Читайте также:
|
В кінці ХІХ – на поч.. ХХ ст.. в класичній соціології виробились дві основні школи в розумінні культури та засновані на них методи аналізу: французька і німецька.
Французька школа. Засновником французької школи соціології вважають Е.Дюркгейма. Суспільство, згідно з його вченням, - це не просто впорядкована емпірична система, але й осередок внутрішнього морального життя, джерело і вмістилище усіх цінностей. Суспільство існує там і тоді, де і коли існує спільна і загальновизнана система цінностей і норм, яку як загальнообов’язкову визнає більшість громадян. В цьому плані суспільство постає своєрідним божеством, яке ззовні впливає на індивідів, робить з них розумних і моральних істот. Варто лише зруйнувати традиційні колективні цінності і уявлення, вірування і традиції, як наступає стан аномії і суспільство наближається до загибелі. Отже, таку орієнтацію можна умовно назвати ціннісно-регулятивною; у подальшому її дотримується і розвиває у своїх працях інший французький дослідник, представник структуралістської культурології К. Леві-Стросс. Він акцентує увагу на аналізі структур мислення і соціального життя, незалежних від індивідуальної свідомості і вибору. На його переконання, культура як універсальний атрибут людського буття володіє приблизно однаковим набором ознак в різних суспільствах, тому мета дослідника – виявлення законів порядку, що лежать в основі різноманіття вірувань та інститутів (щось близьке до культурних універсалій Мердока). Водночас Леві-Строссу вдалося поєднати універсалістський підхід з поясненням і класифікацією окремих деталей соціокультурного буття.
Німецька школа. Одночасно в німецькій соціологічній школі розробляється інша, відмінна орієнтація, яку умовно можна назвати етико-нормативною. На відміну від аналізу макроутворень (колективних уявлень, цінностей і традицій суспільства), в ній активно досліджуються явища макрорівня – ціннісні орієнтації особистості в системі соціальної дії. Початок дослідженням такого типу поклав М. Вебер. Йому належить типологія форм соціальної дії, в якій він, за критерієм зростаючої раціональності у діях суб’єкта, розміщує традиційні і афективні дії, а вище них ставить ціннісно-раціональну дію. Ціннісно-раціонально діє той, хто вірить у певну самодостатню цінність – релігійну, естетичну тощо. І хоч ідеальним типом соціальної дії Вебер вважає цілераціональну, все ж ціннісно-раціональна дія є надзвичайно важливою для даного суспільства і даної культури, бо в її основу людина кладе не прагнення досягнути якоїсь раціональної мети, а свої власні переконання про честь, обов’язок, гідність, красу, віру в Бога тощо.
Нарешті, навіть ціле раціональний вибір мети може бути орієнтований на певну цінність. У цьому плані Вебер основну увагу приділяє етичним вченням релігії, що формують зразки поведінки в усіх сферах суспільства. Він окремо досліджує роль протестантської етики в розвитку капіталізму, зазначаючи, що орієнтація індивіда на цінності протестантизму (аскетизм, щоденна копітка праця, відмова від розкоші) зумовила початок бурхливого розвитку капіталізму. Недарма Веберу належить ідея соціології як емпіричної науки про культуру.
Культура з точки зору структуралізму. Продовжувачем етико-нормативної орієнтації веберівської соціології культури можна вважати американського соціолога Т.Парсонса. Згідно з його вченням, культура – це певним чином організована система цінностей, яка відповідає потребам. Культура є однією з систем, без участі якої не може бути реалізована соціальна дія. Культура як комплекс ідеальних зразків обмежує і спрямовує вибір індивіда, надає йому сенсу. Культура через цінності спрямовує соціальні дії особистості, має регулятивну силу та вплив на всі соціальні процеси; від неї залежать темпи динаміки та ефективність суспільних змін. Разом з тим культура відзначається стабільністю, сталістю, певною консервативністю, що позитивною впливає на стабільність суспільства взагалі. Ця думка у Парсонса домінує. Значно меншу увагу він приділяє культурним змінам і відхиленням.
Конфліктологічний підхід – акцент на культурі як на динамічній внутрішньо суперечливій системі, арені конфліктів. Найбільш розповсюдженими видами конфліктів, пов’язаними з розвитком культури, Н.Смелзер вважає:
Аномію. Термін «аномія», який позначає порушення єдності культури у зв’язку з відсутністю ясно змодельованих соціальних норм, був введений Е.Дюркгеймом ще в 90-ті роки ХІХ ст. У той час аномія була викликана послабленням впливу релігії та політики і підвищенням ролі торгівельно-промислових кіл. Ці зміни спричинили розпад системи моральних цінностей, яка в минулому була стійкою. З тих пір суспільствознавці неодноразово відзначали, що ріст злочинності, збільшення кількості розлучень і нерозбірливість в сексуальних зв’язках відбувалися в результаті порушення єдності культури, особливо в зв’язку з нестійкістю релігійних та сімейних цінностей.
Культурне запізнювання. Теорія культурного лагу (запізнювання). Ввів поняття Уільям Філдінг Огборн. Культурне запізнювання спостерігається, коли зміни у матеріальному житті суспільства випереджують трансформацію нематеріальної культури (звичаї, переконання, закони, філософські системи). Головною ідеєю Огборна є те, що нематеріальна, адаптивна культура (соціальні інститути-сім’я, церква, школа, система цінностей та політичні інститути – уряди, лоббі, політичні інститути ) звичайно змінюється повільніше ніж матеріальна. Однією з причин цього є наявність консервативних груп (наприклад релігійних кіл), що захищають свої ідеї та цінності від впливу матеріальної культури. Інші елементи адаптивної культури лише частково пристосовуються до нових умов. В якості прикладу він наводить сім’ю. Так, в період просилової революції деякі ремесла (ткацтво, виготовлення мила та ін..) були витіснені з дому і перетворилися на галузь фабричного виробництва. Зріс попит на фабричну працю і це зумовило що жінки почали працювати на фабриках. В той же час вони повинні були виконувати свої традиційні домашні обов’язки. Таким чином сім’я – частина адаптивної культури, котра повільно пристосовувалася до матеріальних змін.
Одною з причин культурного лагу – звичка та інерція. Часто буває важко переконати людей в доцільності нової, більш розумної поведінки. Іншою перепоною на шляху до змін є та обставина, що сучасні суспільства складаються з груп, які мають глибоко відмінні інтереси. Огборн вважав, що «культурне запізнювання» стало гострою проблемою в сучасному суспільстві. Зміни в матеріальних компонентах культури відбуваються сьогодні стрімко. В минулі століття суспільства мали більше часу для пристосування до нововведень і перевірки різних способів здійснення цих заходів. «Культурне запізнювання рідко спостерігалося в ранніх суспільствах. Наприклад, в наші дні ми маємо проблему прогресуючого забруднення довкілля, поширення ядерної зброї. Реальною є екологічна катастрофа, чи майже повного знищення всього живого на Землі, однак ми тільки створюємо ефективні міжнародні політичні інститути, покликані контролювати поширення цієї небезпеки.
Теорія Огборна має і слабкі моменти. Поділ культури на технологію та економіку, з одного боку, і нематеріальну, адаптивну – з іншого, є дуже спрощеним.
Третій вид культурного конфлікту, зумовленого пануванням чужої культури, спостерігався в до індустріальних суспільствах, котрі були колонізовані народами Європи. Велика кількість протилежних елементів культури гальмувало процес національної інтеграції в цих суспільствах.?(Сюди становище української культури під польським, російським пануванням.)
Таким чином, моделі культури формуються в ході постійної боротьби між протилежними тенденціями – до об’єднання та роз’єднання.
Культурні конфлікти найчастіше виникають тоді, коли цінності контркультури або девіантної культури вступають у суперечність з панівною суперкультурою чи субкультурами соціальних спільнот. Водночас не можна заперечувати, що конфлікти в галузі культури мають певне позитивне значення, сприяючи появі нових, адекватних часу, культурних взірців, які поступово просякають домінуючу в суспільстві культуру і зумовлюють (до певної міри) її прогрес.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 112 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |