Читайте также:
|
|
Оскільки корекційна (спеціальна) педагогіка є складовою частиною педагогіки, то вона користується більшістю загальнопедагогічних термінів. В той же час спеціальна педагогіка має і власний понятійний апарат, свою термінологію, які відображають її специфіку як наукової дисципліни.
У корекційній (спеціальній) педагогіці провідними категоріями є корекція, компенсація, адаптація, реабілітація.
Виховання дітей з обмеженими можливостями – процес розвитку природних сил, здібностей дитини за допомогою різноманітної спільної діяльності дітей та дорослих, яка організована педагогами. Це планомірний і цілеспрямований вплив на свідомість і поведінку дитини з метою формування відповідних понять, принципів, ціннісних орієнтацій, які забезпечують необхідні умови для її розвитку, підготовки до громадського життя та трудової діяльності (Український дефектологічний словник, 2001).
Це одне з основних понять дефектології, яке має велике значення для загального розвитку дітей, їх спілкування з однолітками та дорослими, формування особистості.
Мета та завдання виховання дитини з порушеннями психофізичного розвитку визначаються загальними принципами педагогіки – підготовка до активного суспільно корисного життя, але реалізуються вони в доступному обсязі методами та засобами, які відповідають ступеню і структурі дефекту. Залежно від характеру порушення висуваються спеціальні завдання, які пов’язані з подоланням його наслідків. Виховання дитини з обмеженими можливостями здійснюється в тісному контакті сім’ї та школи, в обстановці взаєморозуміння, взаємодопомоги.
Навчання та розвиток дітей з обмеженими можливостями – це цілеспрямований процес передачі та засвоєння знань, умінь, навичок діяльності, основний засіб підготовки до життя і праці (В.А. Лапшин, Б.П. Пузанов, 1990). Це одна з центральних проблем дефектології, від продуктивного розв’язання якої залежить ефективність практичної діяльності спеціальних навчально-виховних закладів щодо соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями.
Спеціальна освіта – дошкільна, загальна та професійна освіта, для отримання якої особам з обмеженими можливостями здоров’я створюються спеціальні умови (В.О. Липа, 2002).
Практична значущість проблеми пов’язана з визначенням такого змісту освіти, типів освітньо-виховних закладів, форм організації та методів диференційованого навчання різних категорій дітей з порушеннями у розвитку, такої реалізації в цьому процесі системи дидактичних принципів, щоб спеціальне навчання максимально сприяло розвиткові психічних та фізичних сил кожної дитини, корекції недоліків, формуванню її особистості, готовності до виконання різноманітних соціальних функцій. Враховується загальнопсихологічне положення про те, що „навчання веде за собою розвиток”, яке для дефектології набуває особливого значення, бо дитина з відхиленнями у розвитку значно більше, ніж та, яка цих відхилень немає, потребує спеціальної педагогічної допомоги для засвоєння культури, розвитку потенційних можливостей. Встановлено, що відсутність спеціальних педагогічних впливів на дитину з порушеннями психофізичного розвитку збільшує з віком її відмінність від однолітка з нормальним розвитком, бо поглиблює дивергенцію (розходження) двох аспектів розвитку – біологічного та соціального.
Виховання і навчання повинні носити розвиваючий характер, враховуючи зону найближчого розвитку, тобто той запас потенційних можливостей, функцій дитини з порушеннями у розвитку, що формуються, які вона ще не може реалізувати самостійно, але вже реалізує за допомогою педагога. Згідно Л.С. Виготському, зона найближчого розвитку визначає не тільки наявні можливості, але і перспективу психічного розвитку дитини з обмеженими можливостями. Навчання повинне стимулювати перехід зони найближчого розвитку в актуальний розвиток, тобто з часом керівництво педагога стає зайвим, а вирішення завдань дитиною – самостійним. Це і складає внутрішній взаємозв’язок між навчанням та розвитком, при якому правильно організоване навчання веде за собою розвиток, спираючись на психічні функції, що формуються.
Дефектологія займається питаннями спеціальної дидактики (теорії освіти і навчання дітей з обмеженими можливостями). Завдання, зміст, принципи, організація навчального процесу розробляються для кожного конкретного типу спеціального навчального закладу з урахуванням глибини та характеру дефекту. Залежно від цього підбираються методи навчання, наочні та технічні засоби, розв’язується проблема диференціації навчання. Центральною проблемою спеціальної дидактики є проблема трудового навчання і виховання.
Корекція (від лат. correctio – поліпшення, виправлення) – 1) сукупність педагогічних та лікувальних засобів, спрямованих на поліпшення та виправлення процесу розвитку особи; 2) виправлення окремих дефектів у аномальних дітей (Український дефектологічний словник, 2001). Корекція розглядається як педагогічна дія, яка спрямована на виправлення (ліквідацію) не тільки окремих порушень, але і на формування особистості усіх дітей з відхиленнями у розвитку.
Під корекцією мається на увазі як виправлення окремих дефектів (наприклад, корекція вимови або зору), так і цілісний вплив на особистість дитини з порушеннями у розвитку в цілях досягнення позитивного результату в процесі її навчання, виховання та розвитку.
Корекційно-виховна робота уявляє систему комплексних заходів педагогічної дії на різні особливості аномального розвитку особистості вцілому та охоплює весь навчально-виховний процес, всю систему діяльності спеціальних установ.
Компенсація (від лат. compensatio – урівноважування, зрівнювання) – відновлення недорозвинених чи порушених психофізичних функцій шляхом використання збережених чи перебудови частково порушених функцій (Український дефектологічний словник, 2001). Заміщення або перебудова порушених або недорозвинених функцій організму.
Так, компенсація функцій зорового аналізатора у дитини, що народилася сліпою, можлива переважно через розвиток дотику, тобто за допомогою сенсорної системи шкірного і кінестетичного аналізаторів.
Вища форма компенсації означає всебічний розвиток особистості дитини. Проте для деяких форм порушеного розвитку межі компенсації обмежені. Так, при грубих аномаліях розумового розвитку можлива лише часткова компенсація дефекту, оскільки глибокі порушення інтелекту перешкоджають розвитку вищих психічних процесів. Але це не означає фатально приречених меж розвитку розумово відсталих дітей. Певний позитивний рівень пізнавальної діяльності, який досягається в процесі корекційно-виховної роботи, дозволяє говорити про значні потенційні можливості розумово відсталих дітей.
Сутність формування процесів компенсації у людини полягає не стільки у біологічній пристосованості організму, скільки у формуванні способів дії та засвоєнні соціального досвіду в умовах свідомої цілеспрямованої діяльності. Головну роль у процесах компенсації відіграє свідомість, яка зумовлена соціальними відношеннями. Суспільна обумовленість компенсації найбільш яскраво виявляється у процесі розвитку дітей з обмеженими можливостями. Залежно від змісту, методів і умов навчання та виховання, у них формуються прийоми та способи засвоєння соціального досвіду, соціальні мотиви, потреби, які поступово стають рушійною силою розвитку
У дітей з порушеннями у розвитку в процесі компенсації відбувається формування нових динамічних систем умовних зв’язків, виправлення порушених або ослаблених функцій, розвиток особистості.
Соціальна адаптація (від лат. аdaptatio – пристосування, socialis – суспільний) – процес пристосування людини до нового для неї соціального середовища, а також наслідки цього процесу (Український дефектологічний словник, 2001). Вона визначається як активне засвоєння особистістю або групою людей нового для неї соціального оточення, тобто формування певного способу життя, основною характеристикою якого є вільна активна діяльність членів суспільства.
На думку А.З. Свердлова (1998), дітям з обмеженими можливостями допоможуть стати повноцінними громадянами суспільства розвиток духовного світу та соціально-культурна діяльність. Перешкодами на шляху їх соціалізації, як стверджує З.А. Пономарьова (1998), є труднощі міжособистісної взаємодії та спілкування.
Дослідження провідних вчених доводять, що спроби інтеграції в оточення однолітків дитини з обмеженими можливостями супроводжуються нерозв’язаними проблемами: відсутністю навичок спілкування у даній сфері, несформованістю потреби у такому спілкуванні, неадекватною самооцінкою, негативним сприйняттям оточуючих людей, схильністю до соціального утриманства. Стандартні для життєдіяльності дитини з порушеннями у розвитку ситуації зовсім не передбачають її широких контактів з оточенням однолітків, які навчаються у загальноосвітніх закладах.
Якщо такі епізодичні контакти все ж відбуваються, то з боку останніх переважає негативне ставлення, викликане сформованими у суспільстві стереотипами сприйняття. Усе це веде до формування у дитини з обмеженими можливостями однієї з наступних комунікативних стратегій: рішуче, іноді агресивне прагнення до ізоляції, негативне сприйняття однолітків, які оточують, утриманський деспотизм, відмова від відповідальності за свої вчинки, страх відчути зневагу, прагнення прилучитися до групи на будь-яких умовах і в будь-якій ролі.
Особистісні зміни, які виявляються у вигляді відхилень від нормального розвитку, віддалені від первинного дефекту, тому вони легко долаються. Однак це відбувається за умов правильно організованої життєдіяльності дітей, правильного ставлення до них з боку дорослих та інших дітей, які їх оточують. Вторинні відхилення у фізичному та психічному розвитку, як вважають деякі автори, є додатковими органічними порушеннями. За даними А.І. Дьячкова (1965), у ході правильно поставленого навчання та виховання вони повністю переборюються.
Справжня природа дитини з обмеженими можливостями виявляється передусім у тому, що вона, як і та дитина, яка не має відхилень, в основному, володіє всіма можливостями та властивостями, які є необхідними передумовами навчання та виховання. У цьому полягає сутність головного теоретичного положення, яке лежить в основі наукового підходу до розвитку особистості дітей з порушеннями у розвитку.
У завдання навчання та виховання дітей з обмеженими можливостями входить забезпечення адекватного взаємовідношення їх із суспільством, колективом, усвідомленого виконання соціальних (у тому числі і правових) норм і правил. Соціальна адаптація відкриває дітям з порушеннями у розвитку можливість активної участі в суспільно корисному житті. Досвід спеціальних навчальних закладів показує, що учні цих шкіл здатні оволодіти прийнятими в нашому суспільстві нормами поведінки.
Успішність пристосування до дійсності людини з обмеженими можливостями визначається, у першу чергу, не відповідними змінами довкілля, а адекватними змінами ставлення особистості до різних аспектів діяльності.
Наприклад, якщо в 40-60 р.р. ХХ ст. проблема соціальної адаптації осіб з розладами слуху формулювалась як проблема компенсації розладів слуху, функціонального дефекту і реалізовувалась як пошук засобів і способів компенсації порушених функцій на основі збережених аналізаторів, то з точки зору сучасного підходу та ж проблема розглядається як проблема корекції особистості. Іншими словами: об’єктом дослідження та впливу стають не дефект і функції, які його компенсують, а особистість, яка взаємодіє з оточуючим світом за умови свого дефекту.
У наш час дослідники більше схиляються до висновку, що психосенсомоторні проблеми й утруднення, як правило, закорінені в особливостях громадської організації життя, а не є тільки наслідком інвалідності.
Соціальна реабілітація – процес відновлення основних соціальних функцій особистості. В медико-педагогічному значенні – включення дитини з обмеженими можливостями в соціальне середовище, залучення до суспільного життя та праці на рівні його психофізичних можливостей. Це головне завдання в теорії і практиці дефектології.
Реабілітація здійснюється за допомогою медичних засобів, спрямованих на усунення або пом’якшення дефектів розвитку, а також спеціального навчання, виховання та професійної підготовки.
Поняття „соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями здоров’я” можна розглядати в різних його варіантах: як процес, як кінцевий результат і як діяльність.
Соціально-реабілітаційна діяльність – це цілеспрямована активність фахівця з соціальної реабілітації та дитини з обмеженими можливостями здоров’я в цілях підготовки останньої до продуктивного і повноцінного соціального життя за допомогою спеціальним чином організованого навчання, виховання і створення для цього оптимальних умов.
Якісними характеристиками соціально-реабілітаційної діяльності є: цілеспрямованість, суб’єктивність, інтенсивність, динамічність та ефективність.
Сімейне виховання – активний чинник реабілітації. Спільні зусилля сім’ї та школи забезпечують залучення дитини з порушеннями у розвитку до активної суспільно корисної діяльності, виявлення його можливостей та вибір доступної професії.
Інтегративне навчання означає навчання дітей та дорослих із різноманітними дефектами в закладах загальної системи освіти разом із здоровими, тобто у масових загальноосвітніх школах, середніх та вищих навчальних закладах. Мета інтегративного навчання – соціальна інтеграція, підготовка до самостійного життя у суспільстві.
За визначенням ВООЗ, соціальна інтеграція інвалідів є кінцевою метою їхньої соціальної реабілітації. Соціальна інтеграція осіб з обмеженими можливостями – це їх активна участь у основних видах діяльності та життя суспільства, “включеність” їх у соціальні структури, розраховані на здорових людей, пов’язані з різноманітними сферами життєдіяльності людини – навчальною, професійною та іншими.
Пошук шляхів інтегративного навчання зумовлений негативними аспектами спеціальної освіти, пов’язаними з ізоляцією дітей, звуженням кола їх спілкування з подібними собі, де все пристосовано до дефекту дитини. Це обмежує можливості формування повноцінної особистості, яка здатна до самоствердження, самореалізації, саморозкриття у різноманітній діяльності.
Спеціальна (корекційна) педагогіка користується і термінами суміжних галузей знань: медицина, психологія, педагогіка, правознавство, соціальний захист та ін. У зв’язку з цим можна говорити про об’єктивне існування паралельної термінології в спеціальній педагогіці. Гуманізація громадської свідомості, як і сучасне соціальне право, не дозволяє сьогодні вважати етичною таку термінологію, яка не відображає коректного і тактовного відношення до осіб, які мають порушення у розвитку.
В Україні в правовому полі та у сфері соціального захисту загальноприйнятим є термін „інвалід”, який окрім медичного діагнозу (недієздатний), несе в собі негативне соціальне значення. Останнім часом у вітчизняних правових документах, зустрічається термін „особа з обмеженими можливостями здоров’я”. У Проекті закону про спеціальну освіту приводиться визначення даного поняття.
Особа з обмеженими можливостями в стані здоров'я – особа, що має фізичний та (або) психічний недоліки, які перешкоджають засвоєнню освітніх програм без створення спеціальних умов для отримання освіти. У зміст спеціальних освітніх умов входять: спеціальні освітні програми та методи навчання, індивідуальні технічні засоби навчання і середовище життєдіяльності, а також педагогічні, медичні, соціальні та інші види послуг, без яких неможлива (утруднена) освіта даної категорії осіб. У системі освіти стосовно тих, що навчаються використовують і терміни: „особи (діти) з особливими освітніми потребами”, „діти з труднощами (проблемами) у навчанні”.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 552 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |