Виокремлюють наступні види горя:
- Дитяче горе характеризується труднощами в осмисленні втрати і сильним стресом через несформованість адекватного психологічного захисту.
- Подружнє горе є реакцією на втрату найближчої (при нормальних стосунках) людини, як наслідок, обтяжене багатьма складними почуттями.
- Батьківське горе є реакцією на смерть дитини, яка звично сприймається як ненормальне явище, переживається особливо інтенсивно й довго, як правило, з сильними почуттями обурення, протесту, провини й депресії [13].
Горе істинне і демонстративне. У першому випадку людина дійсно страждає з приводу втрати. У другому – залишається байдужою, але ззовні демонструє сум і скорботу за померлим. Причиною такої поведінки може бути сильне відчуття провини або бажання відповідати очікуванням оточуючих. Істинне горе є нормальним (людина протягом певного часу справляється з втратою й починає жити повноцінним життям) і патологічним (переживання не завершуються, не вирішуються, виливаються в різні психологічні проблеми, що призводять до дезадаптації)).
Переживання відсутності горя – людина переживає не з приводу смерті ближнього, а з приводу того, що не відчуває горя. Це може призвести до самозвинувачення в байдужості, холодності, стати джерелом внутрішніх мук.
«Робота горя» на кожній фазі має свою специфіку. Першою фазою горя є шок і заціпеніння, які часто супроводжуються думкою, що цього не може бути. Шокова реакція може тривати від декількох секунд до декількох тижнів і в середньому завершується на 7-ий - 9-ий день після смерті. У такому стані людина напружена, у неї утруднене дихання, відсутній апетит, інтерес до зовнішнього вигляду; млявість змінюється періодами метушливої активності; у свідомості з’являється відчуття нереальності. Людина часто не пам’ятає того, що з нею відбувається в цей період, її відчуття можуть неждано щезнути, наче провалитись кудись вглиб.
Найбільш рідні люди померлого перебувають ніби в приглушеному стані, механічно виконують свої функції, повністю не усвідомлюючи втрати, можуть говорити про померлого в теперішньому часі.
На 5-ий – 12-ий день після смерті наступає фаза пошуку. Людина, що пережила втрату, хоче повернути втрачене. Цей час наповнений ірраціональними неусвідомлюваними відчуттями, які вона переживає дуже глибоко. Їй здається, що померлий перебуває десь поряд, часто з’являються його видіння, наприклад, його обличчя в натовпі, в голову лізуть різні фантазії та нав’язливі думки; місця і ситуації, пов’язані з померлим, набувають особливого значення; людина відчуває страх, іноді їй здається, що вона божеволіє.
Далі наступає фаза гострого горя або емоційного вибуху, яка триває 6 -7 тижнів після трагічної події. Цей період характеризується відчуттям відчаю, самотності, сильного душевного болю, страждання, провини, тривоги, страху, злості, безпомічності, втрати смислу життя. Людину переслідують страшні думки й почуття, вона ридає, не може сконцентруватися на виконанні будь-якої роботи, їй важко довести роботу до кінця; іноді підсвідомо вона ототожнює себе з померлим, що проявляється у наслідуванні його рухів, жестів, міміки, голосу тощо. На фізіологічному рівні може з’явитися біль у серці, стиснення в грудях, клубок у горлі, порушення сну, розлади шлунку, скорочене утруднене дихання, знижений або незвично змінений апетит тощо. Слід зазначити, що заспокійливі, транквілізатори, які пропонують людям у такому стані лікарі, часто не скорочують роботу горя, а навпаки, не дають йому вилитися назовні. Людина має сама пережити своє горе так, як вона його відчуває. Важливо, щоб близькі їй люди просто перебували поряд і підтримували.
Ця фаза послідовно переходить у фазу переживання втрати і початку примирення з неминучим. Людина відчуває порожнечу, пригніченість, депресію, іноді в неї загострюються різні власні захворювання, іноді вона відчуває ті ж симптоми, що були в померлого перед смертю.
Наступна фаза – відчуття розгубленості й паніки – наступає тоді, коли людина відчайдушно починає змінювати власне життя, щоб знайти в ньому місце без померлої близької людини.
Це відчуття переростає у відчуття провини перед померлим за те, що допустила до його втрати. Людині здається, що якби вона повелась інакше, смерть би не наступила. Джерелом почуття провини слугують ті амбівалентні почуття, які люди мали один до одного протягом життя. «Робота горя» зумовлює повернення до стосунків, перерваних смертю. Людина згадує випадки несправедливого ставлення до померлого, постійно задає собі запитання, чи все зробила для нього, чи достатньо приділяла уваги тощо.
Далі наступає фаза агресії та ворожості відносно причини горя. Це може бути образа на померлого за те, що покинув, наприклад, вдова може звинувачувати померлого чоловіка в тому, що покинув її; гнів на лікарів за те, що не зробили все можливе; агресія до людей чи події, які спричинили смерть. Ця фаза наступає тоді, коли людина не витримує тягаря, який ліг на її плечі, і намагається перекласти провину за те, що сталось, на когось іншого. Людина може відчувати справжню злість, і якщо ця злість не вийде назовні, вона спричинить депресію.
Потім наступає фаза пробудження й надії, коли людина відчуває, що вона може подолати горе і жити далі, що її сили відновлюються, жага до життя перемагає, щезає бажання з’єднатися з померлим, зменшується залежність від втрати.
Ця фаза спричинює перехід до фази остаточних поштовхів і реорганізації, яка триває приблизно протягом року. У людини відновлюється сон і апетит, переживання стають фрагментарними, гострі приступи горя виникають, як правило, лише на свята, життя входить у звичну колію.
Далі наступає фаза утвердження в реальності, коли людина вступає в нове життя, в якому від померлого залишається тільки пам’ять. Її спогади позбавлені болю, сліз, провини та образи; вона може ідеалізувати образ померлої близької людини, може залишити в пам’яті лише найцінніші спогади. У будь-якому випадку людина повертається до соціального життя, налагоджує стосунки з оточенням, вирішує назрілі проблеми матеріального благополуччя, професійної діяльності тощо.
Приблизно через рік робота горя завершується і наступає остання завершальна фаза. У багатьох культурах саме рік відводиться людині, щоб вона оволоділа своїм горем і повернулася до нормального життя.
Іноді людина не може пережити горе, що її спіткало, і тоді проявляються «застрягаючі» реакції втрати або так зване ускладнене горе. Таке горе характерне для певних категорій людей: тих, що пережили декілька втрат одночасно або за короткий відрізок часу; кого горе спіткало раптово; хто мав з померлим тісний емоційний зв’язок або, навпаки, складні стосунки; самотніх людей, що відчувають сильну провину перед померлим; людей, які пережили важкі втрати в дитинстві й повністю зосередились на власних переживаннях; батьків, що втратили дитину; людей, близькі яких покінчили життя самогубством або померли від СНІДу чи іншої «сороміцької» хвороби.
«Застрягаючі» реакції втрати можуть проявлятися в наступному [3;6;13]:
- відчутті власного безсилля, що доводить до відчаю, і повному запереченні втрати. Людина може шукати померлого, хоча докази його смерті очевидні;
- сумі за померлим, який перешкоджає займатись повсякденними клопотами, обіймає всі думки й почуття людини;
- важких спогадах, які не дають повернутися до реальності;
- уникненні всього, що пов’язано з померлим: спогадів, речей, спільних знайомих тощо;
- ідентифікації з померлим: прояві деяких рис характеру і навіть симптомів хвороби, якою хворів померлий;
- ідеалізації померлого: наприклад, у сім’ях, де помирає дитина, від ідеалізації найчастіше страждають її брати й сестри, оскільки образ померлої дитини за будь-яких обставин кращий від живих дітей;
- нічних жахах, поєднаних з соціальною ізоляцією. У цьому випадку людина боїться нічних сновидінь, але підсвідомо хоче їх повторення.
А.Н.Моховиков виокремлює наступні форми ускладненого горя [8]:
Хронічне горе – сум за померлою людиною поступово наростає і носить постійний характер; загострюється, наприклад, у річниці смерті, найменший спогад про втрату викликає плач, важкі переживання, апатію, депресію тощо.
Конфліктне горе – від поєднання почуття провини та гніву з’являється самозвинувачення: я винен у тому, що сталось. Загострене відчуття провини іноді супроводжується потребою самопокарання і реалізується шляхом самогубства.
Придушене або замасковане горе – зовнішні ознаки горя практично відсутні, але людина часто скаржиться на хворобу, симптоми якої можуть співпадати з симптомами хвороби померлого.
Несподіване горе – супроводжується загостреним відчуттям тривоги і схильністю живих до суїцидальної поведінки.
Відставлене горе – емоційні прояви горя з’являються відразу після втрати, а потім ніби відкладаються на невизначений термін; людина поводить себе так, наче смерті близької людини не було. «Блокування» емоцій відбувається, щоб уникнути інтенсифікації «роботи горя».
Відсутнє горе – людина або повністю заперечує факт смерті померлого і не проявляє жодних емоцій з цього приводу, або перебуває в стані шоку. Таке горе ще називають «замороженим» – тіло німіє, обличчя непорушне, холодні надоїдливі думки наповнюють мозок. Тривале відсутнє горе призводить до посттравматичного стресового розладу.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 181 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |