Читайте также:
|
Нормальні реакції горя людей, що втратили близьких [11]:
– Небажання вірити: людина очікує, що в будь-який момент прокинеться від цього жахіття; вона не здатна плакати, бо не може повірити в те, що трапилось.
– Шок: людина приголомшена, «закам’яніла», «емоційно заморожена».
– Плач: глибокі емоції неждано прориваються через голосне ридання та крик.
– Фізичні симптоми: зміна режиму сну та харчування в той чи інший бік, фізичний біль або слабкість.
– Заперечення: знаючи про факт смерті, людина все одно |тим не менше| чекає, що коханий подзвонить або прийде.
– «Чому»: людина, що горює, багато разів ставить сама собі запитання: «Чому він повинен був померти|вмерти|?»
– Повторення: знову і знову людина розповідає|розказує| ту ж історію, думає|вважає| про одне і те ж — це допомагає осягнути болісну|болючу| реальність.
– Самоконтроль: людина контролює свої емоції, щоб виконувати обов'язки та|аби| відпочити від болю.
– Реальність: повне|цілковите| усвідомлення трагічної події, внаслідок чого людина відчуває|почуває|, що їй стає гірше.
– Замішання: нездатність думати|вважати|, втрата пам’яті посередині фрази, дезорганізація і нетерплячість.
– Ідеалізація: людина згадує померлого тільки добре, їй|лише| складно прийняти проблемні сторони спільного|спільного| проживання.
– Ідентифікація: копіювання стилю одягу померлого, його інтересів, звичок, вбирання його особливих речей.
– Заздрість: благополуччя оточуючих в їх стосунках з|із| близькими змушує|заставляє| людину гостріше|гострий| відчувати|почувати| втрату. Вона думає|гадки|, що інші не заслужили такої щасливої долі.
– Фрустрація: людина не може знайти собі місця|, відчуває|почуває| себе нездатною «правильно» опанувати|впоратися| горе.
– Гіркота: скороминуще відчуття|почуття| образи і ненависті, особливо на адресу тих, хто|КТО| яким-небудь чином винен у трагічній події|.
– Провина: людина звинувачує себе в тому,|винуватить| що трапилося або не трапилося у взаєминах з|із| покійним.
– Очікування |чекання|: боротьба завершена, але|та| жвавість ще| не повернулась|. Людина перебуває|перебуває| в невизначеності, в перехідному стані|достатку|, почувається виснаженою, невпевненою, життя видається|видається| їй нудним|скучним|.
– Надія: людина вірить, що їй стане краще. Іноді вона здатна працювати ефективно, отримувати задоволення від діяльності й дійсно любити інших.
– Нудьгування: покійного завжди буде не вистачати. Особливі дні, місця і види діяльності можуть повертати інтенсивний біль.
– Зобов'язання: людина розуміє, що минулого не повернути, і вирішує будувати нове життя.
– Пошук: прояви|вияв| ініціативи по відновленню|поновленню| попередніх видів діяльності, спілкування зі|із| старими друзями, а також дослідження нових сфер активності.
– Утримання: часом людина тримає в собі горе, що стало звичним. Померлого відпускає, але|та| поступово.
– Заспокоєння: людина може згадувати|спогадувати| покійного з|із| відчуттям|почуттям| спокою в душі, здатна|здібним| прийняти його смерть і дивитися в майбутнє.
– Життя розкривається: повертається здатність радіти буденним подіям. Життя знову набуває сенсу.
Смерть людини – завжди важкий удар для її близьких, незалежно від того, внаслідок чого вона наступила. Головне, щоб спільне горе згуртовувало сім’ю, а емоційні зв’язки з іншими родичами допомагали формуванню бережливого ставлення один до одного.
Деколи гостре переживання горя різко змінює поведінку овдовілого партнера. Він може мати суперечливі почуття: з одного боку, прагнення також померти; з іншого – постійний страх перед будь-якою життєвою катастрофою і повним сирітством дітей. Вдівець (вдова) може стати суворим і надзвичайно вимогливим до дитини; любляча мати – холодною; мало емоційна жінка – раптом велелюбною. Відповідальний і турботливий батько, що проводив багато часу з дітьми, тепер буквально заставляє себе йти додому, де немає жінки. Він затримується на роботі, виявляє повну байдужість до сім’ї. Так він переживає по-своєму горе, однак діти не завжди розуміють його стан і можуть реагувати емоційними спалахами, негативними діями та вчинками. Тому овдовіла людина повинна потрохи адаптуватися до нової ситуації, так як тепер вона для дитини і батько, й матір. При розумній позиції вдівця спільне сімейне горе згуртовує членів сім’ї, сприяє формуванню однієї з найкращих якостей – бережливого ставлення один до одного. Турбота про благополуччя близьких набуває для дитини характеру життєвої цінності, сприяє ранньому формуванню позитивних моральних переконань, власної лінії поведінки, цілеспрямованості.
Якщо вдівець оберігає дитину від труднощів, домашніх справ, то з неї може вирости бездушний егоїст. Поряд з цим ситуація в осиротілій сім’ї може бути об’єктивно складною і вдівець зіткнеться з труднощами, що мало залежать особисто від нього. Зокрема можливі труднощі у вихованні ним дівчинки-підлітка. У цьому віці дівчинці особливо потрібна жіноча підтримка, а батько її часто надати не може, користається чиїмись сумнівними рекомендаціями.
Складно переживають смерть вдівці літнього віку, котрі не одружились повторно. Надто ранній повторний шлюб також затягує роботу горя. Вчені помітили гендерні відмінності у переживанні смерті близьких людей. Так, чоловіки рятуються від депресії активною зовнішньою діяльністю: організацією похоронів, поминок тощо. Жінки більш схильні до внутрішнього переживання горя: нав’язливих станів, перепадів настрою, важких роздумів тощо [4].
На думку І.Ялома, те, як людина зустрічає смерть, значною мірою залежить від моделі, закладеної батьками. Одна його пацієнтка, винятково турбуючись про чоловіка, тижнями не відходила від його ліжка, а під час останньої його госпіталізації вийшла купити газету й не була поряд з помираючим, за що відчувала сильну провину [14].
Багато шлюбів переживають період неблагополуччя і конфліктів після смерті дитини. Горе не об’єднує, а роз’єднує їх, оскільки переживають вони його по-різному; не здатні зрозуміти один одного, скорбота одного партнера заважає скорботі іншого, викликаючи відчуження і на кінець розрив стосунків, розлучення. Партнерам слід пройти курс терапії. Так, багато жінок потребують, щоб відійти від нав’язливого вираження своєї втрати, повернутися до турботи про живих, до планів на майбутнє, до повернення смислу життя. Чоловіків звично треба вчити виражати й поділяти з іншими свій сум (а не придушувати й заперечувати його).
І.Ялом наводить приклад з власної практики, коли одна пацієнтка після смерті чоловіка відчувала страшну озлобленість на всіх, крім померлого. Вона ненавиділа друзів, які більше не запрошували її, і тих, хто не давав їй спокою своїми відвідинами; ненавиділа лікарів, які казали їй, що чоловік помирає, але найбільше ненавиділи тих, хто давав їй оманливу надію. Для вдів і вдівців характерним є страх самотності, зміна соціального статусу, жаль від того, що більше не буде близькості тощо.
Інша пацієнтка після смерті чоловіка наче «застигла», стала нежиттєвою, у стосунках з людьми – холодною і віддаленою, з чоловіками – за сім років не вступила навіть у вербальний контакт, почувалась відчайдушно самотньою, плакала кожну ніч [14].
Мужчини і жінки, що пережили смерть шлюбних партнерів, набувають нового статусу й нової ролі - вдівців і вдів. Для багатьох з них такий перехід супроводжується зміною способу життя і ризиком залишитись ізольованим від оточення; для певної частини – це довгоочікувана можливість розпоряджатися власним життям, позбавлення від обов’язку догляду за тяжкохворим тощо. У Сполучених Штатах Америки вдів майже у 5 разів більше, ніж вдівців, до 85 років чотири з п’яти американок стають вдовами. Ймовірність овдовіти у жінок втричі вища, ніж у чоловіків, тому більшість чоловіків літнього віку жонаті, а жінок – ні. У середньому, літні вдови після смерті партнера живуть на 50% довше, ніж вдівці того ж віку [4; с.883].
За статистикою, у США більше половини жінок 65-річного віку – вдови, більше 40 % з них живуть самотньо, ще 40% проживають з чоловіками; проте після смерті партнера, як і після розлучення жінки будь-якого віку у вісім разів рідше виходять заміж, ніж чоловіки. У віці 65 років тільки 15 % вдівців і тільки кожний шостий проживає самотньо. Більшість жонаті і проживають з дружинами. Така ситуація спровокована двома чинниками: суб’єктивним (установкою, що чоловік повинен бути старшим від дружини) і об’єктивним (з віком зменшується кількість самотніх чоловіків).
Вдівці та вдови зіштовхуються з різними проблемами: вони змушені все робити самі (вирішувати побутові питання, підтримувати соціальні контакти, приймати фінансові рішення тощо). Основну психологічну підтримку вони отримують від своїх дітей, частіше від доньок. Дослідження американських вчених показали, що вдівство виявляє руйнуючий вплив на стосунки між батьками літнього віку та їх дітьми. З одного боку, діти більше схильні допомагати овдовілому батьку чи матері, гостріше відчувати родинні обов’язки, з іншого – їх стосунки з матір’ю частіше міцніють, а з батьком нерідко погіршуються після смерті матері.
Родичі й близькі померлого пристосовуються до втрати у близькій і далекій перспективі. Близька перспектива містить перші емоційні реакції на втрату – горювання, а також практичний бік організації похоронів, вирішення фінансових і юридичних питань. Віддалена перспектива, особливо для вдівців і вдів містить зміну способу життя, обов’язків, ролей тощо.
Основною метою процесу горювання є визнання реальності втрати і усвідомлення, що втрата викликає біль, а також спрямування в інше русло тієї емоційної енергії, яку раніше вкладали в стосунки з померлим.
Поведінкові реакції суттєво відрізняються, залежно від віку, статі, культурних традицій і стосунків з покійним. Якщо смерть застала людину після тривалої хвороби чи втрати дієздатності, у її рідних був час підготувати себе до неминучості цієї втрати. Ймовірно вони переживають антиципаційне горе, у них слабші відчуття провини, вони легше переживають втрату. Якщо догляд за важкохворою людиною триває більше 18 місяців, тягар догляду за хворим перевищує значення підготовки до смерті. Іноді протягом тривалого догляду родичі доходять до думки, що хворий насправді видужає, і коли наступає смерть, почуваються повністю приголомшеними.
Іноді горе може повністю поглинути людину. Наприклад, якщо літні люди втрачають декількох родичів і друзів протягом короткого часу, вони відчувають перевантаження втратами. Це призводить до затяжної депресії, зловживання алкоголем, загострення соматичних захворювань тощо.
«Лейденське дослідження осіб, що пережили важку втрату» (1993р.) виявило значні варіації в реакціях на смерть близьких. Детермінантами цих відмінностей були: характер і значення стосунків з покійним безпосередньо перед смертю, характер смерті, можливість її передбачення, практична підтримка оточуючих [4].
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 115 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |