Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Співвідношення між міжнародним

І внутрішньодержавним правом

Питання для самостійного вивчення

1. Проблема співвідношення між міжнародним і внут­рішньодержавним правом.

2. Право України та міжнародне право. Конституційні норми про основи зовнішньої політики України.

.

Питання 1. Проблема співвідношення між міжнарод­ним і внутрішньодержавним правом

Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньо­державного права належить до однієї з центральних у теорії міжнародного права.

У доктрині міжнародного права з питань про співвідно­шення двох систем права є загальновідомими дві теорії: дуаліс­тична і моністична, в межах яких існують різні концепції спів­відношення.

Нині наука міжнародного права розрізняє п'ять таких ос­новних концепцій:

1) про існування двох окремих, незалежних одна від од­ної національної та міжнародної правових систем, які виключа­ють верховенство однієї над іншою (дуалістична, в зарубіжній літературі іноді позначається як плюралістична);

2) про примат внутрішньодержавного права над міжна­родним (моністична);

3) про примат міжнародного права над внутрішньодержав­ним (моністична);

4) про верховенство кожної з двох систем у своїй царині з урахуванням їхніх складних взаємовідносин;

5) про існування двох самостійних, рівноправних, взаємо­залежних міжнародної та внутрішньодержавної правових систем (соціалістична дуалістична).

Під двома правовими системами мають на увазі систему міжнародного права як систему норм, пов'язаних загальнови­знаними принципами, і систему внутрішньодержавного права як образне, умовне визначення всього ареалу національно-правових систем держав.

У кожному визначеному випадку йдеться про національ­но-правову систему конкретної держави.

Для сучасної західної науки і практики, а віднедавна де­якою мірою і вітчизняної, характерна моністична теорія - теорія примату міжнародного права над внутрішньодержавним.

Початок XX ст. характеризується різним поділом держав за рівнем розвитку виробничого, економічного і науково-технічного потенціалу. У зв'язку з цим у суспільній свідомості знаходить відображення теорія поділу людства на цивілізовані нації і нецивілізовані народи, що розвиваються. Практика екс­пансії зовнішньої політики молодих капіталістичних держав, так званих цивілізованих націй, розташованих в основному в Захід­ній Європі та Північній Америці, потребує нового правового за­безпечення для проникнення в інші регіони світу, але проник­нення мирним, цивілізованим шляхом.

Міжнародне право, виступаючи регулятором якісно но­вих міжнародних відносин, відображало міжнародно-правові погляди в правовому відношенні більш розвинутих держав і водночас формувалося як інструмент проникнення останніх у національно-правові системи інших держав для залучення їх у нове міжнародне співтовариство.

Практично вирішити такі завдання дала змогу новоство-рена теорія примату міжнародного права на внутрішньодержав-

ним, автором якої справедливо вважається Гаж Кельзен - один із найвідоміших учених у західній юридичний науці XX ст.

Теорія примату міжнародного права над національним зводиться до таких основних тез:

• необмеженість дії міжнародного права у часі, просторі

й за предметом;

• безумовний примат міжнародного права над національ­ним;

• заперечення суверенітету держави;

• визнання основними суб'єктами міжнародного права насамперед індивідів і лише потім держав як посередників між міжнародним правопорядком та індивідами.

Ця теорія припускає існування внутрішніх і зовнішніх відносин між двома системами права, але тільки як єдиного не­подільного явища.

У цій системі міжнародне право стоїть над національним правом. Міжнародне право складає основу всього національного права, у т.ч. й конституційних норм будь-якої держави.

Міжнародне право визначає сферу дії норм національно­го права, й останнє має чинність тільки тією мірою, якою воно відповідає вимогам ефективності з погляду міжнародного права. Основою всієї системи є одна фундаментальна загальна міжнародно-правова норма, відповідно до якої слід будувати

решту правовідносин.

Одним із найважливіших практичних аспектів теорій співвідношення міжнародного і національного права є питання про порядок виконання державою міжнародних договорів та звичаєвих зобов'язань на її території.

Ознайомлення з навчальними теоріями, працями сучас­них теоретиків міжнародного права свідчить про відсутність усталеного погляду на питання процесу здійснення міжнародно-правових норм у внутрішньодержавній правовій системі.

Потрібно виділити такі концепції в цьому питанні: • концепція імплементації (національно-правова імпле­ментація норм міжнародного права);

• концепція трансформації (трансформація міжнародного права у внутрішньодержавне);

• концепція узгодження (узгодження національних пра­вових актів з міжнародно-правовими приписами і навпаки).

Імплементація норм міжнародного права - це цілеспря­мована організаційно-правова діяльність держав, що здійсню­ється індивідуально, колективно або в межах міжнародних орга­нізацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації ухвале­них ними відповідно до міжнародного права зобов'язань.

У разі реалізації міжнародного-правових норм на націо­нальному рівні необхідні додаткові внутрішньодержавні заходи для перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, в реальні дії юридичних осіб та громадян, які перебува­ють під державною юрисдикцією.

Як основний інструмент функціональної регламентації діяльності підвладних їй органів щодо імплементації приписів норм міжнародного права держава використовує своє націо­нальне право.

Сукупність правових заходів, що здійснюються з метою імплементації міжнародно-правових норм, слід розглядати як невід'ємну частину, первинну (правову) стадію загального про­цесу імплементації норм міжнародного права, сутність якої по­лягає не в трансформації міжнародно-правових норм у норми національного права, а як процес сприйняття (рецепції) націо­нальним правом правил міжнародних договорів.

•^За інкорпорацією до національних систем права вво­дяться норми, зовнішньо цілком ідентичні з нормами відповід­ного міжнародно-правового акта. Здебільшого зазначений між­народно-правовий акт цілком зберігає свою форму, в тому числі й найменування, хоч і виступає у внутрішньодержавній сфері вже як закон.

Трансформація, на відміну від інкорпорації, є якісно ін­шою, більш глибокою правовою дією, пов'язаною не лише з від­творенням, а й з переробкою норм певного міжнародного дого­вору відповідно до загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відміну від інкорпора-

ції, є не тільки доповнення чинного внутрішнього права, а й змі-іі.і норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди.

Відсилання полягає у вказівці національного закону на и\ що певна конкретна поведінка державних органів, посадових ООІб і громадян повинна регулюватися загальними настановами пбо конкретними правилами договору чи звичаю, а не націо-Вального закону.

Питання 2. Право України та міжнародне право. Кон­ституційні норми про основи зовнішньої політики України

Практична необхідність вирішення питання про співвід­ношення національного та міжнародного права об'єктивно по-01 ала перед Україною як новою, демократичною правовою дер­жавою, зовнішньополітична діяльність якої спрямована на інте­грацію у світову та європейську системи міжнародного співро­бітництва.

З позиції сучасного міжнародного права не виникає сум-иінів щодо обов'язкової чинності для держав загальновизнаного принципу ("расіа 8ііпі §егуапсІа" (фундаментальна норма)), але загальноприйнятим є те, що держава відповідно до свого зако­нодавства самостійно визначає, яким чином вона виконує між-пародно-правові зобов'язання.

Протягом останніх 15 років Україна розвиває свою нор­мативну базу для вирішення питання співвідношення та врегу­лювання взаємодії міжнародного і національного права для при­ведення національного законодавства у відповідність зі своїми міжнародними зобов'язаннями.

Нині цей процес швидко еволюціонує та регулюється нормативними настановами таких національних актів, як "Декларація про державний суверенітет України" від 16.07.90, Закон України "Про правонаступництво України" від 10.07.91, Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10.12.91, Закон України "Про міжнародні договори України" від 22.12.93 та Конституція України від 28.06.96.

Слід розглянути процес становлення української доктри­ни права стовно питання співвідношення двох систем права у послідовності прийняття зазначених актів.

У "Декларації про державний суверенітет України" про­голошено: "Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного пра­ва" (р. X, абз. 3).

У Законі України "Про правонаступниптво України" (ст. 7) визначається, що "Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Консти­туції України та інтересам республіки". Теза про "пріоритет зага­льновизнаних норм міжнародного права перед нормами внут­рішньодержавного права" відсутня.

У Законі України "Про дію міжнародних договорів на те­риторії України" записано: "Виходячи з пріоритету загально­людських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод люди­ни... Верховна Рада постановляє:

Встановити, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в поряд­ку, передбаченому для норм національного законодавства".

У статті 17 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачається, що:

"1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаче­ному для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України".

Остаточне вирішення проблема співвідношення міжнаро­дного і національного права здобула в ст. 9 Конституції - Осно­вного Закону України 1996 р., яка проголосила:

"Чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національ­ного законодавства України. Укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після вне­сення відповідних змін до Конституції України".

Зміст ст. 9 Конституції України передбачає та гарантує, що кожен міжнародний договір (ратифікований) інкорпорується в законодавство України, його правила здійснюються як націо­нально-правові норми, що мають правове значення як для дер­жавних установ, так і для фізичних та юридичних осіб.

Самі міжнародні договори продовжують виконувати свої прямі функції між суб'єктами міжнародного права у сфері між­народно-правового регулювання.

Важливим для зовнішньополітичної діяльності України є конституційне визнання і додержання загальновизнаних прин­ципів та норм міжнародного права, про що йдеться в ст. 18: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забез­печення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжна­родного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права".

Тема 1.5. Відповідальність у міжнародному праві

Питання для самостійного вивчення

Види та форми міжнародної відповідальності держав.

.

Питання. Види та форми міжнародної відповідально­сті держав

Особливий міжнародно-правовий інститут становлять норми, що стосуються відповідальності держав у міжнародному праві.

У науці міжнародного права під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті пору­шення ним міжнародно-правових зобов'язань.

Керуючись принципами міжнародно-правової відпові­дальності, держави забезпечують додержання норм міжнародно­го права і міжнародної законності. При цьому держави викону­ють функцію юридичної відповідальності у напрямі досягнення мети відповідальності.

Мета міжиародно-правової відповідальності - це перед­бачення відповідного результату, а саме: виключення можли­вості вчинення державою нових правопорушень; вплив на інші держави, спонукання їх до добровільного додержання міжна­родних зобов'язань.

Функції міжнародно-правової відповідальності - це та чи інша спрямованість заходів, що їх здійснюють у межах право­відносин міжнародної відповідальності. Тобто функції міжна­родної відповідальності узгоджуються з тим, що мають на меті держави й інші суб'єкти міжнародного права, вживаючи конк­ретних допустимих заходів у процесі здійснення міжнародно-правової відповідальності.

Як правило, правовідновлювальна (репараційна) функція міжнародної відповідальності виявляється за звичайних право­порушень, яким властиві відносно невеликі зміст і обсяг рекла­мацій і позовних вимог держав щодо відпкодування матеріаль-

них збитків. При цьому відповідальність є засобом відновлення порушених суспільних відносин міжнародного правопорядку.

При вчиненні значних міжнародних злочинів діє репре­сивна (каральна) функція, що випливає із загальної спрямовано­сті заходів відповідальності.

Після визначення загального поняття міжнародно-право­вої відповідальності держави потрібно перейти до вивчення під­став міжнародно-правової відповідальності держав.

При розгляді підстав відповідальності слід вивчити дві групи питань:

1) на підставі чого суб'єкт міжнародного права може не­сти юридичну відповідальність;

2) за що суб'єкт міжнародного права може нести цю від­повідальність.

Виходячи з цього, розрізняють юридичні (нормативні) і фактичні (юридико-фактичні) підстави відповідальності, між якими існує тісний взаємозв'язок.

У загальному плані юридичні підстави відповідальності держави за міжнародні правопорушення - це сукупність юри­дично обов'язкових приписів, міжнародно-правових актів, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується як міжнародне правопорушення.

Розглянемо міжнародно-правові акти по певних групах:

1. Міжнародний договір і міжнародний порядок.

При цьому якщо говорити про договори, то має йтися тільки про правомірні договори. Приписи недійсних міжнарод­них договорів не мають юридичної чинності, що закріплено в ст. 48 - 53 Віденської конвенції про право міжнародних догово­рів від 23.05.69.

Хоч міжнародний порядок належить до цієї групи юриди­чних підстав відповідальності, його місце скромніше, ніж міжна­родного договору. Це зумовлено тим, що в сучасний період роз­витку міжнародного права сфера дії звичаєвих норм помітно зву­зилася на тлі значного розвитку договірного регулювання міжна­родних відносин.

Проте міжнародний порядок залишається особливою фор­мою і засобом, що закріплює визнання певного способу поведінки держав як юридично обов'язкового правила їх взаємовідносин.

2. Рішення міжнародних судів як джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, що вони встановлюють пра­ва та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер.

Є загальноприйнятим, що, передаючи спір на розгляд міжнародного суду, сторони беруть на себе зобов'язання підко­ритися прийнятому рішенню.

3. До односторонніх міжнародно-правових актів держав, розглянутих в окремих випадках у ролі юридичних підстав між­народно-правової відповідальності, можна віднести односто­ронні акти держави у формі декларації, заяв, нот, виступів поса­дових осіб.

Важливе практичне і теоретичне значення має класифіка­ція міжнародних правопорушень, що сприяє визначенню харак­теру відповідальності держави-правопорушниці.

Розрізняють такі основні види міжнародних правопо­рушень:

• недодержання трактатів, особливо якщо вони мають важливе значення для кількох держав;

• прагнення окремої держави до поневолення інших са­мостійних держав і до всесвітнього панування;

• напад без оголошення війни і без достатнього приводу;

• прагнення держави до панування у відкритому морі, що визнається міжнародною територією;

• псування міжнародних шляхів і споруд, встановлених для забезпечення міжнародного спілкування;

• порушення прав дипломатичних агентів і органів між­народного спілкування;

• порушення міжнародних інтересів держав, які ґрунту­ються на юридичних основах, а саме: вигнання іноземців із дер­жави, відмова іноземцю в захисті і правосудді, релігійні утиски.

За ступенем наслідків міжнародні правопорушення дер­жав можна класифікувати таким чином.

1. Ординарні міжнародні правопорушення, що не мають явно виражених ознак, зафіксованих відповідними міжнародно-правовими нормами. Ці ознаки встановлюють на основі аналізу відповідних міжнародних зобов'язань держави, що містяться в договорах, звичаях, рішеннях міжнародних судів та ін.

До ординарних міжнародних правопорушень належать, як правило, порушення зобов'язань окремих держав одна перед одною.

2. Особливо небезпечні міжнародні правопорушення, пов'язані з порушенням міжнародно-правових норм, у яких за­кріплені зобов'язання держав не тільки одна перед одною, а й перед усім міжнародним співтовариством держав. Вони являють собою дії, що становлять загрозу загальному миру й безпеці. До категорії особливо небезпечних можна віднести порушення за­борон, що містяться, зокрема, у Женевській конвенції про від­крите море 1958 р., Договорі про заборону випробувань ядерної зброї 1963 р. та ін.

3. Найтяжчі міжнародні злочини становлять групу між­народних правопорушень, ознаки яких, як правило, чітко сфор­мульовано у міжнародних договорах, угодах та інших актах, що відіграють особливо важливу роль у системі норм міжнародного права та підтриманні міжнародного правопорядку. При вчиненні таких злочинів порушуються основоположні загальні принципи міжнародного права.

їхні наслідки передбачають не тільки відповідальність держави в цілому, а й міжнародну кримінальну відповідальність винних посадових осіб.

Найтяжчі міжнародні злочини називають також злочина­ми проти людства.

Відповідно до Статуту Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу (ст. 6) і до Статуту Токійського міжна­родного військового трибуналу (ст. 5) злочини проти людства, у свою чергу, поділяються на три групи:

1) злочини проти миру (планування, підготовка, розв'язан­ня або ведення агресивної війни);

2) воєнні злочини (порушення законів і звичаїв війни);

3) злочини проти людяності (убивства, винищення, поне­волення, заслання та інші види жорстокості).