збройних Сил України; оцінює воєнно-політичну обстановку та визначає рівень воєнної за­грози; здійснює функції державного замовника в оборонній сфері, забезпечення Збройних Сил України продовольством, речовими та іншими матеріальними ресурсами; проводить кад­рову політику; керує економічною й фінансовою роботою в Збройних Силах України тощо.

Міністр оборони України видає накази й директиви, організо­вує та контролює їх виконання. Накази й директиви з питань бу­дівництва та розвитку Збройних Сил України, їх бойової і мобілі­заційної готовності, оперативної та бойової підготовки, організа­ційних заходів та інспектування військ Міністр оборони України видає разом із Начальником Генерального штабу Збройних Сил України. Міністр оборони України в разі необхідності може ви­давати спільні акти з керівниками органів військових формувань, центральних і місцевих органів виконавчої влади.

У структурі Збройних Сил важливе місце посідає Генераль­ний штаб — окрема складова частина Міноборони України, що є головним військовим органом з планування оборони держа­ви, управління застосуванням Збройних Сил України, коор­динації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядуван­ня, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами в межах визначених Законами України

Значне місце в управлінні Сухопутними військами Зброй­них Сил України відводять трьом оперативним командуванням: Південному, Західному, Північному. До системи Сухопутних військ України входять п'ять армійських корпусів, сім окремих механізованих бригад, дві артилерійські дивізії та інші військові частини, які очолюють відповідні командувачі та штаби. Кадри для цього виду військ готують шість самостійних військових інститутів, дві навчальні дивізії та три школи прапорщиків.

Безпосередні зв'язки Збройних Сил України з населенням здійснюють через військові комісаріати АРК, областей, районів.

3. Комплектування Збройних Сил України

Збройні Сили України комплектуються військовослужбов­цями відповідно до Закону України «Про загальний військо­вий обов'язок і військову службу» Загальний військовий обов'язок встановлено з метою комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до за­конодавства України, а також підготовки населення до захис­ту держави.

Загальний військовий обов'язок включає:

- підготовку гро­мадян до військової служби;

- приписку (реєстрацію) до при­зовних дільниць;

- прийняття й призов на військову службу;

- проходження за призовом або добровільно військової, або аль­тернативної (невійськової) служби;

- виконання військового обов'язку в запасі;

- дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов'язок передбачає також загальне обов'язкове військове навчання громадян.

Комплектування Збройних Сил України та інших військо­вих формувань військовослужбовцями здійснюють через військові комісаріати. Для доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями під час мобілі­зації у воєнний час створюють запас.

Жінки, які за фахом мають медичну підготовку або підго­товку, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціаль­ністю за переліком, що визначає Кабінет Міністрів України, можуть бути взяті на військовий облік. Вони зобов'язані при­бувати за викликом військового комісаріату для проходження медичного огляду й виконувати правила військового обліку.

У мирний час жінки можуть добровільно вступити на військову службу за контрактом. У воєнний час особи жіночої статі, які перебувають на військовому обліку чи пройшли за­гальне військове навчання, можуть бути призвані на військо­ву службу за рішенням Президента України.

Громадяни України проходять підготовку до військової служби. З допризовниками й призовниками проводять робо­ту, пов'язану з підготовкою до військової служби, яка включає допризовну підготовку юнаків, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей, підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та вищі навчальні заклади, які мають військові навчальні підрозділи, військову підготов­ку студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу, фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня освітньої підготовки, вивчення державної мови, патріотичне виховання.

З метою взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби, встановлення за­гального рівня здобутої спеціальності й рівня фізичної підго­товки в районах (містах) утворюють призовні дільниц і, куди приписуються громадяни (протягом січня—березня), яким у рік приписки виповнюється сімнадцять років. Приписку про­водять районні (міські) комісаріати за місцем проживання.

Медичний огляд громадян, які приписуються до призовних дільниць, відвідування лікувально-профілактичних і лікуваль­них закладів згідно з рішенням комісії по припису є обов'язко­вим. Медичний огляд проводять у порядку, затвердженому Міноборони України за погодженням із центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Призовний вік починається з вісімнадцяти років. Призов здійснюють у встановлені строки згідно з Указом Президента України.

Законодавством передбачено надання відстрочки від при­зову на строкову військову службу за рішенням районної (міської) призовної комісії: за сімейними обставинами, за ста­ном здоров'я, для продовження навчання, у зв'язку з депутатсь­кою діяльністю та призовникам з вищою освітою — вчителям загальноосвітніх навчальних закладів і медичним працівникам на весь період їх роботи в сільській місцевості за спеціальні­стю й у деяких інших випадках.

Звільнення від призову на строкову військову службу в мирний час застосовують до призовників, визнаних за станом здоров'я непридатними до військової служби в мирний час; які до дня відправки на строкову військову службу досягли двад­цятип'ятирічного віку; пройшли військову службу в інших дер­жавах тощо. Від призову звільняють також громадян, які закін­чили курс навчання за програмою підготовки офіцерського складу чи прапорщиків у навчальних закладах органів внутрішніх справ і продовжують службу в системі МВС Ук­раїни, Служби безпеки України, інших військових формуван­нях, мають військові або спеціальні звання.

На військову службу в добровільному порядку приймають осіб, які відповідають вимогам військової служби. З ними ук­ладають контракт.

Альтернативну (невійськову) службу запроваджено замість проходження строкової військової служби. Право на альтер­нативну службу як вид виконання загального військового обов'язку мають за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до чинних згідно із законо­давством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних Силах. Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби врегу­льований Законом України «Про альтернативну (невійсько­ву) службу» (в редакції від 18 лютого 1999 р.).

Питання для перевірки

1. Дати поняття оборони України.

2. Назвати основні положення воєнної доктрини України.

3. Функції Президента України в організації оборони.

4. Місце Кабінету Міністрів в забезпеченні оборони України.

5. Склад Збройних сил України.

6. Повноваження Міністра оборони України.

7. Що таке загальний військовий обов’язок

Лекція 17