Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Тема 1.10. Право зовнішніх відносин

Питання для самостійного вивчення

1. Дипломатичне право міжнародних організацій.

2. Консульське право.

3. Консульські привілеї та імунітети.

Питання 1. Дипломатичне право міжнародних органі­зацій

У структурі права зовнішніх зносин провідною підгалуззю є дипломатичне право, яке являє собою сукупність міжна­родно-правових норм, що визначають становище і діяльність дипломатичних представництв держав, акредитованих у країнах їхнього перебування.

Головним джерелом права в цій галузі є Віденська кон­венція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.

Конвенція складається з преамбули і 53 статей, охоплює такі основні групи питань:

• дипломатичні відносини взагалі (ст. 2 - 21);

• дипломатичні привілеї та імунітети (ст. 22 - 41);

• взаємні обов'язки представництва та держави перебу­вання у період підтримання і в умовах припинення дипломатич­них відносин між ними (ст. 42 - 46);

• неприпустимість дискримінації (ст. 47);

• заключні постанови (ст. 48 - 53).

Конвенція підписана Україною і ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР 21 березня 1964 р.

Згідно зі ст. 2 Віденської конвенції встановлення дипло­матичних відносин між державами і заснування постійних дип­ломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою. Такі відносини створюють загальну політико-правову основу для розвитку двосторонньої співпраці між заінтересованими державами і впорядковують їхні відносини у всіх галузях.

Дипломатичне представництво - це постійний зарубіж­ний орган зовнішніх зносин держав-контрагентів, за посередниц­твом якого вони підтримують взаємні дипломатичні відносини.

Очолюється цей орган дипломатичним представником держави, що акредитує.

Нині держави обмінюються, як правило, представни­цтвами першого, вищого класу в дипломатії - посольствами.

Другий, нижчий клас - постійні комісії.

Посли очолюють посольства, посланці й повірені у спра­вах - різні дипломатичні місії.

Після того як сторони домовилися про рівень диплома­тичних представництв і клас осіб, які покликані їх очолювати, необхідно провести акредитування, тобто процес призначення і вступу на посаду посла, посланця або повіреного у справах.

Акредитація складається з кількох стадії:

• добір кандидатури посла;

• запит агреману;

• видання акта внутрішнього права, який оформляє при­значення;

• видача призначеному представникові вірчих грамот;

• попередня, по прибутті до країни перебування, аудієн­ція в її міністра закордонних справ і передання йому копій вір­чих грамот;

• вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування як завершення процесу акредитуван­ня і початок дипломатичної місії даного представника.

Вірчі грамоти - документ, який держава, що акредитує, видає своєму послу або посланцю для вручення главі держави перебування. Головний зміст - звернення до глави держави пе­ребування прохання прийняти дипломатичного представника, що акредитується.

Щодо припинення роботи не лише співробітників, а й по­сольств у цілому, то підставами для цього міжнародне право ви­знає такі ситуації:

1) коли дипломатичні відносини між даними державами розірвані або перервані;

2) коли між ними виник стан війни;

3) при припиненні існування однієї з держав як суб'єкта міжнародного права.

Розірвання дипломатичних відносин у власному розумін­ні слова - це стан, що виникає з ініціативи однієї із сторін, яка офіційно проголошує про це і відзиває персонал свого представ­ництва.

Незалежно від загальної кількості співробітників персо­нал диппредставництва поділяється на 3 категорії:

1 - дипломатичний персонал;

2 - адміністративно-технічний персонал;

3 - обслуговуючий персонал.

Сучасне дипломатичне право чітко визначає правове ста­новище, привілеї та імунітети кожної з цих трьох категорій

Питання 2. Консульське право

Консульське право - це сукупність міжнародно-правових норм, які регламентують становище і діяльність кон­сульських установ із захисту інтересів держав, які представля­ють, та їхніх громадян в офіційних відносинах з державами пе­ребування з питань, здебільшого, економічного, правового, гу­манітарного, культурного та іншого характеру.

Головне джерело права в цій галузі - Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Україна є учасни­цею цієї Конвенції.

Але в консульському праві завжди вирішальну роль віді­гравали двосторонні консульські договори і конвенції.

Для встановлення консульських відносин досить міжна­родно-правового визнання де-факто. Тобто для цього не обо­в'язкові ні визнання де-юре, ні наявність дипломатичних відно­син, тому що консульства не пов'язані з питаннями "великої по­літики", їхнє головне завдання - вирішення практичних питань захисту прав та інтересів громадян вітчизняної для консульств держави, обслуговування потреб, насамперед економічного ха­рактеру.

Щодо самостійних окремих консульств, то тут існують чотири класи:

1) генеральні консульства;

2) консульства;

3) віце-консульства;

4) консульські агентства.

З погляду міжнародного права консулом вважається осо­ба, належним чином призначена компетентною владою держави, яку вона представляє, і визнана в цій якості державою перебу­вання.

Як правило, консул повинен отримати документ, який іменується консульським патентом. Допущення, або визнання, консула оформлюється звичайно шляхом видачі екзекватури, тобто дозволу держави перебування на виконання консульських функцій у даному районі (консульському окрузі).

Функції консулів широкі та різноманітні:

1. Паспортно-візові операції: консули мають право вида­вати, поновлювати паспорти співвітчизників або вносити до них зміни; видавати, поновлювати, погашати візи на в'їзд, виїзд і транзитний проїзд через територію держави, яку представляють, а також вносити зміни у видані візи.

2. Функції з питань громадянства: консули можуть при­ймати від осіб, які постійно мешкають у консульському окрузі, заяви з питань громадянства і направляти їх потім через МЗС своєї країни для подальшого розгляду (з приводу отримання та втрати громадянства).

3. Облік громадян держави, яку представляє консул.

4. Функції з питань реєстрації актів громадянського ста­ну.

5. Нотаріальні дії - становлять досить значну частину консульської роботи.

6. Консульська легалізація.

7. Функції консула щодо морських і річкових суден.

8. Правовий захист громадян держави, що її представляє консул.

9. Опіка і піклування над неповнолітніми, недієздатними або обмеженими в дієздатності громадянами, які перебувають у його консульському окрузі.

10. Заходи щодо забезпечення спадщини, яка відкрилася у країні перебування.

Питання 3. Консульські привілеї та імунітети

Положення Конвенції 1963 р. у галузі привілеїв та імуні­тетів консульств передбачають таке:

1) приміщення консульських установ недоторкані, і міс­цева влада може входити до них лише за згоди глави консуль­ства. Однак у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, яке вимагає негайних заходів щодо захисту, вважається, що така згода з боку консула отримана (ст. 31);

2) недоторканість архівів і документів консульства: пи­тання вирішується так само, як і щодо архівів посольств;

3) митні привілеї консульств ідентичні привілеям по­сольств у цій сфері.

Те саме стосується права консульства користуватися державним прапором та іншими символами суверенітету держа­ви, яку воно представляє.

Консульські посадові особи не піддягають ні арешту, ні попередньому ув'язненню, окрім як на основі постанов компе­тентної судової влади у випадках вчинення тяжких злочинів.

Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1. Що являє собою процес акредитації в міжнародних ди­пломатичних відносинах?

2. Як відбувається розірвання дипломатичних відносин?

3. Які основні функції консульств?