Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

РОССИЙСКАЯ ФЕДЕРАЦИЯ. 1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Читайте также:
  1. III Всероссийская междисциплинарная конференция
  2. АНО ВПО РОССИЙСКАЯ АКАДЕМИЯ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВА
  3. Вопрос 2 Российская Федерация и субъекты РФ как субъекты финансового права
  4. Всероссийская олимпиада по истории. Муниципальный тур.
  5. Всероссийская олимпиада по праву
  6. Всероссийская олимпиада по праву
  7. ВСЕРОССИЙСКАЯ ОЛИМПИАДА СТУДЕНТОВ ПО РЕГИОНОВЕДЕНИЮ
  8. ВСЕРОССИЙСКАЯ ОЛИМПИАДА ШКОЛЬНИКОВ
  9. ВСЕРОССИЙСКАЯ ОЛИМПИАДА ШКОЛЬНИКОВ
  10. Всероссийская олимпиада школьников по астрономии

 

1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі

2. Розвиток філософської думки в Україні в XV – першій половині XVIII ст.ст.

3. Філософія в Україні у другій половині XVIII – напочатку XXI ст.ст.

 

№1.

Київська Русь була першою Східно-слов'янською державою, в духовній культурі якої відбувалося становлення вітчизняної (власне, як і російської та білоруської) філософської думки.

Давня культура слов'ян, що зберігала міфологічні погляди, і антична філософія, істотно переосмислена візантійської християнської філософією і що отримала поширення у зв'язку з введенням християнства стали тією основою, на якій складалася традиція філософської думки Київської Русі.

У центрі уваги української філософії того періоду стояла проблема людини і людської історії. Філософія розумілася не тільки як теоретизування, а й як практична мораль. Характерною рисою філософських пошуків того часу був діяльний аспект. «Мудрість не тільки слово, але й справи» – підкреслюється в «Ізбірнику Святослава» (1073 р.)

Одночасно формується антропоцентричне розуміння світобудови. Людина – володарка природи, стоїть над природним Космосом, створеним для її потреб. Вона є центральною ланкою, що забезпечує спілкування між Богом і створеним ним світом.

При з'ясуванні сутності людини постала проблема співвідношення душі і тіла. На відміну від пануючих у західноєвропейській середньовічній філософії уявлень про абсолютне відчуження душі від тіла (тіло – «темниця душі»), мислителі Київської Русі підкреслювали органічну єдність в людині душі й тіла.

Важливим аспектом розуміння сутності людини та її пізнавальних можливостей було вчення про розум, почуття і волю, які спрямовані на пізнання Божественної істини і воєдино з'єднуються в серці. Серце є центром, завдяки якому здійснюється причетність до позаземного, Божественного буття. Такі думки викладені в XI ст. митрополитом Іларіоном в «Слові про Закон і Благодать».

Характерною рисою творчості київоруських мислителів була її морально-етична спрямованість. Висловлювалася ідея виведення морального закону з акту творення світу Богом; ідея гріха і моральної відповідальності людини; затверджувалася думка про те, що за допомогою людських діянь можна покращити світ, очистити його від зла.

Істотну роль в етичних поглядах Київської Русі мала розробка проблеми святості. Формується уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, що розуміється як жертовність. При цьому, хоча і проголошується християнське розуміння святості, але акцентується увага на прагненні затвердити для людини святе царство на Землі.

Значне місце займає історіософська проблематика. Однією з провідних характеристик погляду на історію був універсалізм. Він висловлювався, зокрема, в тому, що історію кожного князівства включали в єдину історію Землі Руської. Русичі розглядалися як представники єдиної спільності слов'ян, а історія слов'ян включалася в загальну історію християнського світу, яка ототожнювалася з історією людства.

Таким чином, філософську культуру Київської Русі можна охарактеризувати як філософсько-релігійно-етичну, спрямовану на осмислення актуальних проблем суспільного життя того часу.

 

№2.

Наприкінці XV – початку XVI ст.ст. докорінно змінюється соціально-політична ситуація в Україні, яка характеризувалася остаточною втратою державності Київської Русі. Україна була включена до складу Польського королівства. Український народ був змушений вести важку боротьбу за політичне самовизначення і власне існування як окремої етнічної та національної спільноти.

Різке загострення релігійних конфліктів в Україні XVI ст., пов'язане зі спробами окатоличити українське населення, зробило релігійну проблематику особливо актуальною. Соціальні, політичні та національні суперечності українського життя того часу набули релігійної форми.

Слід враховувати і те, що разом із включенням України до Польське королівство відбувалося активна взаємодія з культурою Західної Європи епохи Відродження. Центральною ідеєю цієї епохи був гуманізм. В його основі лежало культивування самоцінності особистості, її свободи, справедливого суспільного ладу.

Саме ці ідеї розвивали засновники гуманістичної культури України такі як: Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан. На основі ствердження гідності особистості, вони розвивали свої погляди на сенс людського життя і людської історії.

Велике значення для розвитку культури та гуманізму мав Острозький культурно-освітній центр, заснований у 1576 р. у місті Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким.

В кінці XVI – на початку XVII ст.ст. у багатьох містах України виникають братерства – релігійно-національні об'єднання населення міст, які протистояли експансії Ватикану та польської шляхти.

Братерства створювали школи, лікарні, друкарні, розвивали і захищали свою мову, культуру, духовні традиції. Вони сприяли розвитку філософської думки України.

Особливу увагу слід звернути на роль Києво-Могилянської Академії (1632 р.) у розвитку духовної культури України, а також всіх східних слов'ян. Академія давала фундаментальну освіту в області древніх і сучасних для того часу мов, а також природничі, теологічні, філософські знання. Викладання філософії в ній було відокремлено від теології.

У Києво-Могилянської академії були введені розділи етики як практичної філософії. Пізнання законів природи і людського мислення розглядалося як підготовка до етики. Етика, таким чином, стає важливим інструментом формування особистості. Людину намагаються зрозуміти в єдності і цілісності, як одночасно природну і суспільну істоту, що концентрує в собі єдність особистого й суспільного блага.

Значний внесок у розвиток філософії України зробили видатні мислителі Києво-Могилянської академії: С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Щербацький, М. Козачинський та ін. Вони обгрунтовували погляд на філософію як на засіб інтелектуального пізнання людини і природи.

 

№3.

Наприкінці XVIII ст. вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722 – 1794) створив філософську систему, яку цілком справедливо можна назвати новим етапом у розвитку філософської думки в Україні.

Філософію Сковорода розумів як «любомудріє». Результатом філософствування є не знання, а життя, яке будується відповідно до вимог людського щастя.

Основними положеннями філософської системи Сковороди виступають вчення про дві натури і три світи. Все в світі має дуальну природу або, іншими словами, складається з двох натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з вченням про три світи, три специфічні види буття – великий світ (макрокосм) або Всесвіт, універсам; малий світ (мікрокосм) – людина і символічний світ (Біблія). Світ символів представлений як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість проникнути в свою невидиму, внутрішню натуру і, по суті, осягнути в собі Бога.

Велике місце в роботах Сковороди займає з'ясування ролі серця в житті людини. Воно всьому голова, вважає мислитель.

Сковорода пропагував і щодня втілював в життя ідею морального самовдосконалення людини. Буття людини для Сковороди виступає як моральне діяння. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалення людини.

Він висував ідею про творчу «срідну працю». Гармонія людського життя, на думку Сковороди, залежить від відповідності праці внутрішнім здібностям людини, її схильностям.

У XIX ст. на розвиток філософської думки в Україну важливий вплив здійснювала діяльність Кирило-Мефодіївського братерства (1845 – 1847) – таємної політичної організації, головним завданням якої була боротьба за соціальне і національне визволення слов'янських народів. Його учасники закликали людей до об'єднання в вільну федерацію, в якій кожен народ мав би свою республіку і зміг би розвивати свою мову, культуру, традиції. Яскравими представниками кирило-мефодіївців були Т. Шевченко, М. Костомарові П. Куліш.

Т. Шевченко (1814 – 1861) – поет, художник і мислитель. Він народився в с. Моренци на Черкащині в сім'ї кріпосного селянина. З 1860 р. – академік Петербурзької Академії мистецтв.

Світосприйняттю Шевченка притаманний антропоцентризм, який обумовлює сприйняття навколишнього світу (природи, історії, культури) крізь призму переживань і потреб особистості. Навіть у християнській релігії він відкидає все, що заважає вільному розвитку людини.

Слов'янську федерацію Шевченко розглядав як один з можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури, історії. Ідеальний світ – це світ, звільнений від зла, закріпачення людини людиною, від політичної та національної залежності, світ, де панують братські відносини між вільними людьми.

М. Костомаров (1817 – 1885) є автором основного ідеологічного документа братства «Книга буття українського народу». У цьому творі міститься історіософська концепція, в центрі якої проблема «Україна і світ». Ця проблема обгрунтовується автором в дусі християнської філософії. Костомаров переконаний, що головний зміст і спрямованість історичного процесу визначає народ. Вивчати історію, значить пізнавати «народний дух», що є першоосновою історичного розвитку.

П. Куліш (1819 – 1897) бачив місію свого життя у розвитку національної самосвідомості українського народу. В основі філософського світогляду Куліша – характерний для традиції української духовної культури погляд на людину і світ як на подвійну сутність. В умовах переслідувань і заборон, встановлених царським урядом на вживання української мови, Куліш відстоював погляд на народну мову як голос серця, безпосередній прояв душевної глибини народу, здатного висловити найпотаємніші рухи його душі.

Значне місце в історії українського духовного життя другої половини XIX ст. займав М. Драгоманов (1841 – 1895). Центральною в історичній концепції Драгоманова була ідея прогресу. Прогрес історії, на його думку, здійснюється усіма народами, а критерієм його є вищий рівень духовної культури і соціальної справедливості, утвердження невід'ємних прав людини. Він вважав еволюційний шлях просвіти єдино можливим для досягнення соціального ідеалу. Українська нація шляхом самопізнання повинна досягти високого рівня розвитку національної самосвідомості та вміння затвердити своє право на існування серед інших народів.

Важливу роль в історії української філософії зіграв видатний письменник і громадський діяч І. Франко (1856 – 1916), що одержав ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Значною мірою він розкрив свою оригінальність і самобутність як філософ у своїх художніх творах. Саме в поезії Франка розробляв ідею героя, особистості вільної в суспільстві, але не вільної від суспільства; ідею героя, який є носієм духу, «вічним революціонером». Ця ідея обумовлює в подальшому розвиток теми «особистість і народ».

Концепція історичного прогресу у Франка базується на позитивізмі та ідеях соціалізму. Він вважав, що в основі розвитку людської історії лежать «загальні закони еволюції в органічній природі». Критерієм технічного прогресу повинен бути не прогрес науки і мистецтва самих по собі, а «емансипація людського індивіда». Франко акцентує увагу на ролі суб'єктивного фактору в історії, критикує фаталізм. Соціалістичний лад представлявся Франка як вільна федерація громад, де реалізується принцип самоврядування.

У подальшому розвитку філософської думки в Україні, а саме наприкінці XIX – у XX ст.ст. формуються філософські школи та напрямки, які знаходяться в тісному зв'язку з європейською філософією.

Важливий внесок у розвиток вітчизняної філософської думки зробили видатні українські вчені, культурні, громадські та політичні діячі, такі як Б. Кістяківський (1868 – 1920), В. Вернадський (1863 – 1945), М. Грушевський (1866 – 1934), В. Винниченко (1880 – 1951). Їх творчість відзначено філософським осмисленням дійсності.

У 20 – ті рр. XX ст. активізуються зусилля з розробки філософії української національної ідеї. У центрі дискусії постала концепція, яку запропонував М. Хвильовий (1893 – 1933). Він вважав за необхідне відмовитися від орієнтації на пасивну російську культуру і повернутися обличчям до Європи. Завдяки своїй соціальній активності, на його думку, людина стає дійсним творцем історії.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї, особливо в колах емігрантської молоді, починаючи з 1920 – х рр., були спроби вирішити її з позицій вкрай радикального націоналізму. Ця позиція представлена ​​у творчості Д. Донцова (1883 – 1973). Філософський зміст його світогляду відрізняється ірраціоналізмом, суперечливим з'єднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізатораскім твердженням принципу «боротьби за існування», волюнтаризмом і тоталітаризмом.

Близькою до поглядів Д. Донцова є історіософська концепція В. Липинського (1882 – 1931). Центральне місце в ній займають категорії «традиція», «аристократія», «нація».

Значний внесок у вивчення глибинних чинників духовної історії України та національної філософії зробив Д. Чижевський (1894 – 1977). Він вважав, що одним з таких чинників є національні риси українського характеру: емоційність, індивідуалізм і плюралістична етика.

Відкриття у 1944 р. філософського факультету в Київському університеті і створення в 1946 р. Інституту філософії АН України призвело до активізації філософського життя в Україні.

Великий внесок у розвиток філософії в Україні зробив талановитий філософ і організатор науки П. Копнін (1922 – 1971). Наукові інтереси Копніна були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання і методології наукового пізнання. Він акцентував увагу на гуманістичної спрямованості філософії.

Другим напрямком, що плідно розвивається в Україні в цей період, є історико-філософські дослідження. Перш за все, освоюється спадщина німецької класичної філософії.

Школа, очолювана В. Шинкаруком (1928 – 2001), здійснює глибоку розробку проблем діалектики, логіки і теорії пізнання на основі аналізу філософії Канта, Гегеля, Фойєрбаха та інших представників німецької філософської класики. Осмислюються досягнення зарубіжної філософії XX ст., Зокрема, феноменологія Е. Гуссерля, філософія життя, екзистенціалізм, неофройдизм та ін.

 

 

РОССИЙСКАЯ ФЕДЕРАЦИЯ


Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 8 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.05 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав