Читайте также:
|
|
Міжнародний арбітражний (третейський) суд створюється за взаємною згодою держав з призначених чи обраних ними осіб - членів Постійної палати третейського суду. Нормативною основою діяльності міжнародного арбітражу є Конвенція про мирне врегулювання міжнародних зіткнень від 05 (18) жовтня 1907 р. (розділ IV).
Угоди про застосування арбітражної процедури можуть укладатися у зв'язку з конкретним спором. Такі угоди ще називають третейським записом, компромісом або спеціальною угодою.
У них мають бути вирішені такі питання: суть спору, умови, порядок і термін призначення арбітрів, їхні повноважен-
ня. У таких угодах мають бути визначені повноваження арбітрів, порядок прийняття рішень, правові основи прийняття рішень, мова роботи арбітражного суду, місце його засідання тощо.
Держави можуть укласти угоди про передачу арбітражним судам спорів, які виникнуть у майбутньому. У такому разі всі питання діяльності арбітражного суду мають бути вирішені в цій генеральній угоді.
Незалежно від виду арбітражної угоди вони, як правило, виходять із таких засад:
1) арбітражний суд є виключно мирним засобом урегулювання міжнародного спору. Він добровільний і цілковито залежить від учасників спору;
2) вибір (обрання) арбітрів - справа заінтересованих держав;
3) кількість членів арбітражного суду має бути непарною. Кожна зі сторін призначає (обирає) рівну кількість арбітрів. Потім обирається суперарбітр з представників країн, які не є учасниками спору і громадянина якої не обрано вже до арбітражного
суду.
Арбітражне судочинство ведеться, як правило, в письмовій та усній формах. Рішення приймаються більшістю голосів. Члени арбітражного суду не можуть утримуватися при голосуванні.
Рішення є остаточним і обов'язковим для сторін спору.
За останніми залишається право звернутися до арбітражного суду з проханням переглянути справу.
Запитання для повторення та закріплення матеріалу
1. Через які судові установи нині здійснюється міжнародне правосуддя?
2. Який склад Міжнародного суду та як він формується?
3. Як працює Суд Європейського Союзу?
4. Як працює Європейський суд з прав людини?
Види міжнародної* відповідальності держав | Додаток 1 | ||||||||||||||
Види міжнародної відповідальності держав | |||||||||||||||
Нематеріальна відповідальність | ь | Матеріальна відповідальність | |||||||||||||
р ^ | |||||||||||||||
^ | |||||||||||||||
Моральна | Морально-політична | Політична | |||||||||||||
" \ | |||||||||||||||
Ресторація | Сатисфакція: ординарна, надзвичайна | Реституція | Субституція | Репарація: ординарна, надзвичайна | |||||||||||
Форми міжнародної відповідальності держав | |||||||||||||||
Питання для самостійного вивчення
1. Поняття населення та регулювання його статусу.
2. Громадянство, іноземці, особи без підданства, біженці.
3. Право притулку.
4. Правове становище працівників-мігрантів.
Питання 1. Поняття населення та регулювання його статусу
Під поняттям "населення" у міжнародному праві й різних правових системах розуміється сукупність людей, які проживають на території конкретної держави і підлягають її юрисдикції.
Останнім часом міжнародно-правова практика і доктринальні визначення дедалі більше пов'язують населення держави з фізичними особами, яких стосуються національні закони й адміністративні правила держави про громадянство і, відповідно, -права, свободи, обов'язки та законні інтереси.
Як правило, це правове поле охоплює ширшу категорію, ніж громадяни. Сюди можуть входити також іноземці (за винятком тих, що проживають тривалий час на території даної держави, але користуються дипломатичними привілеями та імунітетами, і тих, що перебувають у туристичних поїздках, відрядженнях, відпустках тощо на території цієї держави), особи без громадянства та особи з подвійним громадянством (з тими самими застереженнями, що й до іноземців).
Що стосується осіб з подвійним громадянством, то їх інколи відносять до осіб зі статусом громадян, бо вони, мовляв, завжди мають статус громадянина цієї держави, а друге громадянство - іншої.
Але це не завжди так. В Україні проживають особи з подвійним громадянством, але вони не є громадянами України, законодавство якої не допускає подвійного громадянства для своїх громадян (ст. 4 Конституції України).
Питання 2. Громадянство, іноземці, особи без підданства, біженці
Громадянство - це постійний правовий зв'язок фізичної особи з державою, який має своє вираження у взаємних правах та обов'язках конкретної держави та конкретної фізичної особи.
В Україні питання громадянства регулюються Конституцією України, Законом України "Про громадянство України", низкою інших правових актів.
У комплексі міжнародних правових документів нині чітко сформульовано обов'язок держави захищати своїх громадян. У разі, коли вони перебувають в іншій державі і їхні права порушуються, державі громадянства надається право на дипломатичний захист своїх громадян.
Законодавство держав і міжнародне право визнають два основні способи набуття громадянства:
1) за народженням (інколи ще називають: за походженням, філіацією, первісним способом, основним способом тощо);
2) за натуралізацією (ще називають: укоріненням, прийняттям у громадянство, похідним способом тощо).
Крім них, законодавство деяких країн проголошує такі способи набуття громадянства, які не суперечать нормам міжнародного права, отже, не є неправомірними, дискримінаційними чи незаконними, але є винятковими.
Сюди можна віднести такі способи:
1) оптація, або вибір громадянства;
2) реінтеграція, або відновлення в громадянстві;
3) зміна громадянства
4) набуття громадянства через усиновлення;
5) колективна натуралізація, або групове надання громадянства, чи трансфер;
6) ушанування громадянства тощо.
Порядок набуття громадянства визначається національним законодавством. Міжнародне право при цьому забороняє лише дискримінаційні критерії, а саме: за приналежністю до статі, а також за мовними, релігійними чи окремими світоглядними (філософськими, політичними) критеріями.
У цілому серед численних національних критеріїв можна виділити такі основні:
• строк проживання в країні;
• знання мови;
• досягнення певного віку;
• повага конституційного ладу та державного устрою. Держави також законодавчо визначають підстави відмови
у наданні громадянства.
По-різному вирішує національне законодавство питання втрати громадянства.
Втрата громадянства можлива при:
• виході з громадянства за добровільним рішенням;
• натуралізації;
• позбавленні громадянства.
Іноземні громадяни. Іноземними громадянами вважаються особи, які не є громадянами країни перебування і мають громадянство іншої держави.
Іноземних громадян за їх статусом можна поділити на три категорії:
1) громадяни, які користуються національним режимом;
2) громадяни, яким надано режим найбільшого сприяння;
3) громадяни зі спеціальним статусом перебування (проживання).
За національним режимом іноземцям надаються права, які в сукупності суттєво наближені до прав власних громадян.
Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям таких прав і встановлення таких обов'язків, які закріп-
лені для громадян третьої держави, що мають на території даної держави найсприятливіший статус.
Спеціальний режим установлюється на підставі міжнародних угод і передбачає надання громадянам іноземної держави прав і встановлення обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян чи для іноземців за режимом найбільшого сприяння.
Нині міжнародна співпраця в галузі регулювання статусу іноземців здійснюється головним чином укладанням двосторонніх договорів.
Статус осіб без громадянства. Правове становище осіб, яких жодна держава правомірно не вважає своїми громадянами, називається безгромадянством.
Інтернаціональна назва осіб без громадянства - апатриди.
Особи без громадянства можуть бути такими з моменту їх народження (абсолютний апатризм) і через втрату громадянства (відносний апатризм).
Частими є випадки, коли держава позбавляє своїх громадян прав громадянства, порушуючи при цьому норми міжнародного права.
Апатрид, не маючи стабільних правових зв'язків з певною державою, змушений покладатися на добру волю країни перебування.
В Україні особам без громадянства, які перебувають у країні на законних підставах, надаються ті самі права та свободи і на них покладаються такі самі обов'язки, що й на громадян України (ст. 26 Конституції України). Винятки з цього можуть установлюватися лише на підставі Конституції України, законів чи міжнародних договорів України.
Біженці, вимушені переселенці та переміщені особи. Під поняттям "біженці" розуміються особи, що покинули свою країну внаслідок таких обставин:
• зовнішньої агресії, окупації, іноземного панування, подій, що серйозно порушили публічний порядок у країні в цілому чи в її окремій частині;
• стихійного лиха природного характеру (засухи, землетруси, повені тощо);
• руйнування матеріальних основ їхнього існування;
• наявності об'єктивної небезпеки переслідувань за расовою, національною ознаками, у зв'язку з належністю до певної соціальної групи чи політичними або релігійними переконаннями.
Вимушені переселенці - порівняно нове явище в міграції населення. Поштовхом до їх появи стали події в Югославії, країнах Радянського Союзу, коли певні категорії населення покидали обжиті місця через загрозу етнічних чисток, виселення, позбавлення майнових чи інших законних прав.
Сучасне міжнародне право не регулює питань вимушених переселенців. Нині питання вимушених переселенців регулюється здебільшого національними законами, в яких держави роблять спроби прирівняти статус указаних осіб до статусу біженців.
Переміщені особи - це населення, насильницьки вивезене з країн, окупованих гітлерівською коаліцією під час Другої світової війни, для примусових робіт на благо фашистської Німеччини та її союзників.
Питання 3. Право притулку
Нині практично немає держави, яка у конституційному чи іншому законодавчому порядку не закріпила би права притулку. Різниця полягає лише в розумінні цього права: деякі держави (Італія, Франція тощо) вважають, що це є право особи одержати притулок, а окремі (наприклад, деякі азіатські, африканські держави та ін.) - що це є право держави щодо надання або ненадання притулку.
Серед найважливіших міжнародних актів, які закріплюють право притулку, слід указати Загальну декларацію прав людини (ст. 14 "Кожен має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком... Це право не може бути використано в разі кримінального переслідування, що, дійсно, викликане вчиненням неполітичних злочинів або
діянь, які суперечать цілям і принципам 00Н"), Декларацією про територіальний притулок (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14.12.67, резолюція 3112/ХХІІ). Питання притулку вирішуються в деяких регіональних і численних двосторонніх міжнародно-правових угодах.
У сукупності вони передбачають право притулку як:
• право особи на в'їзд, поселення, обмеження висилки і заборону видачі;
• право особи шукати притулок в інших державах, рятуючись від переслідувань за політичні погляди та громадську діяльність;
• право держав закріплювати в національному законодавстві принципи та порядок надання притулку;
• обов'язок держав не надавати притулку особі, звинуваченій у вчиненні злочину проти людства, проти миру, воєнному злочині, кримінальному злочині, які входять у перелік таких, що тягнуть за собою, за міжнародними угодами, видачу злочинців;
• право держави оцінювати підстави надання чи відмови у притулку.
Надання притулку держави повинні розглядати як гуманний акт і не можуть оцінювати подібні дії як недружні.
Декларація про територіальний притулок забороняє державі відмовляти особі в переході кордону, якщо вона перетнула його в пошуку притулку; висилку чи примусове повернення особи в країну, де вона буде піддана переслідуванню, якщо надання цій особі притулку не загрожує національній безпеці й захистові населення в країні притулку.
Право притулку може буги територіальним і дипломатичним (останнє переважно гарантують країни Латинської Америки).
Територіальним є право притулку, коли особі надається можливість отримати притулок у державі її прибуття.
Дипломатичним є право притулку, коли особі надається можливість переховуватися від переслідувань у приміщенні дипломатичного представництва іноземної держави.
За своїм статусом особи, які отримали притулок, в одних країнах прирівнюються до іноземців, а в інших - до апатридів.
Тому в рамках ООН було розроблено низку норм, що обмежували застосування таких видів звичайної зброї, які отримали назву "недискримінаційної"" зброї, або зброї невибіркової дії.
У 1981 р. було укладено Конвенцію про заборону або обмеження застосування зброї, що наносить надмірні пошкодження або має невибіркову дію. До неї належить зброя, що ранить осколками, виявлення котрих у тілі неможливе навіть із допомогою
рентгенівських променів. Конвенція також обмежила застосування мін-пайок, а також деяких видів запальної зброї.
З початку створення атомної зброї вживались заходи з метою її заборони. Але, певно, доти, поки стосовно атомної (тепер - ядерної) зброї пануватиме доктрина "зброї стримання", реальних перспектив її заборони не буде.
Разом з тим є ряд міжнародно-правових документів, в яких закріплюється протиправність окремих видів такої зброї, як зброї масового знищення.
Міжнародне право визнає зброю масового знищення як таку, що "діє шляхом вибуху' з допомогою радіоактивних матеріалів, або це смертоносна хімічна і бактеріологічна зброя чи будь-яка інша зброя, яка буде розроблена у майбутньому, що має якість атомної бомби або іншої згаданої вище зброї".
Вважається, що до зброї масового знищення належить зброя, застосування якої:
• призводить до масового знищення як комбатантів, так і мирного населення, яке не залучене до воєнних операцій;
• руйнує основи існування людини не тільки в районі її проживання, а й далеко за її межами;
• чинить знищувальну дію як у момент свого застосування, так і тривалий час після цього.
24 листопада 1961 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про заборону застосування ядерної і термоядерної зброї, у якій заявляється, що:
• застосування такої зброї суперечить духу, букві та меті Статуту ООН, тому є прямим порушенням Статуту;
• її застосування вийшло б за рамки воєнних операцій і спричинило б людству і цивілізації масові руйнування та страж-
с л
дання, а тому суперечить нормам міжнародного права і законам людяності;
• будь-яка держава, яка застосовує ядерну або термоядерну зброю, має розглядатися як порушник Статуту ООН, котрий діє всупереч законам людяності та здійснює злочин проти людства і цивілізації.
Щодо методів ведення війни, то тут слід керуватися нормою першого Додаткового протоколу 1977 р. до Женевських конвенцій. Наприклад, "Забороняється вбивати, наносити поранення чи брати у полон противника за допомогою віроломства". Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість, яка є допустимою й не суперечить міжнародному праву.
Міжнародне право забороняє незаконно використовувати розпізнавальну емблему Червоного Хреста, ООН, прапори й емблеми нейтральних держав, а також держав, які не перебувають у даному збройному конфлікті.
Забороняється також зрадливо вбивати або ранити осіб, що належать до мирного населення або військ неприятеля.
Воюючим забороняється віддавати наказ не залишати жодної людини живою, загрожуючи цим противнику або вести воєнні дії на такій підставі.
Питання 4. Правове становище працівників-мігрантів
Особи, що працювали, працюють чи працюватимуть за плату в державі, громадянами якої вони не є, вважаються тру-дящими-мігрантами.
Нині це одна з найбільш не захищених міжнародним правом категорій людей. їх не бажають прирівняти до біженців чи апатридів, водночас держави не прагнуть надавати їм національного режиму.
Міжнародно-правову базу захисту трудящих-мігрантів не можна вважати розвинутою. Дві конвенції МОП про трудящих-мігрантів (1939 р. і 1975 р.), Європейська конвенція про правове становище трудящих-мігрантів (1977 р.), у рамках ООН Конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (1990 р.), кілька інших регіональних і двосторонніх конвенцій, що стосуються інтересів трудящих-мігрантів - увесь на-робок у цій сфері.
Але справа полягає не стільки в кількості укладених міжнародних договорів, скільки в ставленні до них держав.
У приєднанні до таких договорів часто бувають не заінтересованими як держави, в яких працюють трудящі-мігранти (хоч у них вони виконують найважчу і низькооплачувану роботу, інколи підтримуючи цілі галузі економіки), так і держави їхнього громадянства (незважаючи на те, що для них трудящі-мігранти є важливим джерелом інвалютних надходжень, надходження професійно підготовлених кадрів, крім того, завдяки їм знижуються безробіття, соціальні витрати та ін.).
Тому часто вже у процесі підготовки відповідних міжнародно-правових актів провідні держави заявляють, що вони їх не підпишуть.
Запитання для повторення та закріплення матеріалу
1. Що розуміється під поняттям "населення", виходячи з норм міжнародного права?
2. Які основні міжнародні критерії застосовуються в національному законодавстві при наданні громадянства?
3. Чим розрізняються між собою правовий статус біженців, вимушених переселенців та переміщених осіб?
4. У чому полягає право притулку у вирішенні проблем населення?
Тема 1.9. Міжнародне гуманітарне право
Питання для самостійного вивчення
1. Правове обмеження засобів і методів ведення збройної боротьби. Театр війни.
2. Міжнародне право про захист жертв війни.
3. Міжнародно-правове регулювання закінчення військових дій та стану війни.
Питання 1. Правове обмеження засобів і методів ведення збройної боротьби. Театр війни
Право збройних конфліктів здебільшого складається з норм, що носять характер заборони.
Це стосується і засобів ведення війни. Йдеться про обмеження і заборони, які накладаються на країни, що воюють при використанні засобів ведення війни.
Обмеження та заборони ставали дедалі ширшими в міру розвитку науки і техніки, котрий призводив до збільшення руйнівної сили та обсягів кількісного обхвату зброєю живої сили противника.
і хворих, які зазнали аварії зі складу збройних сил на морі, про ставлення до військовополонених 1949 р.;
3) двома Додатковими протоколами до конвенцій 1949 р., що підписані у 1977 р. та ін.
Учасниками цих конвенцій була переважна кількість держав світу, тому вони є обов'язковими і для тих, котрі до цих конвенцій не приєдналися.
Женевські конвенції приписують гуманне ставлення до жертв війни без дискримінації за будь-якою ознакою. Забороняється посягання на життя, фізичну недоторканість, честь і людську гідність, а також зневажливе і принижуюче ставлення до таких осіб. Будь-яке покарання допустиме лише за вироком належним чином утвореного суду. Тяжкими злочинами є навмисне вбивство, катування, тортури, нелюдське ставлення до жертв війни, руйнування майнових цінностей, загарбання майна.
Поранені та хворі, а також особи, що є при армії, мають користуватися доглядом, опікуванням та захистом з боку непри-ятеля, під владою якого вони перебувають, за будь-яких обставин, незалежно від національності. Після закінчення бойових операцій має провадитися розшукування поранених і мертвих. Заборонено знищення поранених і хворих, здійснення тортур, біологічних експериментів, залишення їх без медичної допомоги і навмисне зараження.
Військовополоненими вважаються особи зі складу збройних сил неприятеля та особи, які припинили опір і здалися противній стороні.
Під поняттям "воєнний полон" слід розуміти обмеження свободи осіб, які брали участь у воєнних діях з метою недопущення їх до подальшої участі у збройній боротьбі. Військовополонений перебуває в полоні у держави, а не в армії, що полонила його.
Мирне населення належить до жертв війни. Під поняттям "мирне населення" слід розуміти осіб, які не беруть участь у воєнних діях, але в якийсь момент і якимось чином перебувають у районі конфлікту або на окупованій території під владою держави, громадянами якої вони не є.
Режим мирного населення визначається правовим статусом окупованої території. Під поняттям "окупація" в період збройних конфліктів слід розуміти тимчасове захоплення противником території воюючої держави. При цьому територія вважається захопленою, якщо вона дійсно є під владою неприятеля.
На неприятеля покладається обов'язок забезпечити порядок, нормальне життя, поважати існуючі в даній місцевості звичаї та закони.
Питання 3. Міжнародно-правове регулювання закінчення військових дій та стану війни
Припинення воєнних дій може носити тимчасовий або остаточний характер.
Тимчасове припинення може мати місце в результаті перемир'я, хоча перемир'ям воєнні дії можуть бути припинені остаточно. Перемир'я поділяють на часткове (іноді його називають частковим) і загальне.
Часткове перемир'я укладається командуванням військових частин, що протистоять на певний час, іноді з певною метою, наприклад, на час проведення новорічних чи релігійних свят або для збирання поранених. Після закінчення визначеного угодою терміну або виконання поставлених завдань воєнні дій поновлюються.
Зазвичай загальне перемир'я передує укладенню мирного договору.
Загальне перемир'я укладається командуванням або урядами воюючих без зазначення терміну і на всій лінії фронту.
Порушення перемир'я дає право на відповідні дії або повне відновлення війни, порушення перемир'я окремими особами не тягне відновлення війни, а лише дає право вимагати покарання порушників.
Загальне перемир'я оформляється спеціальною угодою, яка підписується командуванням воюючих, а частіше - їхніми урядами.
Капітуляція - спосіб припинення воєнних дій, при якому збройні сили противника здаються у полон. При капітуляції у
полон можуть здатися окремий підрозділ або всі збройні сили противника, визнавши тим самим свою поразку.
Війна закінчується укладенням миру. Частіше - шляхом підписання мирного договору. Мирний договір може бути сепаратним, тобто укладеним однією з воюючих сторін із противником. Такі договори не підтримуються, і нерідко союзники один одному обіцяють не укладати сепаратних договорів, а вести боротьбу разом і до кінця.
Іноді мирний договір називають прелімінарним, тобто таким, що допускає можливість внесення в нього змін або заміни іншим. Але це - винятки.
Основний зміст мирного договору - визнання поразки однієї сторони і перемоги іншої; це констатація закінчення стану війни та визначення умов миру.
У мирному договорі встановлюються способи і розміри відшкодування збитків, що заподіяні переможцю, насамперед шляхом репарації, повернення захопленої власності, територіальні зміни, повернення військовополонених і переміщених осіб тощо.
У результаті укладення миру відновлюються дипломатичні відносини, дія міжнародних договорів, торгово-економічні зв'язки, взаємостосунки між приватними особами.
Особливо потрібно відзначити таке явище, як миротворчі операції.
Іноді вважають, що миротворчі операції належать до мирних способів вирішення міжнародних спорів. Але це не зовсім так.
Миротворчі операції пов'язані із застосуванням збройної сили. Іноді її застосування носить майже символічний характер (воєнні спостерігачі), частіше - більше реальний характер. Тому регламентація таких операцій пов'язана з дією збройних загонів, отже, можна вважати, що вона належить до даного розділу міжнародного права, тобто про воєнний стан та військові дії.
Поняття "миротворчі операції" поки що не має загальновизнаного нормативного визначення. Частіше користуються визначенням, даним Штабом з координації військового співробітництва держав - учасниць СНД, котрий провів роботу з уточнення термінології.
Під миротворчою діяльністю слід розуміти заходи політичного, економічного, військового та іншого характеру, встановлені згідно з нормами і принципами міжнародного права, спрямовані на вирішення міжнародних спорів, запобігання та припинення збройних конфліктів переважно мирними способами з метою усунення загрози міжнародному миру та безпеці.
Запитання для повторення за закріплення матеріалу
І.Яка зброя відноситься до зброї масового знищення нормами міжнародного права?
2- Хто згідно з нормами міжнародного права визнається жертвами війни?
3. Чим завершується закінчення військових дій у міжнародних відносинах?
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 112 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |