Читайте также:
|
Учені вважають, що втрата батьків у ранньому віці призводить до неспецифічних травм, наслідки яких залежать від декількох чинників: статі, біогенетичної вразливості, наявності людей, що могли б замінити померлого, від типу втрати (матір чи батько), доступності компенсаторної підтримки й від соціального статусу розвитку.
Осиротілі діти по-різному реагують на смерть батька чи матері, залежно від віку, статі, сімейної атмосфери й особливостей поведінки другого дорослого в цій трагічній ситуації. Період гострого переживання горя в дитини коротший, ніж у дорослого, проте при зіткненні з новими життєвими обставинами відчуття непоправної втрати може актуалізуватися. В основному, діти реагують на втрату котрогось з батьків глибокими страхами чи депресивними станами; ризик виникнення психічних порушень стає максимальним, коли дитина перебуває під час втрати на третьому чи четвертому році життя і її стать співпадає зі статтю померлого. Це пояснюється тим, що родитель тієї ж статі відіграє особливу роль у процесі ідентифікації дитини, і його участь у формуванні відповідної поведінки в пізньому дитинстві та підлітковому віці для неї є необхідною. Особливо гостро дитина відчуватиме відсутність померлого в ситуації сімейних свят протягом першого року після втрати, пізніше емоційний зв’язок потрохи слабне. Таким чином, першочергове завдання живого з батьків – допомогти дитині пережити горе, підтримати її, попередити розвиток неврозів.
Ряд вчених вважає, що знання про смерть, усвідомлення її неминучості – необхідна частина підготовки до дорослого життя і внесок у психологічний розвиток дитини [12]. Інші дотримуються думки, що тема смерті повинна бути забороненою для дитини, щоб не травмувати її психіку [4;13]. Проте, всі психологи знають, що діти повинні бути підготовлені до різних життєвих втрат, в тому числі й до людських. Підготовча робота вимагає великого такту, обережності, врахування віку дитини, специфіки й традицій її сім’ї, особистісних особливостей. Біль втрати стає меншим від того, що дитина знала про все, змогла попрощатись з невиліковно хворою рідною людиною, але поступове усвідомлення неминучості смерті виключає отримання додаткової травми через те, що дитина була виведена з кола сімейних турбот.
Повідомити дитині про смерть батька чи матері повинен дорослий, якого дитина добре знає й якому довіряє. Дитина може продемонструвати спалах гніву відносно нього, проте не треба заспокоювати її: необхідно дати можливість виплюснути цей гнів. Старші діти віддають перевагу самотності. Треба надати їм таку можливість, але не ізолювати від сімейних турбот. Крім того, бажано обговорювати з дитиною її відчуття і після похоронів. Через деякий час діти стидаються показувати свої почуття, вважаючи це проявом слабкості, безвольності тощо. Однак дитячі переживання, заховані всередині, можуть пізніше виявитись у вигляді таких наслідків, як енурез, заїкання, сонливість або безсоння. Овдовілий батько (матір) повинен знати, як у звичних умовах проявляється страждання дитини, щоб вчасно діагностувати психологічну проблему.
Типовою реакцією дитини на звістку про смерть члена сім’ї, як і в дорослого, є шок. Шок – перша реакція на смерть. У дітей звично виражається в мовчазному відході в себе або вибухові сліз. Дуже маленькі діти відчувають дискомфорт, але не шок, бо не розуміють, що відбувається.
Заперечення смерті – наступна стадія переживання горя. Діти знають, що близька людина померла, бачили її мертвою, але не можуть повірити, що її більше нема поряд.
Пошуки – логічна для дитини стадія горя: вона когось втратила, отже, повинна знайти. Неможливість це зробити породжує страх. Іноді діти грають у схованки, уявляють, як померлий входить у кімнату.
Відчай – наступає тоді, коли дитина усвідомлює неможливість повернення померлого. Вона починає плакати, кричати, відторгати любов інших.
Гнів – виражається в тому, що дитина сердиться на родителя, який її покинув. Маленькі діти можуть ламати іграшки, влаштовувати істерики, бити ніжками; підліток може раптово перестати спілкуватись з овдовілим батьком, бити молодших братів і сестер, грубіянити.
Тривога й відчуття провини – призводять до депресії. Дитину починають мучити різні практичні запитання: "Хто поведе в школу?", "Хто заплатить за навчання?" тощо [12].
Вищевказані реакції можуть проявлятися по-різному, залежно від віку дитини.
Діти, які ніколи не знали батька й матері, часто відчувають подвійні почуття: втрата сприймається ними як порожнеча, розрив у їх житті, але не горе. Дитина починає фантазувати й інколи ці фантазії набувають небезпечного характеру. Наприклад, дитина починає уявляти, що померлий насправді живий, а від неї це скривають, бо він злочинець, сидить у тюрмі, відмовився від неї. Через це дитина виховується прийомною матір’ю. Через такі фантазії дитина по-справжньому починає горювати.
Підліток, глибоко переживаючи втрату, іноді "впадає в дитинство", починає спілкуватись з допомогою жестів, а не слів. Він може настільки поринути у власні роздуми, що втратить будь-який зв’язок із зовнішнім світом і навіть розумово дезорганізується. Діти старшого віку прагнуть до самотності в своєму горі, водночас відчуваючи гостру потребу в підтримці з боку дорослих, але не вміють це виразити. Деякі з них почувають провину, пригадуючи, що їм дещо не подобалось у померлому.
Поряд з нормальними реакціями дитини на смерть одного з батьків, можуть з’явитись і тривожні симптоми, які повинні насторожити дорослих: відтягнуте переживання горя, надто затягнуте чи незвичайне хвилювання, відсутність переживань, довготривала неконтрольована поведінка, гостра чутливість до розлучення, повна відсутність будь-яких почуттів, анорексія, безсоння і галюцинації (найчастіше зустрічається в підлітків) [4;9].
Депресія підлітків – це часто гнів, загнаний усередину. Особливо чутливі діти можуть зробити спробу самогубства. Сильна ідентифікація хлопчика з батьком, а дівчинки з матір’ю та бажання повернути батьків будь-якою ціною відіграють вирішальну роль у намаганні дитини позбутися власного життя. Мотивом суїциду може стати бажання, вбивши себе, зустрітися з батьками в іншому житті. Певну роль в подібних ситуаціях може відіграти релігійність дитини.
За даними М.Раттера [9], більша частка порушень виникає через значний проміжок часу після смерті батьків. У маленьких дітей душевні страждання не є такими чітко вираженими і тривалими, як у дорослих. Загальний психічний стан дитини як на момент смерті родителя, так і після неї часто залежить від поведінки іншого родителя, який залишився живий. У випадку раптової смерті котрогось з батьків маленькі діти почуваються глибоко нещасними, якщо не бачать страждань вдівця (вдови). Їм потрібна фізична близькість та емоційна підтримка, впевненість у тому, що хтось поділяє їх горе. Дитина може брати з собою в постіль одяг померлого батька, який вечорами читав їй казки. Часто дитина боїться залишити живого родителя одного: їй здається, що на самоті він також помре.
Більш складна ситуація виникає, коли батьки були розлучені. Якщо діти проживали з матір’ю, вони схильні звинувачувати її у смерті батька: якщо матір сумує, діти дивуються – адже батьки розлучені. Якщо мати не плаче, вони звинувачують її у відсутності почуттів. Це зумовлено тим, що діти вже раз пережили втрату, а тепер, зіткнувшись з непоправною втратою, вони переживають її заново.
Багато дітей бояться, що вдівець (вдова) вступить у повторний шлюб, причому цей страх виникає буквально в день смерті. Вони різко протестують, не бажають визнавати нового члена сім’ї, бо переживають, що стануть менш любимими. Подібну ситуацію не слід сприймати як дитячу примху: інша людина навряд чи зможе замінити померлого, діти будуть порівнювати і, як правило, не на користь вітчима чи мачухи. Іноді, щоб зберегти любов живого з батьків, діти можуть приховувати свої реальні почуття, що через багато років може призвести до нервових зривів [12].
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 139 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |