Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема 1.9. Міжнародне гуманітарне право

Читайте также:
  1. F) До прекращения дела обвиняемому должно быть разъяснено право возражать против такого основания.
  2. Gl] Тема 9.Законность и правопорядок. Мировой правопорядок
  3. I . Понятие и признаки правовых норм.
  4. I. Нормативно-правовые документы, регламентирующие деятельность учителя информатики
  5. I. Нормативные правовые акты
  6. I. Понятие, признаки и предпосылки правовых отношений.
  7. I. Понятие, признаки и предпосылки правовых отношений.
  8. I. Правовой обычай.
  9. I. Правомерное поведение личности.
  10. I. Правосознание: понятие, структура, функции и виды.

Міжнародний арбітражний (третейський) суд створюєть­ся за взаємною згодою держав з призначених чи обраних ними осіб - членів Постійної палати третейського суду. Нормативною основою діяльності міжнародного арбітражу є Конвенція про мирне врегулювання міжнародних зіткнень від 05 (18) жовтня 1907 р. (розділ IV).

Угоди про застосування арбітражної процедури можуть укладатися у зв'язку з конкретним спором. Такі угоди ще нази­вають третейським записом, компромісом або спеціальною уго­дою.

У них мають бути вирішені такі питання: суть спору, умови, порядок і термін призначення арбітрів, їхні повноважен-

ня. У таких угодах мають бути визначені повноваження арбітрів, порядок прийняття рішень, правові основи прийняття рішень, мова роботи арбітражного суду, місце його засідання тощо.

Держави можуть укласти угоди про передачу арбітраж­ним судам спорів, які виникнуть у майбутньому. У такому разі всі питання діяльності арбітражного суду мають бути вирішені в цій генеральній угоді.

Незалежно від виду арбітражної угоди вони, як правило, виходять із таких засад:

1) арбітражний суд є виключно мирним засобом урегу­лювання міжнародного спору. Він добровільний і цілковито за­лежить від учасників спору;

2) вибір (обрання) арбітрів - справа заінтересованих дер­жав;

3) кількість членів арбітражного суду має бути непарною. Кожна зі сторін призначає (обирає) рівну кількість арбітрів. По­тім обирається суперарбітр з представників країн, які не є учас­никами спору і громадянина якої не обрано вже до арбітражного

суду.

Арбітражне судочинство ведеться, як правило, в письмо­вій та усній формах. Рішення приймаються більшістю голосів. Члени арбітражного суду не можуть утримуватися при голосу­ванні.

Рішення є остаточним і обов'язковим для сторін спору.

За останніми залишається право звернутися до арбітраж­ного суду з проханням переглянути справу.

Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1. Через які судові установи нині здійснюється міжнарод­не правосуддя?

2. Який склад Міжнародного суду та як він формується?

3. Як працює Суд Європейського Союзу?

4. Як працює Європейський суд з прав людини?





    Види міжнародної* відповідальності держав   Додаток 1
  Види міжнародної відповідальності держав  
         
Нематеріальна відповідальність ь Матеріальна відповідальність
    р ^    
    ^    
     
Моральна Морально-політична Політична  
         
  " \          
Ресторація Сатисфакція: орди­нарна, надзвичайна   Реституція Субституція   Репарація: ординарна, надзвичайна
                     
                   
               
Форми міжнародної відповідальності держав
                               



 

Питання для самостійного вивчення

1. Поняття населення та регулювання його статусу.

2. Громадянство, іноземці, особи без підданства, біженці.

3. Право притулку.

4. Правове становище працівників-мігрантів.

Питання 1. Поняття населення та регулювання його статусу

Під поняттям "населення" у міжнародному праві й різних правових системах розуміється сукупність людей, які прожива­ють на території конкретної держави і підлягають її юрисдикції.

Останнім часом міжнародно-правова практика і доктринальні визначення дедалі більше пов'язують населення держави з фізичними особами, яких стосуються національні закони й ад­міністративні правила держави про громадянство і, відповідно, -права, свободи, обов'язки та законні інтереси.

Як правило, це правове поле охоплює ширшу категорію, ніж громадяни. Сюди можуть входити також іноземці (за винят­ком тих, що проживають тривалий час на території даної держа­ви, але користуються дипломатичними привілеями та імунітета­ми, і тих, що перебувають у туристичних поїздках, відряджен­нях, відпустках тощо на території цієї держави), особи без гро­мадянства та особи з подвійним громадянством (з тими самими застереженнями, що й до іноземців).

Що стосується осіб з подвійним громадянством, то їх ін­коли відносять до осіб зі статусом громадян, бо вони, мовляв, завжди мають статус громадянина цієї держави, а друге грома­дянство - іншої.

Але це не завжди так. В Україні проживають особи з по­двійним громадянством, але вони не є громадянами України, законодавство якої не допускає подвійного громадянства для своїх громадян (ст. 4 Конституції України).

Питання 2. Громадянство, іноземці, особи без піддан­ства, біженці

Громадянство - це постійний правовий зв'язок фізичної особи з державою, який має своє вираження у взаємних правах та обов'язках конкретної держави та конкретної фізичної особи.

В Україні питання громадянства регулюються Конститу­цією України, Законом України "Про громадянство України", низкою інших правових актів.

У комплексі міжнародних правових документів нині чіт­ко сформульовано обов'язок держави захищати своїх громадян. У разі, коли вони перебувають в іншій державі і їхні права по­рушуються, державі громадянства надається право на диплома­тичний захист своїх громадян.

Законодавство держав і міжнародне право визнають два основні способи набуття громадянства:

1) за народженням (інколи ще називають: за походжен­ням, філіацією, первісним способом, основним способом тощо);

2) за натуралізацією (ще називають: укоріненням, прий­няттям у громадянство, похідним способом тощо).

Крім них, законодавство деяких країн проголошує такі способи набуття громадянства, які не суперечать нормам міжна­родного права, отже, не є неправомірними, дискримінаційними чи незаконними, але є винятковими.

Сюди можна віднести такі способи:

1) оптація, або вибір громадянства;

2) реінтеграція, або відновлення в громадянстві;

3) зміна громадянства

4) набуття громадянства через усиновлення;

5) колективна натуралізація, або групове надання грома­дянства, чи трансфер;

6) ушанування громадянства тощо.

Порядок набуття громадянства визначається національ­ним законодавством. Міжнародне право при цьому забороняє лише дискримінаційні критерії, а саме: за приналежністю до статі, а також за мовними, релігійними чи окремими світогляд­ними (філософськими, політичними) критеріями.

У цілому серед численних національних критеріїв можна виділити такі основні:

• строк проживання в країні;

• знання мови;

• досягнення певного віку;

• повага конституційного ладу та державного устрою. Держави також законодавчо визначають підстави відмови

у наданні громадянства.

По-різному вирішує національне законодавство питання втрати громадянства.

Втрата громадянства можлива при:

• виході з громадянства за добровільним рішенням;

• натуралізації;

• позбавленні громадянства.

Іноземні громадяни. Іноземними громадянами вважають­ся особи, які не є громадянами країни перебування і мають гро­мадянство іншої держави.

Іноземних громадян за їх статусом можна поділити на три категорії:

1) громадяни, які користуються національним режимом;

2) громадяни, яким надано режим найбільшого сприяння;

3) громадяни зі спеціальним статусом перебування (про­живання).

За національним режимом іноземцям надаються права, які в сукупності суттєво наближені до прав власних громадян.

Режим найбільшого сприяння передбачає надання іно­земцям таких прав і встановлення таких обов'язків, які закріп-

лені для громадян третьої держави, що мають на території даної держави найсприятливіший статус.

Спеціальний режим установлюється на підставі міжна­родних угод і передбачає надання громадянам іноземної держа­ви прав і встановлення обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян чи для іноземців за режимом найбільшого сприяння.

Нині міжнародна співпраця в галузі регулювання статусу іноземців здійснюється головним чином укладанням двосторон­ніх договорів.

Статус осіб без громадянства. Правове становище осіб, яких жодна держава правомірно не вважає своїми громадянами, називається безгромадянством.

Інтернаціональна назва осіб без громадянства - апатриди.

Особи без громадянства можуть бути такими з моменту їх народження (абсолютний апатризм) і через втрату громадян­ства (відносний апатризм).

Частими є випадки, коли держава позбавляє своїх грома­дян прав громадянства, порушуючи при цьому норми міжнарод­ного права.

Апатрид, не маючи стабільних правових зв'язків з пев­ною державою, змушений покладатися на добру волю країни перебування.

В Україні особам без громадянства, які перебувають у країні на законних підставах, надаються ті самі права та свободи і на них покладаються такі самі обов'язки, що й на громадян України (ст. 26 Конституції України). Винятки з цього можуть установлюватися лише на підставі Конституції України, законів чи міжнародних договорів України.

Біженці, вимушені переселенці та переміщені особи. Під поняттям "біженці" розуміються особи, що покинули свою краї­ну внаслідок таких обставин:

• зовнішньої агресії, окупації, іноземного панування, по­дій, що серйозно порушили публічний порядок у країні в цілому чи в її окремій частині;

• стихійного лиха природного характеру (засухи, земле­труси, повені тощо);

• руйнування матеріальних основ їхнього існування;

• наявності об'єктивної небезпеки переслідувань за расо­вою, національною ознаками, у зв'язку з належністю до певної соціальної групи чи політичними або релігійними переконання­ми.

Вимушені переселенці - порівняно нове явище в міграції населення. Поштовхом до їх появи стали події в Югославії, кра­їнах Радянського Союзу, коли певні категорії населення покида­ли обжиті місця через загрозу етнічних чисток, виселення, по­збавлення майнових чи інших законних прав.

Сучасне міжнародне право не регулює питань вимуше­них переселенців. Нині питання вимушених переселенців регу­люється здебільшого національними законами, в яких держави роблять спроби прирівняти статус указаних осіб до статусу бі­женців.

Переміщені особи - це населення, насильницьки вивезене з країн, окупованих гітлерівською коаліцією під час Другої сві­тової війни, для примусових робіт на благо фашистської Німеч­чини та її союзників.

Питання 3. Право притулку

Нині практично немає держави, яка у конституційному чи іншому законодавчому порядку не закріпила би права притулку. Різниця полягає лише в розумінні цього права: деякі держави (Італія, Франція тощо) вважають, що це є право особи одержати притулок, а окремі (наприклад, деякі азіатські, африканські дер­жави та ін.) - що це є право держави щодо надання або ненадання притулку.

Серед найважливіших міжнародних актів, які закріплю­ють право притулку, слід указати Загальну декларацію прав лю­дини (ст. 14 "Кожен має право шукати притулку від пересліду­вань в інших країнах і користуватися цим притулком... Це право не може бути використано в разі кримінального переслідування, що, дійсно, викликане вчиненням неполітичних злочинів або

діянь, які суперечать цілям і принципам 00Н"), Декларацією про територіальний притулок (прийнята Генеральною Асамбле­єю ООН 14.12.67, резолюція 3112/ХХІІ). Питання притулку ви­рішуються в деяких регіональних і численних двосторонніх між­народно-правових угодах.

У сукупності вони передбачають право притулку як:

• право особи на в'їзд, поселення, обмеження висилки і заборону видачі;

• право особи шукати притулок в інших державах, ряту­ючись від переслідувань за політичні погляди та громадську діяльність;

• право держав закріплювати в національному законо­давстві принципи та порядок надання притулку;

• обов'язок держав не надавати притулку особі, звинува­ченій у вчиненні злочину проти людства, проти миру, воєнному злочині, кримінальному злочині, які входять у перелік таких, що тягнуть за собою, за міжнародними угодами, видачу злочинців;

• право держави оцінювати підстави надання чи відмови у притулку.

Надання притулку держави повинні розглядати як гуман­ний акт і не можуть оцінювати подібні дії як недружні.

Декларація про територіальний притулок забороняє дер­жаві відмовляти особі в переході кордону, якщо вона перетнула його в пошуку притулку; висилку чи примусове повернення особи в країну, де вона буде піддана переслідуванню, якщо на­дання цій особі притулку не загрожує національній безпеці й захистові населення в країні притулку.

Право притулку може буги територіальним і дипломатич­ним (останнє переважно гарантують країни Латинської Америки).

Територіальним є право притулку, коли особі надається можливість отримати притулок у державі її прибуття.

Дипломатичним є право притулку, коли особі надається можливість переховуватися від переслідувань у приміщенні ди­пломатичного представництва іноземної держави.

За своїм статусом особи, які отримали притулок, в одних країнах прирівнюються до іноземців, а в інших - до апатридів.

Тому в рамках ООН було розроблено низку норм, що об­межували застосування таких видів звичайної зброї, які отрима­ли назву "недискримінаційної"" зброї, або зброї невибіркової дії.

У 1981 р. було укладено Конвенцію про заборону або об­меження застосування зброї, що наносить надмірні пошко­дження або має невибіркову дію. До неї належить зброя, що ра­нить осколками, виявлення котрих у тілі неможливе навіть із допомогою

рентгенівських променів. Конвенція також обмежи­ла застосування мін-пайок, а також деяких видів запальної зброї.

З початку створення атомної зброї вживались заходи з метою її заборони. Але, певно, доти, поки стосовно атомної (те­пер - ядерної) зброї пануватиме доктрина "зброї стримання", реальних перспектив її заборони не буде.

Разом з тим є ряд міжнародно-правових документів, в яких закріплюється протиправність окремих видів такої зброї, як зброї масового знищення.

Міжнародне право визнає зброю масового знищення як таку, що "діє шляхом вибуху' з допомогою радіоактивних мате­ріалів, або це смертоносна хімічна і бактеріологічна зброя чи будь-яка інша зброя, яка буде розроблена у майбутньому, що має якість атомної бомби або іншої згаданої вище зброї".

Вважається, що до зброї масового знищення належить зброя, застосування якої:

• призводить до масового знищення як комбатантів, так і мирного населення, яке не залучене до воєнних операцій;

• руйнує основи існування людини не тільки в районі її проживання, а й далеко за її межами;

• чинить знищувальну дію як у момент свого застосуван­ня, так і тривалий час після цього.

24 листопада 1961 року Генеральна Асамблея ООН при­йняла Декларацію про заборону застосування ядерної і термо­ядерної зброї, у якій заявляється, що:

• застосування такої зброї суперечить духу, букві та меті Статуту ООН, тому є прямим порушенням Статуту;

• її застосування вийшло б за рамки воєнних операцій і спричинило б людству і цивілізації масові руйнування та страж-

с л

дання, а тому суперечить нормам міжнародного права і законам людяності;

• будь-яка держава, яка застосовує ядерну або термо­ядерну зброю, має розглядатися як порушник Статуту ООН, котрий діє всупереч законам людяності та здійснює злочин про­ти людства і цивілізації.

Щодо методів ведення війни, то тут слід керуватися нор­мою першого Додаткового протоколу 1977 р. до Женевських конвенцій. Наприклад, "Забороняється вбивати, наносити пора­нення чи брати у полон противника за допомогою віроломства". Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість, яка є допусти­мою й не суперечить міжнародному праву.

Міжнародне право забороняє незаконно використовувати розпізнавальну емблему Червоного Хреста, ООН, прапори й ембле­ми нейтральних держав, а також держав, які не перебувають у да­ному збройному конфлікті.

Забороняється також зрадливо вбивати або ранити осіб, що належать до мирного населення або військ неприятеля.

Воюючим забороняється віддавати наказ не залишати жодної людини живою, загрожуючи цим противнику або вести воєнні дії на такій підставі.

Питання 4. Правове становище працівників-мігрантів

Особи, що працювали, працюють чи працюватимуть за плату в державі, громадянами якої вони не є, вважаються тру-дящими-мігрантами.

Нині це одна з найбільш не захищених міжнародним пра­вом категорій людей. їх не бажають прирівняти до біженців чи апатридів, водночас держави не прагнуть надавати їм національно­го режиму.

Міжнародно-правову базу захисту трудящих-мігрантів не можна вважати розвинутою. Дві конвенції МОП про трудящих-мігрантів (1939 р. і 1975 р.), Європейська конвенція про правове становище трудящих-мігрантів (1977 р.), у рамках ООН Кон­венція про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (1990 р.), кілька інших регіональних і двосторонніх кон­венцій, що стосуються інтересів трудящих-мігрантів - увесь на-робок у цій сфері.

Але справа полягає не стільки в кількості укладених між­народних договорів, скільки в ставленні до них держав.

У приєднанні до таких договорів часто бувають не заін­тересованими як держави, в яких працюють трудящі-мігранти (хоч у них вони виконують найважчу і низькооплачувану робо­ту, інколи підтримуючи цілі галузі економіки), так і держави їх­нього громадянства (незважаючи на те, що для них трудящі-мігранти є важливим джерелом інвалютних надходжень, надхо­дження професійно підготовлених кадрів, крім того, завдяки їм знижуються безробіття, соціальні витрати та ін.).

Тому часто вже у процесі підготовки відповідних міжна­родно-правових актів провідні держави заявляють, що вони їх не підпишуть.

Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1. Що розуміється під поняттям "населення", виходячи з норм міжнародного права?

2. Які основні міжнародні критерії застосовуються в на­ціональному законодавстві при наданні громадянства?

3. Чим розрізняються між собою правовий статус біжен­ців, вимушених переселенців та переміщених осіб?

4. У чому полягає право притулку у вирішенні проблем населення?

Тема 1.9. Міжнародне гуманітарне право

Питання для самостійного вивчення

1. Правове обмеження засобів і методів ведення збройної боротьби. Театр війни.

2. Міжнародне право про захист жертв війни.

3. Міжнародно-правове регулювання закінчення військо­вих дій та стану війни.

Питання 1. Правове обмеження засобів і методів ве­дення збройної боротьби. Театр війни

Право збройних конфліктів здебільшого складається з норм, що носять характер заборони.

Це стосується і засобів ведення війни. Йдеться про обме­ження і заборони, які накладаються на країни, що воюють при використанні засобів ведення війни.

Обмеження та заборони ставали дедалі ширшими в міру розвитку науки і техніки, котрий призводив до збільшення руй­нівної сили та обсягів кількісного обхвату зброєю живої сили противника.

і хворих, які зазнали аварії зі складу збройних сил на морі, про ставлення до військовополонених 1949 р.;

3) двома Додатковими протоколами до конвенцій 1949 р., що підписані у 1977 р. та ін.

Учасниками цих конвенцій була переважна кількість держав світу, тому вони є обов'язковими і для тих, котрі до цих конвенцій не приєдналися.

Женевські конвенції приписують гуманне ставлення до жертв війни без дискримінації за будь-якою ознакою. Забороня­ється посягання на життя, фізичну недоторканість, честь і люд­ську гідність, а також зневажливе і принижуюче ставлення до таких осіб. Будь-яке покарання допустиме лише за вироком на­лежним чином утвореного суду. Тяжкими злочинами є навмисне вбивство, катування, тортури, нелюдське ставлення до жертв війни, руйнування майнових цінностей, загарбання майна.

Поранені та хворі, а також особи, що є при армії, мають користуватися доглядом, опікуванням та захистом з боку непри-ятеля, під владою якого вони перебувають, за будь-яких обста­вин, незалежно від національності. Після закінчення бойових операцій має провадитися розшукування поранених і мертвих. Заборонено знищення поранених і хворих, здійснення тортур, біологічних експериментів, залишення їх без медичної допомоги і навмисне зараження.

Військовополоненими вважаються особи зі складу збройних сил неприятеля та особи, які припинили опір і здалися противній стороні.

Під поняттям "воєнний полон" слід розуміти обмеження свободи осіб, які брали участь у воєнних діях з метою недопу­щення їх до подальшої участі у збройній боротьбі. Військовопо­лонений перебуває в полоні у держави, а не в армії, що полонила його.

Мирне населення належить до жертв війни. Під поняттям "мирне населення" слід розуміти осіб, які не беруть участь у во­єнних діях, але в якийсь момент і якимось чином перебувають у районі конфлікту або на окупованій території під владою держа­ви, громадянами якої вони не є.

Режим мирного населення визначається правовим стату­сом окупованої території. Під поняттям "окупація" в період збройних конфліктів слід розуміти тимчасове захоплення проти­вником території воюючої держави. При цьому територія вважа­ється захопленою, якщо вона дійсно є під владою неприятеля.

На неприятеля покладається обов'язок забезпечити поря­док, нормальне життя, поважати існуючі в даній місцевості зви­чаї та закони.

Питання 3. Міжнародно-правове регулювання закін­чення військових дій та стану війни

Припинення воєнних дій може носити тимчасовий або остаточний характер.

Тимчасове припинення може мати місце в результаті пе­ремир'я, хоча перемир'ям воєнні дії можуть бути припинені ос­таточно. Перемир'я поділяють на часткове (іноді його назива­ють частковим) і загальне.

Часткове перемир'я укладається командуванням військо­вих частин, що протистоять на певний час, іноді з певною ме­тою, наприклад, на час проведення новорічних чи релігійних свят або для збирання поранених. Після закінчення визначеного угодою терміну або виконання поставлених завдань воєнні дій поновлюються.

Зазвичай загальне перемир'я передує укладенню мирного договору.

Загальне перемир'я укладається командуванням або уря­дами воюючих без зазначення терміну і на всій лінії фронту.

Порушення перемир'я дає право на відповідні дії або повне відновлення війни, порушення перемир'я окремими особами не тягне відновлення війни, а лише дає право вимагати покарання порушників.

Загальне перемир'я оформляється спеціальною угодою, яка підписується командуванням воюючих, а частіше - їхніми урядами.

Капітуляція - спосіб припинення воєнних дій, при якому збройні сили противника здаються у полон. При капітуляції у

полон можуть здатися окремий підрозділ або всі збройні сили противника, визнавши тим самим свою поразку.

Війна закінчується укладенням миру. Частіше - шляхом підписання мирного договору. Мирний договір може бути сепа­ратним, тобто укладеним однією з воюючих сторін із противни­ком. Такі договори не підтримуються, і нерідко союзники один одному обіцяють не укладати сепаратних договорів, а вести бо­ротьбу разом і до кінця.

Іноді мирний договір називають прелімінарним, тобто та­ким, що допускає можливість внесення в нього змін або заміни іншим. Але це - винятки.

Основний зміст мирного договору - визнання поразки однієї сторони і перемоги іншої; це констатація закінчення стану війни та визначення умов миру.

У мирному договорі встановлюються способи і розміри відшкодування збитків, що заподіяні переможцю, насамперед шляхом репарації, повернення захопленої власності, територіальні зміни, повернення військовополонених і переміщених осіб тощо.

У результаті укладення миру відновлюються диплома­тичні відносини, дія міжнародних договорів, торгово-економічні зв'язки, взаємостосунки між приватними особами.

Особливо потрібно відзначити таке явище, як миротворчі операції.

Іноді вважають, що миротворчі операції належать до мир­них способів вирішення міжнародних спорів. Але це не зовсім так.

Миротворчі операції пов'язані із застосуванням збройної сили. Іноді її застосування носить майже символічний характер (воєнні спостерігачі), частіше - більше реальний характер. Тому регламентація таких операцій пов'язана з дією збройних загонів, отже, можна вважати, що вона належить до даного розділу між­народного права, тобто про воєнний стан та військові дії.

Поняття "миротворчі операції" поки що не має загаль­новизнаного нормативного визначення. Частіше користуються визначенням, даним Штабом з координації військового співро­бітництва держав - учасниць СНД, котрий провів роботу з уточ­нення термінології.

Під миротворчою діяльністю слід розуміти заходи полі­тичного, економічного, військового та іншого характеру, вста­новлені згідно з нормами і принципами міжнародного права, спрямовані на вирішення міжнародних спорів, запобігання та припинення збройних конфліктів переважно мирними способа­ми з метою усунення загрози міжнародному миру та безпеці.

Запитання для повторення за закріплення матеріалу

І.Яка зброя відноситься до зброї масового знищення нормами міжнародного права?

2- Хто згідно з нормами міжнародного права визнається жертвами війни?

3. Чим завершується закінчення військових дій у міжна­родних відносинах?




Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 112 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.023 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав