Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Розвиток теорії фінансів у XIX — першій половині XX ст. Сучасна західна фінансова думка

У XIX ст. фінанси як дисципліна викладається в усіх провідних університетах Європи, створюються кафедри фінансів.

Наукова праця Карла Генриха Рау (1792-1870) «Підручник по­літичної економії» (1826-1837) стала основним посібником в Німеч­чині та інших країнах Європи. Вона складалася з трьох частин, при­свячених теоретичній економії, економічній політиці та фінансам. У третій частині, яка називалася «Основні начала фінансової науки», містяться вступ, де розглядаються загальні основи фінансової науки та розділи, присвячені державним витратам, доходам від державного майна, лісів, підприємств, капіталів, мита, податків, а також розділи з питань державного кредиту, бюджету, організації державного управ­ління. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах Німеччини, Англії, Італії, Росії та інших країн.

Вагомий вклад в розвиток фінансової думки зробив швейцарець Симон Сісмонді (1773-1842), який у фінансовій політиці вбачав за­сіб покращення становища народу. Учений вставав на захист дрібної промисловості та землеробства, вимагав скорочення непрямих по­датків, встановлення мінімуму, вільного від оподаткування, а також виступав за прогресивність в системі оподаткування.

Соціальні аспекти фінансової науки розроблялися представником нової історичної школи професором Берлінського університету Адольфом Вагнером (1835-1917). Він доводив перевагу державного госпо­дарства порівняно з приватним і виступав за розширення державної діяльності. А. Вагнер вважав, що фінанси можуть використовуватися для досягнення справедливого розподілу прибутків і багатства в країні.

З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука знаходилася під впливом марксистської думки. Сутність фінансів в умовах капі­талізму, роль і значення окремих фінансових категорій розроблялися німецькими вченими, зокрема економістом, соціологом та філософом Карлом Марксом (1818-1883) і філософом та істориком Фрідріхом Енгельсом (1820-1895).

Більшість фінансових проблем капіталізму знайшли відображення у таких працях, як «Капітал», «Критика політичної економії», і численних статтях, присвячених аналізу англій­ських бюджетів середини XIX ст., прусських бюджетів 1840-х років, а також бюджетів Франції.

К. Маркс і Ф. Енгельс велику увагу приділили найважливішій фінансовій категорії — податкам, які вважалися тягарем для усіх тру­дящих, знаряддям додаткової експлуатації.

Оцінюючи оподаткування, К. Маркс віддавав перевагу прямим податкам і насамперед прибутковому, виступаючи за прогресивну форму оподаткування. Непрямі податки він називав прогресивними податками «навпаки».

Аналізуючи суть державного бюджету, він зазначав, що основним питанням бюджету є співвідношення видаткової та доходної частин, тобто сальдо бюджету (надлишок або дефіцит). Саме сальдо бюджету визначає скорочення або збільшення оподаткування.

У той же час окремі ідеї К. Маркса є дискусійними. Він запере­чував можливість держави в сфері фінансової політики змінити співвідношення між прибутком, процентами, рентою та заробітною платою. При аналізі циклічних криз надвиробництва К. Маркс не до­пускав їх послаблення за допомогою економічної, у тому числі й фі­нансової, політики держави.

Відомим фінансистом XIX ст. є Еміль Сакс (представник австрій­ської школи), який спробував розробити загальну теорію фінансової науки і фінансового господарства. На його думку, фінансова наука базується на тому ж базисі, що й політична економія, зокрема, на за­коні граничної корисності.

Значне місце у фінансовій літературі 90-х років XIX ст. належить американцю, професору Колумбійського університету Едвіну Селігману (1861-1939). У сфері фінансів він досліджував питання май­нового оподаткування, оподаткування доходів, прогресивного опо­даткування, класифікації державних витрат, державного кредиту і місцевих фінансів. У своїй праці «Перекладання та падіння податків» виділив дві різновидності перекладання податків: з продавця на по­купця (при непрямому оподаткуванні) та з покупця на продавця (при прямому оподаткуванні, коли ціна на товар через податки є надто ви­сокою (акциз), що обмежує попит на цей товар).

Яскравим представником італійської фінансової науки XIX ст. є Франческо Нітті (1868-1953), який вважав фінансову науку гілкою політекономії, завданням якої є вивчення способів отримання і ви­користання матеріальних коштів, необхідних для життєдіяльності держави і місцевих самоуправлінь.

У 1900 році вийшла книга професора Павійського та Мілансько­го університетів Луїджи Косса «Основи фінансової науки», який вва­жав, що фінансова наука — це теорія державного майна. В її структурі він виділяв три розділи — державні витрати, державні доходи та їх співвідношення. Основне завдання фінансової науки — визначити управлінські принципи державного господарства.

Підручник професора Ерлангенського університету К. Т. Еєберга «Очерки фінансової науки» (1893) перевидавався 18 разів. Фінан­сова наука, на думку К. Т. Еєберга, є систематичним викладенням принципів, відповідно до яких ведеться фінансове господарство та отримують і витрачають матеріальні блага держава, область і община.

Значний внесок у формування фінансової концепції і розробку фінансової політики регулюючого типу зробив англійський еконо­міст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Кейнсіанські рекомендації з різноманітними модифікаціями використовувалися на практиці уря­дами багатьох держав протягом тривалого періоду. В основу фінансо­вої концепції Дж. М. Кейнса покладена ідея «ефективного попиту».

Основні положення теорії державного регулювання економіки відображені Кейнсом у роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Він відзначав, що основними інструментами державного втручання в циклічний розвиток економіки мають стати фінансові відносини, в першу чергу державні витрати. Їх формування, струк­тура і зростання є важливим чинником досягнення «ефективного попиту». Фінансування державних витрат за рахунок податків та позик має оживити підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття.

Особливого значення Дж. М. Кейнс надавав податкам і їх впли­ву на основний «психологічний закон», згідно з яким люди схильні збільшувати своє споживання, але не в такій мірі, у якій збільшується їхній дохід (частина коштів заощаджується). Це веде до падіння по­питу на товари та скорочення виробництва. Отже, держава має пе­решкоджати появі цього закону або збільшувати платоспроможний попит шляхом збільшення своїх витрат.

Період становлення і розвитку класичної теорії фінансів завершився в середині XX ст. Напередодні Другої світової війни та після неї ситуація в світовій економіці різко змінюється — з розвитком ринкових відносин роль держави в еконо­міці знижується.

Розвиток та інтернаціоналізація ринків капіталу, прискорення розвитку транснаціональних корпорацій, концентрація виробництва, посилення значимості фінансових ресурсів як основного в системі ресурсозабезпечення привели в середині XX ст. до необхідності тео­ретичного осмислення ролі фінансів як одного з основних системоут­ворюючих елементів економічної системи.

Зусиллями представників англо-американської фінансової шко­ли фінансова теорія отримала абсолютно нове наповнення, що привело до початку неокласичної стадії розвитку науки про фінанси.

До 70-х років. XX ст. в основі фінансової політики більшості про­мислово розвинених країн лежали вихідні положення кейнсіанської теорії регулювання.

Послідовники Дж. М. Кейнса (Алвін Хансен, Сеймур Харрис у США, Рой Харрод та Алан Пікок у Великобританії, Франсуа Перру у Франції, Ф. Неймарк у Німеччині) у 50-60-х роках XX ст. розроби­ли фінансову концепцію на основі фіскальної антициклічної теорії, сутність якої полягає у регулюванні циклічного розвитку економіки з метою забезпечення збалансованості економічного зростання за ра­хунок змін у державних прибутках і витратах.

Неокейнсіанці відстоювали ідею «дефіцитного фінансування» як способу досягнення ефективного попиту та доводили необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу.

Представники стокгольмської школи Ерік Ліндаль (1891-1960), Гуннар Мюрдаль (1898-1987) по-новому вирішували проблему фі­нансування бюджету на основі теорії «циклічного балансування бюджету» — пристосування прибутків і витрат бюджету до еконо­мічного циклу. Держава повинна покривати дефіцити бюджету, що виникли в періоди кризи, надлишками, утвореними в періоди еконо­мічних піднесень.

Одночасно з теоріями неокейнсіанців у повоєнні роки пожвави­лися неокласичні теорії, які пропагували ідеї вільного підприємни­цтва при обмеженому державному регулюванні.

Теоретики неокласичної школи (Роберт Солоу (н. 1924) у США, Лайонел Роббінс (1898-1984), Джеймс Мід (н. 1907) у Великій Бри­танії) виступали за скорочення загального обсягу державних витрат одночасно зі зміною їх структури шляхом збільшення частки витрат на виробництво, науку, освіту. Особлива увага приділялася «інвестиціям у людській капітал». Окрім того, із зменшенням державних витрат про­понувалося знижувати рівень податків при бездефіцитному бюджеті.

З неокласичної школи виділився неоконсервативний напрям (Герберт Стейн, Мюррей Уейденбаум в США і Дж. Хау, А. Уолтерс у Великій Британії), здобутком якого стала теорія «економіки про­позиції». Ця фінансова концепція ґрунтується на заощадженнях як основі економічного зростання. Держава через податкову систему та скорочення податків має створити необхідні умови для формування заощаджень, достатніх для забезпечення подальших інвестицій у кра­їні. На державу та фінансову систему покладалося завдання стиму­лювання науково-технічного прогресу.

Широкого розповсюдження набула податкова концепція амери­канського економіста, одного із засновників теорії пропозиції Артура Лаффера (н. 1940), який на основі графічної моделі відстоював думку, що високі відсоткові ставки податків стримують темпи еко­номічного росту. У 1979 році вийшла його праця «Економічна теорія ухилення від податків».

У 70-х роках XX ст. сформувався посткейнсіанський напрям, найвизначнішими представниками якого були у Великобританії Ніколас Калдор (1908-1986), у США - Роберт Клауер (н. 1926) та інші. В основу своєї теорії посткейнсіанці поклали ідею поширення державного втручання за допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має стати головною і спрямовуватися на обмеження діяльності монополій та скорочення військових витрат. У «політи­ці прибутків» вони виступають за збільшення соціальних витрат та проведення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважають податки на витрати.

У XX ст. активно розвивалися такі складові науки про фінанси, як теорія інвестування та теорія фінансового менеджменту як еле­менти теорії фінансів. Вони представлені теоріями інвестиційного портфеля, ціноутворення на фінансових ринках, структури капіталу, агентських відносин.