Читайте также:
|
Відчуття провини – це стан, якого не уникнув майже ніхто з батьків померлої дитини. Інші родичі відчувають провину за щось інше: за те, що недостатньо зробили, не надали вчасно медичну допомогу, мало доглядали тощо.
Уривок з щоденника помираючого хлопчика допоможе краще зрозуміти психологію переживання втрати:
«Довго триватиме ця перерва... Може я ще одужаю?.. Як я цього хочу!
Останній раз, коли я сміявся, то було на природі, десь місяць тому. Мене завезли на інвалідному візку на один із пагорбів, що за містом. Цілу дорогу були співи і жарти, поруч зі мною була Бася. Вона намагалася жартувати і навіть поцілувала мене, правда, мою лису після опромінення голову. Цей поцілунок був неприємний мені (не хочу, щоб мене жаліли).
Інколи мені краще — повертається пам'ять. На початку хвороби теж були періоди покращення, але згодом повертались біль, нудота, сонливість і запаморочення. Щоразу ставало гірше... аж поки на уроках мені все важче стало відповідати на цілком прості запитання. Одного дня просто в класі я знепритомнів і мене забрала «швидка». Дізнався, що у мене підозра на «різні» хвороби, проте в лікарні швидко встановили — пухлина мозку... Для мене це був шок! Мені хотілось кричати, плакати, але я заціпеніло мовчав, намагаючись зрозуміти: чому і за що?
...Тепер я постійно звертаюсь до Бога із запитанням: чому мене спіткало нещастя? Хіба ж я був таким поганим?.. А можливо, це за гріхи моїх попередників, що їх мушу спокутувати? Не знаю і не дізнаюсь...
Пам’ятаю, як мама тримала мою долоню і шепотіла: «Прости мені, синку, що не вберегла тебе...».
Мама і бабця відвідують мене щодня. Тих візитів аж забагато, якщо полічити від самого початку. Вони почуваються на сьомому небі, коли слухають мої декламації та коментарі до прочитаних книг. Шукають по книгарнях поезію і делікатно просять, щоб я зайнявся «легким» читанням.
...Розмовляю мало. Тільки недавно зауважив, як постаріли батьки. У мами з'явилось багато зморшок, під очима набряки. Тато помарнів, похилився, побільшало сивого волосся, бабця ледь пересуває ноги...
ДВА ТИЖНІ НЕПРИТОМНИЙ.
Моя тимчасова ремісія закінчилась, і біль голови знову дав про себе знати: атакує по кілька разів на день. Відчуваю, сил стає дедалі менше, боюся смерті. І подумки вертаюсь в дитинство, воно тішить і зігріває... Розмовляю часто з отцем Феофаном, який приходить до нас у палату і вселяє в серця віру в Бога. Він говорить мало, більше слухає мене.
Лікарі стараються переконати, що ліки можуть побороти хворобу, проте розумію, то неможливо — пухлина росте. Відчуваю і знаю, б погодився навіть на дурнішу від моєї... Хотів би побачити хоч раз Басю... Віддавна бачу світ тільки через вікно, і то тільки верхівки беріз, що нахилили своє віття. На підвіконні, за вікном, туркотять голуби, мабуть, він і вона. Мої любі батьки сидять біля мене і читають мої улюблені поезії, мама щоразу, коли перегортає сторінку, крадькома витирає сльозу, що застигла в кутику очей. Вночі не сплю, пробую пригадати хоча б рядок вірша, яких я знав чимало. Знову не дав собі ради, аби продовжити щоденник... Болить і розколюється на частки голова. Троє дітей відійшли назавжди. Помер Денис. Що далі? Запитую себе: чи є Бог насправді, чи Він милосердний?..
Швидко «дійшов» до реанімації і до морфіну. Страшенно боюсь. Голова болить, як ніколи. Чи витримаю так довго, як Денис, щоб терпіти без морфіну, аби одужали ті, хто ще живий...
Марно написав ще пів-сторінки, але написане прочитати вже не встиг. Його знесилена рука не втримала ручку, і вона, вдарившись об підлогу, покотилась... У лікарняну палату крізь густе березове віття лилось сонячне проміння, його відблиски пестливо ковзали по обличчю Марка, але він уже не відчував його тепла...»
(З газети)
І.Ялом описує пацієнтку, яка відчувала глибоку провину за те, що не може згадати смерть дочки: останні години її життя випали з свідомості матері. Дочка пацієнтки захворіла рідкісною формою лейкемії і померла через чотири роки після довготривалого й болісного лікування. Весь час матір проводила біля доччиного ліжка і не могла собі пробачити, що саме її ганебна поведінка під час смерті доньки і була причиною, через яку вона не могла її відпустити навіть через чотири роки. Вона, поки донька жила, не дозволяла собі повірити, що та помре. Під час сеансів психотерапії говорила про доньку в теперішньому часі, одного разу «опам’яталась» біля прилавка аптеки з подарунком для неї у руках. Після смерті доньки мати картала себе за те, що ніколи не розмовляла з дочкою про її страхи і почуття, що вигадувала, ніби та не помре, і тому донечка змушена була залишатись самотньою зі своїми думками. Мати була переконана, що її донька помирала так довго саме заради неї; заради неї вона продовжувала страждати, а матір так і не сказала їй найпотрібніших останніх слів: «Іди! Прийшов час іти! Тобі більше не треба залишатись тут заради мене». Матір повідомила психотерапевту, що часто спілкується з донькою, кожного дня відвідує цвинтар, прибирає її могилу; стверджувала, що вона не може забути доньку, оскільки це означало б визнати, що її материнська любов була чимось тимчасовим.
Жінка перестала звертати увагу на чоловіка, а коли він покинув її, майже цього не помітила. Кімната доньки залишилась недоторканою, звідти матір забрала тільки доччине ліжко, на якому спала; у кухні протягом трьох років після її смерті на холодильнику висів листок з магнітом, приклеєним нею; кожен рік сім’я святкувала день її народження – водночас дні народження живих синів були буденними; небажання чоловіка через півроку після смерті доньки відвідати випускну церемонію в її класі викликало в дружини злість і обурення. У пацієнтки було двоє живих синів, яким вона практично не приділяла уваги; вона заставила їх виплачувати гроші за дорогу ділянку на цвинтарі, щоб згодом вони були поховані поряд з сестрою; нехтувала ними; відчувала до них досаду за те, що вони живі, а донька померла. Під час однієї психотерапевтичної сесії вона сказала, що в неї було троє дітей: один ангел і двоє інших, і померла не та дитина.
Ідея роботи з такими пацієнтами полягає в наступному: перше, ніж навчитися жити з мертвими, треба навчитися жити з живими. Це зачіпає таку важливу складову батьківської втрати, як втрату смислу життя. Втратити батьків або старого друга часто означає втратити минуле, оскільки вони могли бути свідками тих «золотих днів». Втратити дитину – значить втратити майбутнє, життєвий замисел, адже дитина – запорука нашого безсмертя. На психологічному рівні втрата людиною батьків – це втрата «об’єкта» (важливої фігури, що конституює внутрішній світ людини), а втрата дитини – це втрата «проекту» (головного організуючого життєвого принципу людини, що визначає не тільки навіщо, але і як жити). Тому втрата дитини – найважча з усіх втрат, і батьки часто перебувають у скорботі до кінця своїх днів. Батьки відчувають провину й страх за власну безпомічність, вони озлоблені на бездіяльність і уявну черствість медиків; можуть нарікати на несправедливість Бога.
Іноді діти, що залишились у живих страждають від того, що померлій дитині приділяють надмірну увагу, її боготворять та ідеалізують. Деякі діти починають відчувати ненависть до померлого брата чи сестри за те, що він (вона) відбирає енергію та час їх батьків. Часто ненависть і обурення співіснують поряд зі співчуттям до батьків і власним горем. Така комбінація провокує виникнення в дитини відчуття провини й власної нікчемності.
Другим варіантом розвитку подій є спроба батьків негайно народити іншу дитину взамін померлій. За такого розвитку подій у батьків можуть зруйнуватись стосунки з іншим дітьми»; «заміщуюча» дитина може страждати, якщо батьківське горе залишилось невирішеним; часто на дитину покладають надії, що вона повинна реалізувати ті цілі, яких батьки досягнути не зуміли, бути втіленням «духу» померлої дитини, що може викликати серйозні проблеми з формуванням індивідуальності [13].
Ще один варіант розвитку подій – це перебільшена турбота батьків про дітей, що зостались. Вона може проявлятись у надмірному хвилюванні за їх здоров’я, у страхові катастрофи тощо.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 128 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |