Читайте также:
|
Ставлення до смерті відрізняється як у релігійній, так і в культурно-історичній чи психологічній традиції. Зокрема психоаналітики стверджують, що відчувати тривогу й страх, думаючи про власну смерть, - це нормально. Проте ця тривога виражається по-різному в зовнішньому світі. Наприклад, релігійні фанатики, що віддають життя за віру, вважають таку смерть найбільш осмисленою частиною життя. Екзистенціалісти шукають смисл у житті, та перспектива власної смерті часто викликає в них жах. Вчені стверджують, що страх смерті в окремої особистості значною мірою зумовлений культурою, в якій вона живе.
У минулому смерть була рядовою подією. На відміну від сьогодення, люди помирали вдома, а не в лікарні, оточені турботою близьких і рідних. Обряд похоронів був справою сім’ї або общини. Сьогодні ми живемо в епоху «невидимої смерті», коли внутрішньо заперечуємо її, щоб позбутися стресу, але за статистикою кожна людина, що досягла 21-річного віку, бачить смерть по телебаченню 13000 разів [1; 4, с.900].
Реакції на горе відрізняються у представників різних культур і в різних людей у межах однієї культури. Не існує універсального способу переживання втрати, але значною мірою люди горюють під впливом суспільних очікувань. Деякі культурні традиції виражають зв’язок між смертю, народженням і життєвим циклом. За традиціями китайської культури, після смерті дідуся чи бабусі внук або внучка відповідного віку мають укласти шлюб або народити дитину. В єврейській культурі побутує звичай називати дитину іменем померлого близького родича. Незалежно від особливостей культури, смерть або її очікування надають життю нового значення як у свідомості окремих людей, так і в свідомості громади. Коли ми роздумуємо про значення життя і смерті покійного, ми для себе визначаємо нові пріоритети й цінності. Смерть відомого суспільного діяча може загострити сприйняття особистих і суспільних цінностей. Смерть звичайної людини часто допомагає визначити значення мужності, вірності, доброчинності в нашому житті.
Смерть — це те, що чекає кожну людину, це найпотаємніша можливість людського існування. Людина може піти на смерть заради іншої, дорогої для неї людської істоти, але вона не може взагалі взяти на себе смерть іншого, вмерти за нього. Інший все одно повинен буде вмерти, коли прийде його час. Смерть — це завжди «моя смерть», як зауважує Хайдеггер, це те, що завжди є моїм. Можливість смерті не має випадкового характеру в процесі людського буття. Людина знає про що можливість, про можливість не бути, про плин часу, який поглине всіх і кожного.
Кожному знайомий цей страх небуття, страждання від розуміння, відчуття обмеженості, лімітованості власного перебування на цьому світі, коли в найщасливіші часи раптово усвідомлюєш, що все це колись скінчиться назавжди, що нічого не залишиться тут, на землі.
Абстрактна смерть не може зрівнятися за значущістю з моєю власною, персональною, емоційно сповненою жахом смертю, яка загрожує поглинути все найдорожче: кохання, сподівання, бажання, мрії. Збагнувши все це в темряві й самотності ночі, пише К.Юнг, - людина відчуває страх. Страх, який накриває її задушливим рядном. І тоді вона починає шукати ширму, за яку можна сховати цей тяжкий страх, сховати насамперед від себе. Однією з типових ширм стає прагнення встигнути виявити себе, прагнення з'єднання з іншою людиною. Таке прагнення може структуруватися у формі сексу. Можливо, Дон Жуану як нікому іншому був знайомий отой жах небуття, жах примусового припинення існування просто з плином часу. Він змагався не стільки з реальними суперниками, скільки з ним невблаганним часом, що завжди веде до сумного фіналу.
Якщо зазирнути в минуле, яке певним чином зберігається в колективному несвідомому, можна знайти подібне ставлення до смерті серед представників доби Відродження. Саме тоді могутності, непереможності смерті протиставлялася не менш всепоглинаюча, непереможна Венера. Жити тут і тепер, насолоджуватися «ось-буттям», ловити момент, утішатися миттю потягу — так людина цієї епохи змагається з часом, відштовхуючи трагізм абсолютного розставання.
В епоху раннього Середньовіччя смерть намагалися приборкати тим, що людина заздалегідь готувалася до останнього часу, довідувалася про день власної кончини шляхом усіляких передчуттів, видінь, знамень, знаків. І сьогодні є люди, які вивчають тлумачення сновидінь, прислуховуються до передбачень астрологів, звертаються до ворожок, гнані страхом бути захопленими смертю раптово, зненацька, без передбачень та передчуттів. Страх може стати нестерпним, коли смерть з'являється несподівано. Зменшити його означає постійно готуватися до страшної зустрічі, бути чуйним і уважним.
Саме з того часу, коли смерть стала забороненою темою, коли людина почала соромитися розмовляти про цю найважливішу подію у житті кожного, саме з цього часу, як гадають дослідники, страх смерті став найгострішим, набув нестерпних розмірів. Смерть уже не сприймається як щось природне, вона стає катастрофою, агресивним втручанням у життєві плани. Тривога перед наближенням смерті переходить поріг невимовного.
Історія народу, етнокультурна інформація, що й донині зберігається у казках і переказах, міфології й демонології, похоронній обрядовості, звичних ритуалах, допомагає сприймати смерть не як припинення існування, а радше як перехід в інакший стан, і посмертне життя — як продовження реального (чи то в пам'яті рідних, чи в продуктах праці, творах, чи в безперервному циклі природного розвитку й взаємоперетворення).
У народній міфології смерть ніколи не виступає як суцільна, остаточна руйнація, абсолютне розставання, але завжди як інакший, новий початок, чергова варіація життєвої повноти й доцільності. Смерть звільняє від суєтності та необов'язковості, привносячи особливі ціннісні виміри, формуючи діяльно-творче ставлення до себе і до власного життя.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 100 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |