Читайте также:
|
А) если чистый доход факторов равен нулю;
Б) если факторные доходы резидентов минус факторные доходы нерезидентов больше нуля;
В) если чистый доход меньше нуля;
Г) все ответы неправильные.
Ответ: Б.
В том случае, когда иностранных резидентов в стране больше, чем наших предприятий за рубежом.
РОЗДІЛ 1
ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ ЛИТВИ
Литва (лит. Lietuva) або Литовська Республіка – держава, що географічно розташована в Північній Європі, за культурними критеріями належить до Центральної Європи. Займає східне узбережжя Балтійського моря. На півночі межує з Латвією, на південному сході з Білорусією, на південному заході з Республікою Польща. Кількість населення сягає близько 3 млн. осіб.
У 1985 році, внаслідок смерті Костянтина Черненка відбулись зміни в керівництві ЦК КПРС, на зміну К. Черненку було призначено Михайла Горбачова. З приходом до влади, Горбачов оголосив курс на радикальні реформи і перетворення починаючи з 1985 року, що у історіографії позначаються термінами «перебудова», «гласність» та «прискорення». Однак попри початок реформ з 1985 року, в Литві, як складової частини СРСР, спостерігалась пасивність та застійність на рівні республіканського керівництва, тут реформи не тільки не впроваджували, але і гальмувались. Це пов’язується із значним консерватизмом місцевого партійного керівництва, в свідомості якого доволі сильно був законсервований сталінізм та бажання «стабільності» в дусі епохи «застою». Це, зокрема, спостерігалось на прикладах секретарів ЦК КПЛ таких як Пятрас Грішчевічюс чи Р. Сонгайла, які перейняли традицію сталінізму та небажання реформ від свого попередника Антанаса Снєчкуса, який був секретарем від 1936 до 1972 року(!). Враховуючи вищевказані обставини, демократизація в Литві починає спостерігатись не з 1985 року, а з 1987, коли ми бачимо поступовий підйом спочатку в культурній, а згодом і національних сферах.
В даних обставинах творча та наукова інтелігенція прагнула, використовуючи всі здобутки перебудови та гласності, вирішувати проблеми, що пов’язані з забрудненням природи, знищенням культурної спадщини. Створювались спонтанні неформальні рухи в області охорони природи і пам’ятників. Одним з прикладів цього можуть бути спроби представників литовської інтелігенції перешкодити, з наказу радянської влади, зносу будинку на вулиці Тілто,6, на місці якого планувалось звести автостоянку. Архітектори, митці, історики, письменники, композитори протестували проти зносу цього будинку в різних формах: пікетами, петиціями, що адресовані були центральній владі та редакціям газет. Ця подія була зафіксована на фотографії та негативах Йонаса Чеснавічюса, де зображується зніс будинку без даху і вікон, учасники протесту, що розтягли литовський триколірний прапор, написи на плакатах: «Збережемо унікальне!», «Чому тут зноситься будинок?», «Вул. Тілто, 6 – майбутнє Старого міста?». Ця акція завершилась перемогою протестуючих, стала символом спротиву холоднокровному руйнуванню Старого міста. Тут варто відзначити думку Симоняна Р.Х., який в одній із своїх статей, говорячи про етноментальні риси народів Прибалтики, згадував, що одним із тих факторів, що відрізняє литовців, латишів та естонців від народів інших союзних республік є надзвичайно глибока повага до власної історії та культури, чого немає, наприклад, у росіян [1].
В березні 1987 року був сформований клуб охорони пам'ятників «Талка», метою якого було проведення дискусій з приводу культурних цінностей, їх охорони, організація акцій з їх збереження та благоустрою. Так, зокрема, учасниками акції, яку організував клуб, було відреставровано та приведено в порядок частину вільнюського Нижнього замку. Також, за ініціативи професора Чесловаса Кудаби був створений Литовський фонд культури,який сприяв збереженню костелів святого Миколая, Гертруди, Бернардинського костела, ремонту Художньої галереї Чюрленіса, встановленню пам’ятника пілотам, що перетнули Атлантику – Стяпонасу Гіренасу, фінансував «Рок-марш в Литві»[2].
Високий рівень забруднення природи, будівництво Ігналінської АЕС, яке не відподало більшості вимогам безпеки, зокрема професор університету міста Вісконсін А. Зен з цього приводу згадує, що планувалось збудувати чотири енергоблоки, ядерна енергія яких в кінцевому результаті мала стати найпотужнішою в світі. Попри запевнення чиновників з Москви, які вказували на те, що майбутній об’єкт абсолютно безпечний, самі литовці розуміли, що структура і конструкція Ігналінської АЕС відповідала конструкції ЧАЕС, на якій рік до того сталась одна з найстрашніших ядерних аварій в світі, подібна катастрофа в Литві просто б стерла з карти світу цю державу. Литва «пам’ятала» «роки застою», і як Брежнєв «хвалився», заощаджуючи час та гроші при будівництві першого блоку Ігналінської АЕС[3]. Все це штовхало до об'єднання в природоохоронні клуби: Вільнюський екологічний клуб «Жеміна»,в Каунасі – «Атгая». Клуби організовували суспільні акції,дискусії, де обговорювались актуальні проблеми в сфері екології.
Окрім сфер екології та культури, з приходом гласності та демократизаційних процесів, в Литві все з більшою силою поширюється національне відродження. З наближенням 16 лютого 1988 року (70 –річчя відновлення державності), радянська влада всіма можливими засобами намагалась применшити значення цієї історичної дати. У відповідь на реакції радянської влади філософ Арвідас Юозайтіс 20 квітня в Союзі митців прочитав доповідь «Політична культура і Литва», в якій акцентував, що політична культура неможлива без раціональної самосвідомості, здорового глузду і суверенітету, а також навів кілька історичних прикладів на основі литовського народного відродження кінця 19 століття. Арвідас Юозайтіс, наводячи приклади з історії Литви, вказав на численні факти фальсифікації історичної правди, зокрема стверджуючи, що діяльність більшовиків та литовських комуністів у 1918-1919 роках не має нічого спільного з національним суверенітетом. Литва, на думку Юозайтіса, являла собою останній оплот сталінізму в країнах Балтії, поза як уряд опирався на силу та погрози, а не на закони. Він закликав людей до об’єднання задля вирішення тих проблем, що були тоді у Литві, ключову ролю серед яких грали проблеми екології та збереження культури[4].
Литовське національне відродження не виникло спонтанно, адже ще за правління Антанаса Снеєчкуса в Литві створюються дисидентські організації, проникає мода на західну музику, яка проповідувала свободу, з’являються рухи хіппі. Підйом руху хіпі пов’язується з Вільнюськими та Каунаськими подіями початку сімдесятих років. По-перше, це нелегальний рок -фестиваль, також відомий під назвою З'їзд хіпі Балтійських країн або навіть З'їзд 300 хіпі СРСР, що пройшов в одному з вільнюських ресторанів в 1971 р. По-друге, це трагічні події 14 травня 1972, коли в Каунаському міському саді біля Музичного театру дев'ятнадцятирічний Ромас Каланта облився бензином і з вигуком «Свободу Литві!» підпалив себе. Це був начитаний юнак, який писав вірші, грав на гітарі, сам виглядав як хіпі. Від отриманих опіків Р. Каланта помер у лікарні. У Литві це був перший випадок самоспалення в знак протесту проти окупаційної влади. Великий вплив на литовців мала Празька весна 1968 року, після якої почали складатися «організації без організації», які являли собою об'єднання людей з спільними ідеалами і цілями, повсюдно засновувалися клуби любителів походів, виникали краєзнавчі товариства етнокультурного характеру, члени яких не тільки збирали стародавню литовську культурну спадщину, а й пробуджували в людях інтерес до минулого свого народу, виховували національну самосвідомість.[5] В Литві у цей час видавалась з 1972 року «Хроніка католицької церкви в Литві». Цей часопис висвітлював боротьбу литовців за релігійну свободу в умовах радянської влади та атеїстичної пропаганди.
Найбільш вираженими проявами національного відродження в нових умовах гласності та демократизації були демонстрації, організовані у Вільнюсі в серпні 1987 року, які ознаменували сорок восьму річницю пакту Молотова-Рібентропа 1939 року, згідно з секретними протоколами якого, Литва входила у радянську сферу впливу, а отже підлягала окупації і приєднання її територій до Радянського Союзу, що з точки зору міжнародного права не могло вважатися законним. На початок серпня 1987 року група литовських дисидентів – Антанас Терляцкас, Вітаутас Боусіс, Пятрас Цідікас та Нійоле Садунайте оголосили про свій намір зібрати 23 серпня мітинг, в неділю, поряд із пам’ятником Адаму Міцкевичу і церквою Св. Анни у старій частині Вільнюса. Демонстрація мала відбутись одночасно з подібними акціями у Талліні та Ризі. Демонстрація була нечисленною, за свідчення одного з жителів Вільнюса, люди боялись взяти участь у демонстрації, думаючи, що це могла бути провокація, організована КДБ, тобто силами державної безпеки, з метою виявлення потенційних дисидентів[6]. Радянська преса, висвітлюючи цю подію, говорила про декілька сотень демонстрантів; західні джерела вказували на 5000 демонстрантів. Сама площа, де відбулась ця акція, була не дуже великою, більш надійні джерела повідомлять про 300 людей у церкві Св. Анни, 500 людей на самій площі і ще 2000 на її околицях[7]. Слід відзначити, що цей мітинг став переломним моментом свідомості людей у їх прагненні до свободи[8].
У певному сенсі ситуація здавалась рутинною. Організатори демонстрації були відомі дисиденти, які провели багато років у в’язниці, це були Терляцкас та Садунайте, які наважились знову кинути виклик режиму[9] вже у нових умовах гласності. Центральна влада в Москві назвала демонстрації «ознакою демократії», перемоги перебудови та доказу гласності, однак це не відповідало дійсності. Чекісти надалі переслідували учасників протесту, дисидентів, влада врешті-решт, попри свої заяви, не могла приховати своє незадоволення. Яскравим прикладом цього є звільнення з Молодіжного театру у Вільнюсі Вітаутаса Боузіса. Усі ці події було висвітлено західними ЗМІ, зокрема завдяки інформаційному центрі Литви в Брукліні та Нью-Йорку. Організатори демонстрації також звернулись до західних ЗМІ з проханням про поширення закликів до демонстрації та протестів. Так Садунайте в інтерв'ю японському журналісту заявила:«Я попросила західні радіостанції транслювати наш заклик до демонстрацій, тому що ми не можемо використовувати місцеві газети чи телебачення.»[10] Причиною такого прохання було те, про що згадувалось раніше, тобто застій в республіканському керівництві, а місцеве телебачення і газети були підконтрольні владі. Місцеві партійні функціонери не надто сприймати реформаційну діяльність Горбачова і бажали збереженню «старих порядків». Для підтвердження цієї думки наведемо приклад з радгоспу Дуденай Молетського району, який був опублікований в газеті «Гімтасіс краштас», уривок з якої подає Георгій Єфремов у своїх спогадах. Там розповідалось про вибори в радгоспі Дуденай Молетського району, які відбулись 28 квітня 1988 р.,і в ході яких мало бути обрано нового керівника радгоспу. Перший секретар райкому партії Елеонора Блажявічюте представила місцевим комуністам Рімантаса Шатраускаса та висловила прохання підтримати саме цю кандидатуру, однак представники радгоспу всупереч бажанню Блажявічюте підтримали Марійонаса Рукуйжу, який виконував у той час обов'язки директора. Коли керівники почали наполегливо агітувати за кандидатуру Рімантаса Шатраускаса, у залі прозвучали обурення, говорили, що в нову пору перебудови колектив має право вибрати свою людину, на що Блажявічюте відповіла, що до Молетай Горбачов ще не дійшов і невідомо чи дійде, зокрема згадала,що при Сталіні ця розмова мала б зовсім інший характер[11]. Випадок у радгоспі Дуденай переконливо доводить думку щодо застійного і антидемократичного характеру місцевого партійного керівництва.
За наступні місяці влада Литви почала активно переслідувати тему західного втручання в литовські справи з подвійною силою. Бажаючи у певній мірі збентежити владу США, яка завжди підтримувала литовських емігрантів, що виїхали з Литви після 1940 року. Президент Рональд Рейган,наприклад, продовжуючи цю практику, проголосив 14 червня 1987 року Балтійським днем свободи, засуджуючи «тоталітарне переслідування балтів». Саме в цей день відбулась демонстрація в Ризі, столиці Латвії, організована організацією «Хельсінки-86», в пам'ять жертв депортацій 1949 року. В реакцію на це, радянська литовська преса опублікувала ряд листів від читачів, що протестували проти втручання у внутрішні справи Литви. Так, зокрема, литовський історик Броніус Вайткявічюс називає підтримку демонстрацій американським урядом «образою мого народу». Опираючись на це, офіційна литовська влада висловила дипломатичну ноту протесту американському уряду,проте тодішнє американське дипломатичне представництво в Москві відмовилось прийняти цей документ, маючи на це цілком об’єктивні причини. США відштовхнулись від того положення, що приєднання Литви до СРСР і утворення ЛСРР не було законним і суперечило нормам міжнародного права, а отже приймати дипломатичні ноти від невизнаного державного утворення не бачило підстав.
В листопаді 1987 року відбулось засідання Спілки художників Литви,де була змінено все старе керівництво, зокрема був обраний новий президент та секретар спілки. Консерватори в спілці вказували на «неетичність» та незаконність цих змін, та ентузіасти цієї мистецької реформації вітали цю подію, говорячи, що ще один приклад перемоги гласності та перебудови у сфері мистецтва. За однією з версій, цей з’їзд став причиною смерті першого секретаря комуністичної партії Литви Грішкевічуса: секретар був присутній на з’їзді, і очевидно був незадоволеним тим,що відбувалось, помер він у ту ж ніч.
Важливим аспектом демократизації, були і зміни в історичній науці, яка з приходом гласності отримала нові сили для обговорення спірних і болючих питань з історії Литви. Демонстрації, що відбувались на вулицях, стимулювали обговорення історії Литви в школах та пресі, їх увага була прикута до спірних ювілейний дат, «16 лютого 1988, сімдесятиріччя литовської Таріби», декларація незалежності в 1918 році, обставини приєднання Литви до СРСР та ін. Люди почали звертатись до довоєнних історичних творів, які були відправлені у спецфонди зразу після приєднання до СРСР і були недоступні для читання.У нових умовах перебудови ці ті твори отримали велику суспільну вагу. Зазначимо, що у сталінські часи за зберігання подібної літератури передбачалось тюремне ув’язнення; за Хрущова можна було вже володіти цими творами, але із забороною їх поширення та передавання іншим особам. Тепер ці книги поширені на чорному ринку і являють собою неофіційну програму вивчення історії Литви. Люди почали шукати історичну правду в довоєнній історичній літературі. Тут варто відзначити «Історію Литви» Адольфаса Сапоки, яка вперше була опублікована за литовським Міністерством освіти у 1936 році в якості навчального посібника, що тепер знаходився у спецфонді. Більшість сучасних істориків, як не парадоксально, вказували на обмеженість та односторонність твору. У ньому, зокрема, прославляється авторитарне правління Антанаса Сметони. Не зважаючи на це, книга стала популярним символом відродження правди в історичній науці, про яку ніхто раніше не наважувався говорити. У 1988 році історія Сапоки стала втіленням народного невдоволення в офіційній історіографії.
13 квітня 1988 року відбулась ще одна важлива подія,в Естонії був сформований Народний Фронт (Rahvarinne), який також закликав суспільство Литви до об'єднання в рух. В травні 1988 року в Академії наук Литви відбулась зустріч з економістами з Академії наук Естонії: академіком Михайлом Бронштейном і старшим науковим співробітником Іваром Райгом. Під час зустрічі гості розповідали історію зародження Народного Фронту Естонії, познайомили з його програмою і завданнями[12].
Підсумовуючи, варто зазначити, що попри застій в республіканському партійному керівництві, демократизація, перебудова та гласність у Литві проявилась в тому, що відкрила новий шлях для потужного національного відродження, яке торкнулось більшості аспектів суспільно-політичного життя Литви. Якщо в інших союзних республіках суб’єктом реформ виступили місцеві партійні осередки, що працювали на благо соціалістичному ладу, то у Литві таким суб’єктом, на думку філософа Р.Озоласа виступила не партія, місцеве партійне керівництво навпаки всіма можливими прикладами доводило своє несприйняття реформ, тому таким суб’єктом виступила нація, що і стало причиною національного відродження в Литві і подальшого формування потужних народних фронтів.[13]
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 169 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |