Читайте также:
|
Психологія переживання втрати або «робота горя»
Смерть – остання кризова подія в житті кожної людини. Ставлення до смерті неоднозначне як у культурному, так і в історичному розрізі. Якщо народження немовляти сприймається людьми з радістю та оптимізмом, то смерть оточена страхом, замовчуванням і підсвідомим запереченням. Психологи, як і вчені інших наукових галузей, цю тему довго ігнорували, проте протягом останніх десятиріч почали активно займатись аналізом найрізноманітніших аспектів втрати. Прорив здійснила відома дослідниця Е.Кюблер-Росс, яка у 60-х роках ХХ століття вивчала процес помирання важко хворих у лікарнях. Вона зіткнулась зі значним опором медичного персоналу, небажанням допомагати, побачила, що на смертельно хворих людей звертають значно менше уваги, ніж на інших пацієнтів, їх уникають, за ними гірше доглядають.
Ставлення оточуючих до помираючої людини добре продемонстрував Кейліш (Kalish) наступною історією: «Один мужчина отримав від свого приятеля запрошення на вечерю. Коли він зайшов у їдальню, то побачив гнідого коня, який спокійно сидів за обіднім столом. Мужчина оглянувся, щоб подивитись на реакцію хазяїна та інших гостей – всі обличчя виражали шок і подив, проте ніхто не хотів бентежити господаря згадкою про цю очевидну незручність. Вечеря відбувалась у мовчанні, яке інколи хтось переривав невинними й несуттєвими зауваженнями». Хіба не те саме відбувається, коли помирає людина, а оточуючі не тільки не хочуть розмовляти з нею про смерть, але й не дозволяють самій людині висловлюватись на цю тему?!
Е.Кюблер-Росс вивчила й узагальнила переживання смертельно хворих людей. На її думку, коли людина дізнається про неминучу смерть, вона послідовно переживає п’ять етапів: заперечення, гнів, депресію, торг, прийняття [5].
На стадії заперечення людина вважає інформацію про смерть помилковою чи такою, що стосується когось іншого, діагноз неправильним тощо. Коли інформація підтверджується, наступає стадія гніву. Людина звинувачує лікарів, оточення, рідних, нарікає на власну долю, на Бога, бо не може змиритися з тим, що саме вона має померти. Далі її охоплює відчай, вона усвідомлює безнадійність ситуації, втрачає інтерес до життя й поступово заглиблюється в депресію. Але жадоба до життя все одно перемагає, і тоді починається стадія торгу. Людина приймає рішення змінитися, наприклад, позбутися шкідливих звичок, переглядає своє ставлення до багатьох людей і речей, дає обіцянку жити праведно. І накінець наступає стадія прийняття, внутрішнього умиротворення та спокою. Людина усвідомлює, що смерть неминуча, і в неї залишилось трохи часу, щоб завершити свої земні справи. Слід зазначити, що люди не обов’язково переживають всі вищевказані стадії, проте переживання смерті іншої людини, як і очікування власної, як правило, містить зазначені реакції.
Модель Е.Кюблер-Росс стала класичною, так як переважна більшість інших концепцій або відштовхуються від неї, або перекликаються з нею.
Дж.Рейнуотер виокремлює три стадії переживання втрати [10]:
а) емоційний шок, заціпеніння та закам’янілість, під час якого людина щохвилини повинна нагадувати собі про те, що сталось;
б) горе й страждання, які часто корелюють зі злістю й провиною; мисленнєві ігри типу «якщо б я тільки…», «сентиментальні спогади»;
в) вирішення, прийняття й розуміння того, що сталося, або що життя продовжується, і треба знайти в собі сили жити далі.
T.A.Rando описує подібну за змістом модель переживання втрати:
а) уникнення – проявляється у вигляді шоку, а також неможливості повірити у те, що сталось, емоційному відмежуванні від дійсності;
б) конфронтація – проявляється в болісному усвідомленні втрати та спробі прийняти життєві зміни, не дивлячись на інтенсивні відчуття;
в) відновлення – проявляється в емоційному прийнятті втрати та спробі почати життя без близької людини.
З.Фройд у статті «Скорбота і меланхолія», американський психіатр Е.Ліндеманн у книзі «Симптоматологія і робота гострого горя» називають процес адаптації до нещастя «роботою горя» [6]. Вона полягає в тому, щоб психічно відірватись від померлої людини і навчитись жити без неї. Психічна енергія в цей момент спрямовується не на те, щоб забути померлого, стерти пам’ять про нього, а на створення і переміщення його образу в галерею інших образів пам’яті людини. Сучасні дослідники «роботу горя» характеризують як когнітивний процес, що містить зміну думок про померлого, біль втрати, спробу відмежуватися від втраченої людини, пошук свого місця за нових обставин [3, с.209].
Процес горя має свої складові, функції, способи вираження і наслідки.
Керрол Е.Ізард стверджує, що смерть близької людини викликає глибокий сум. Людина переживає емоцію суму як смуток, нудьгу, хандру, може сказати, що їй «важко на серці», проте важкість вона відчуває всюди – на обличчі, в грудях, в кінцівках, на плечах тощо. У людини, що сумує, кінчики брів підняті й зведені до перенісся, очі злегка звужені, а кутики губів опущені. Іноді можна спостерігати дрижання злегка висунутого підборіддя. Залежно від віку людини та інтенсивності суму, який вона переживає, її мімічний вираз може супроводжуватись вокальним компонентом – плачем і риданнями. У сумі обличчя людини виглядає поблідлим і позбавленим м’язевого тонусу, очі – потускнілими. Вона розмовляє мало й неохоче, темп мовлення сповільнений. У сумі люди відчувають морок і порожнечу, життя видається позбавленим фарб і тепла, вони не можуть знайти людину, з якою б поділили самотність. Переживання суму містить цілий комплекс почуттів, які звично супроводжуються конкретними образами, думками, спогадами. Інтенсивне переживання суму доставляє людині біль. При цьому спазми лицьових м’язів і больові відчуття в грудях можуть представляти психічний еквівалент фізичного болю; такий психічний біль людина часто переживає глибше й гостріше, ніж фізичні страждання [2, с.199].
Жодну емоцію, у тому числі й сум, не можна вважати винятково позитивною чи негативною, доброю чи шкідливою. Коли сім’я втрачає котрогось зі своїх членів, інші оплакують його, відчуваючи при цьому глибокий міцний зв’язок, родинні вузи, особливу близькість, хоча й викликану смертю та стражданням. Спільне горе об’єднує сім’ю, стає джерелом тепла й підтримки, які дуже необхідні кожній людині для повноцінного життя.
Сум гальмує звичний темп життя, сповільнює психічні й соматичні процеси і дає людині можливість оглянутись назад, по-новому подивитись на світ, на прожите життя. З одного боку, це може посилити сум, з іншого, - допомагає усвідомити те, про що людина раніше не думала. Сум за померлою людиною може заставити задуматись над тим, що значать у нашому житті родинні й сімейні зв’язки, яким безцінним є наше життя, як важливо приділяти увагу близьким людям тощо. Якщо людина згадує сумну подію, що відбулась з нею, вона почуває жалість до себе, однак якщо ця подія відбулась з близькою їй людиною, то її увага зосереджена на допомозі ближньому, саме до ближнього вона відчуватиме жалість та співчуття [2, с.202].
Більшість учених згідні з тим, що так як домінуючою емоцією горя є сум, головною його причиною є втрата. Втрата може бути тимчасовою (розлучення) або постійною (смерть), реальною чи уявною, фізичною або психологічною. Горе взаємодіє з іншими емоціями (страху, гніву, сорому, провини), міра цієї взаємодії залежить від минулого досвіду людини і ситуації, що склалась на момент втрати.
Аналізуючи поведінку людей, пов’язану з переживанням втрати, вчені виокремлюють у ній два компоненти: горе і скорботу. Скорботу визначають як конвенційну поведінку, що детермінована і приписується головним чином соціокультурними нормами. У різних культурах ритуал скорботи має специфічні особливості. Наприклад, японці у скорботі за померлим усміхаються стороннім людям, щоб не обтяжувати їх власним горем. Соціокультурні чинники впливають також на тривалість та інтенсивність переживання горя, про що свідчить система виховання дітей в одній з мікронезійських культур. У культурі іфалук дітей виховують не тільки батьки, але й багато чужих людей, які не є членами сім’ї, тому горе при втраті члена сім’ї має високу інтенсивність, але дуже короткочасне, порівняно з іншими культурами. Найважливішою культурною детермінантою горя є втрата ролі. Роль батька, матері, дитини, дружини, коханого, приписана культурою, і втрата близької людини часто означає втрату відповідної ролі, тобто руйнування функціональних зв’язків (наприклад, мужчина, втрачаючи дружину, втрачає роль чоловіка). Втрата або зміна ролі стають важливим чинником горя в тому випадку, якщо вони супроводжуються зниженням самооцінки.
В основі всіх психологічних причин горя лежить один спільний чинник – відчуття втрати цінного й любимого, того, до кого була сильна афективна прив’язаність. Втрата об’єкту прив’язаності означає для індивіда втрату джерела радості і, залежно від віку, кохання, безпеки, благополуччя [2, с.215].
Основним мімічним вираженням горя є емоція суму, але мірою включення інших емоцій робота горя стає більш складною. Дослідження Блока (Block, 1957) показали, що поняття «горе» позитивно корелює з такими поняттями, як «хвилювання» й «заздрість» і негативно з поняттям «задоволеність». Щодо емоцій гніву й страху, то отримані спостереження, що вдова може злитись на покійного чоловіка за те, що він покинув її, а дитина, залишившись без батька, відчуватиме страх за своє майбутнє.
Переживання горя виконує в нашому житті декілька основних функцій: соціальну, біологічну, адаптивну, комунікативну, інформативну. Цей процес сприяє укріпленню соціальних зв’язків і групової згуртованості, оскільки ефект зараження пробуджує емпатію, генералізується, поширюється на доволі велику кількість людей, бо ритуали скорботи виконуються публічно. Таким чином, горе виконує соціальну й біологічну функції одночасно. Воно має важливе значення для психологічної адаптації індивіда, бо дозволяє адаптуватися до втрати, віддати останню шану значущій людині. Згідно Боулбі (Bowlby, 1963), адаптивне значення горя полягає в тому, що воно мотивує індивіда компенсувати втрату (адаптивна функція). Крім того, деякі зовнішні прояви горя можуть виконувати комунікативну функцію, пробуджуючи в людях співчуття і бажання допомогти. Переживаючи втрату, індивід ніби сповіщає близьким, що він турботливий і люблячий (інформативна функція).
Боулбі (Bowlby, 1973), автор теорії прихильності й розлучення, провів об’ємний аналіз психологічних проблем, пов’язаних з цими явищами. Вчений вважає, що першоджерелом будь-якої міжособистісної прихильності є зв’язок між матір’ю та немовлям [2;13]. Руйнування цього зв’язку викликає реактивний сепараційний синдром. У контексті даного синдрому автор вивчив горе і виокремив три стадії, які проходить дитина після розлучення з матір’ю, а саме: протест, відчай, емоційне відчуження. Насильницьке відлучення від матері викликає в дитини стрес. На першій стадії дитина енергійно пробує знайти матір або людину, яка б піклувалася про неї так само. Ці пошуки детермінує страх, викликаний відчуттям самотності. Емоція страху провокує пошуки близькості з матір’ю, а коли страх відступає, дитина відчуває гнів, таким чином докоряючи матері за те, що сталось, і намагаючись запобігти подібному в майбутньому. На думку Боулбі, головною емоцією стадії протесту при реактивному сепараційному синдромі є страх. Розлучення призводить до самотності, яка, в свою чергу, є сигналом зростаючої небезпеки, що викликає в людини природний страх. Емоція страху спонукає до втечі від небезпеки, наприклад, дитина пробує відновити близькість з матір’ю, а коли перестає боятись, може відчувати гнів до неї за те, що довелось пережити.
На стадії відчаю дитина безперервно плаче, її охоплюють емоції горя та печалі, вона проявляє ознаки скорботи. Боулбі визначає горе в термінах відчаю та суму; інші емоції горя розглядає окремо, в межах інших стадій даного синдрому.
На стадії емоційного відчуження в дитини формуються різні захисні механізми, що допомагають компенсувати втрату. Основним захисним механізмом маленької дитини є формування здорової афективної прив’язаності до іншої людини; у підлітків і дорослих найчастіше проявляється механізм придушення або репресії (наприклад, спогадів, пов’язаних з трагічною подією). Крім цього, спрацьовують захисні механізми ізоляції афекту, витіснення (особливо агресивного компоненту), заміщення та заперечення.
Реактивний сепараційний синдром можна спостерігати лише з другого півріччя життя людини. Протягом всього періоду раннього дитинства навіть короткочасне розлучення з матір’ю може викликати в дитини страждання, яке виражається тією чи іншою фазою сепараційного синдрому. Старші діти відчувають страждання лише в ситуації тривалого розлучення, а дорослі – при дуже тривалому розлученні або у випадку смерті коханої людини.
Крім суму, горе й скорбота містять інші емоції, наприклад гнів і ворожість, а також образи, спогади, думки. Тривалий сум є внутрішнім активатором гніву, а в горі людина сумує досить довго. Людина може відчувати гнів до померлого через те, що він покинув її, або звинувачувати в цьому когось іншого. Ейвріл вказує, що смерть близької людини означає втрату емоційно значущих стосунків, нездійсненність задуманих планів і бажань, виконання яких тією чи іншою мірою залежало від померлого. Тому різка зміна життєвого стереотипу, крах усіх надій й очікувань теж можуть викликати гнівні почуття.
Переживання горя різко ускладнюється, коли в ньому задіяні емоції, які важко контролювати. Наприклад, якщо в людини з померлим були конфліктні стосунки, і конфлікт залишився невирішеним, вона починає відчувати провину й стид і спрямовувати гнів на себе. Вона звинувачує себе в смерті близької людини, навіть якщо цьому не можна було запобігти. Відчуття стиду стає нестерпним, коли оточуючі своїм ставленням натякають, що людина не турбувалась про померлого, була неуважною, черствою. Саме одночасне переживання суму, провини, стиду й гніву, особливо гніву, спрямованого на самого себе, часто призводить до важкої депресії. Загалом, вчені дотримуються думки, що найбільш глибоке й всеохоплююче переживання виникає внаслідок втрати коханої людини.
Виокремлюють три інших різновиди втрати [13]:
а) втрата тих чи інших привабливих якостей у собі; втрата окремих сенсорних, моторних або інтелектуальних здібностей; втрата самоповаги, позитивного ставлення до себе;
б) втрата матеріальних цінностей – грошей, речей, батьківщини;
в) неминучі втрати, якими супроводжується процес росту й розвитку (втрата дитиною молочних зубів, часткова втрата батьківської уваги тощо).
Будь-яка втрата є одночасно реальною і перцептивною (психологічною) подією, так як має особистісне, символічне значення для індивіда. Так реальна втрата може символізувати в свідомості людини втрату гідності, совісті, честі. Серйозні, значні втрати представляють загрозу для людини, оскільки часто їх супроводжують додаткові втрати.
На думку Керрола Е.Ізарда, важливо усвідомлювати відмінність між сумом і депресією. Сум – це окрема емоція, яка має своє специфічне вираження й унікальні феноменологічні характеристики. Депресія є складною комбінацією емоцій, уявлень, спогадів і думок, що містить ще й соматичні симптоми. Протягом життя кожна людина неодноразово переживає сум як адекватну реакцію на певну ситуацію і хоча б один раз депресію в м’якій, помірній формі. Як і сум, депресія часто пов’язана з втратою. Важлива різниця між ними проявляється в тому, що в депресії людина відчуває, що сама не здатна впоратися з втратою. Часто вона дійсно не здатна це зробити, тому, щоб «пережити» втрату, спочатку повинна перемогти депресію. Сумуючи, людина звично усвідомлює джерело своїх переживань і робить спроби полегшити страждання.
Існують три способи регуляції суму (крім медикаментозного втручання):
а) регуляція засобами іншої емоції;
б) когнітивна регуляція;
в) моторна регуляція.
Перший тип регуляції передбачає усвідомлені зусилля, спрямовані на активацію іншої емоції, протилежної до тої, яку ми переживаємо на даний момент, з тим, щоб придушити останню або знизити її інтенсивність. Когнітивна регуляція передбачає використання процесів уваги та мислення для придушення небажаної емоції чи встановлення контролю над нею. Моторна регуляція передбачає втягнення м’язів, які довільно управляються, у фізичну активність, що має понизити інтенсивність емоційного переживання. Слід зазначити, що досягнути ефективної емоційної регуляції можна лише в результаті спільної роботи почуття, думки і дії. Якщо переключити свою увагу на подію, яка звично викликала позитивні емоції, зростає ймовірність позбавлення від суму. Якщо при цьому ще й активно зайнятись цікавою фізичною або розумовою діяльністю, сум можна перемогти.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 93 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |