Читайте также:
|
|
1. Адміністративне право / За ред.. Битяк Ю.П. – Х., 2000.-356с.
2. Бриг Л.П., Навроцький В.О. Кримінальне право України. Підручник. – К., 2000.-524с.
3. Бущенко П.А. Трудове право України. – Х., 2002.-312с.
4. Васильєв А.С. Административное право Украины. – Х., 2001.-286с.
5. Дрожжина С.В. Держава і право.-Донецьк, 2004.-35с.
6. Ігнатенко П.І. Основи правових знань.– К., 2002.-317с.
7. Заїка Ю.О. Право власності і спадкове право. – К., 2000.-425с.
8. Керецман В.Ю. Основи правознавства. – Ужгород, 2002.-563с.
9. Коляда І., Лозовий Я. Основи правознавства. – К., 1996.-459с.
10. Конституційне право України. За ред.. Погорілка В.Ф. – К., 1999.-254с.
11. Кондратьєв В.О. Адміністративне законодавство.- Донецьк.-32с.
12. Кримінальне право України. Підручник / За ред.. М.І.Бажанова. – Х., 2001.-367с.
13. Лемак В.В. Основи держави і права. – Ужгород, 1999.-343с.
14. Одинцова О.О. Кримінальне право в схемах.-Донецьк, 2005-43с.
15. Ортинський В.Л. Основи права України. – Л., 2005.-358с.
16. Пилипенко П.Д. Правознавство. – Львів, 2003.-687с.
17. Фінансове право / За ред.. Л.К.Воронова. – Х., 1999.-232с.
18. Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К., 2002.-352с.
19. Шило Д. Основи правознавства. – К., 2000.-697с.
ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ
ЛЕКЦІЯ № 3 НА ТЕМУ:
ПРИРОДА, СТРУКТУРА І ТИПОЛОГІЯ
СПІЛКУВАННЯ (КОМУНІКАЦІЇ) У ПРОФЕСІЙНІЙ
ДІЯЛЬНОСТІ ЮРИСТА
Затверджено на засіданні кафедри теорії та філософії права
Протокол № 1 від 29 серпня 2014 р.
ЛЬВІВ – 2014
ПРИРОДА, СТРУКТУРА І ТИПОЛОГІЯ
СПІЛКУВАННЯ (КОМУНІКАЦІЇ) У ПРОФЕСІЙНІЙ
ДІЯЛЬНОСТІ ЮРИСТА
ПЛАН
1. Спілкування (комунікація) та його (її) моделі.
2. Основні елементи комунікативних процесів.
3. Мотиви, цілі, функції спілкування (комунікації).
4. Критерії типології спілкування (комунікації).
Спілкування (комунікація) та його (її) моделі
Концепція розвитку юридичної освіти в Україні передбачає підготовку висококваліфікованих юридичних кадрів, здатних до активної, творчої участі в державно-правовому житті, які мають політичну, правову і, що надзвичайно важливо, належну мовну культуру. Зрозуміло, що суддям, прокурорам, слідчим, адвокатам треба найперше добре знати те, що має значення для розв‘язання різноманітних юридичних справ, тобто зміст конкретних законів, порядок здійснення юридичних процедур тощо. При цьому слід постійно пам‘ятати і про те, що вузькопредметна підготовка не лише збіднює інтелектуальний потенціал фахівця-юриста, але й не відповідає характерові його професійної діяльності, яка визнана соціально-публічною. Тому цілком слушно зауважує відомий фахівець з культури правничого мовлення Н. Артикуца, що “навряд чи в якомусь іншому виді писемного й усного мовлення зовнішня форма висловлення (та і спілкування, комунікації) має таке велике, а часом і доленосне значення у житті окремої людини і держави загалом, як у юриспруденції” [4, с. 58]. Адже неточне або помилкове терміновживання, логічні й граматичні помилки, змістові неточності у формулюванні правових норм, що призводить до розпливчастого або багатозначного їх тлумачення, – неприпустимі у правничій мові, як і у спілкуванні. Вимоги стилістично-мовної досконалості тексту закону, максимальної точності у викладі нормативних актів і ділових документів зумовлює надзвичайну увагу юристів до мови, мовних способів і засобів вираження юридичної думки в усіх її процесуальних, законодавчих, комунікативних та інших формах.
На переконання Н. Артикуци, надзвичайно важливо, щоб розуміння мовної специфіки права, а на основі цього і поваги до тексту, навички обережного і найпильнішого ставлення до мовного вираження правових норм прищеплювалися майбутнім правникам ще у студентських аудиторіях. На цій же основі у них буде вироблятися і формуватися культура думки і слова, що, безперечно, стає ознакою високопрофесійної діяльності юриста. У цьому контексті цікавими спостереженнями поділився на сторінках журналу “Право України” молодий учений-мовознавець, викладач загальнотеоретичних правових дисциплін Р. Кацавець, з якими доцільно ознайомитися, приступаючи до вивчення природи, структури і типології спілкування (комунікації), що є основною формою професійної діяльності фахівця, який практикує у будь-якій сфері комунікативної взаємодії. “Культура думки і слова – це гармонія мисленнєво-мовленнєвих чинників, що створюють майстерність мовлення: логічну стрункість, багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, художню виразність, – пише згаданий науковець, – за переконанням великого майстра судових промов А. Коні, юрист має бути людиною, в якої загальна освіченість має передувати спеціальній освіті, оскільки юрист щодня має справу з найрізноманітнішими життєвими виявами. Юрист має у будь-якому разі знайти потрібні слова, що аргументують і грамотно висловлюють думку. Бо порушення мовних норм може викликати непорозуміння, відповідно, і негативну реакцію з боку співрозмовників. Окрім того, юрист виступає як оратор, пропагандист правових знань; як обвинувач і захисник у судових процесах. Уміння говорити публічно, володіти мовою є однією з головних професійних якостей юриста” [33, с. 144].
Високий рейтинг сучасних судових ораторів визначається загальною культурою, інтелігентністю. Це – бездоганне володіння літературною мовою; уміння точно, зрозуміло, правильно і логічно викласти думку. Адже мова – інструмент, за допомогою якого оформляються і передаються думки, це “професійна зброя юриста”.
Отже, питання культури думки і слова у професійній діяльності юриста порушується практичною необхідністю і самим життям. Тому проблема правової культури юристів – обвинувачів, захисників, – які беруть участь у розгляді судових справ, досить актуальна. Це виявляється в таких аспектах, як мисленнєво-мовний, мовленнєвий, етико-естетичний, психологічний. Саме вони є одними з головних у професійній діяльності судових ораторів, які покликані захищати інтереси людини і держави, переконувати учасників суду у винності чи невинності особи. Ці ж елементи важливі й у діяльності правників, які працюють у юридичних консультаціях, на підприємствах і в організаціях, де також потрібне майстерне володіння словом у поєднанні з ретельною підготовкою, умілим використанням і вправним аналізом документів, що представлені заявниками, суб‘єктами, які відстоюють свої права. Кожна обставина справи повинна розглядатися фахівцями на належному рівні з врахуванням усіх мовно-стилістичних компонентів аналізу тексту, в якому викладається її суть. Адже саме таким чином виявляється ставлення фахівця-правника до конкретного факту, що може багато важити у вирішенні долі людини.
Мабуть, не потрібно особливо переконувати в тому, наскільки важливо у курсі основ комунікативної культури юриста приділити належну увагу вивченню природи, структури і типології спілкування (комунікації) у професійній діяльності правника.
Насамперед підкреслимо, що складна природа людської комунікації (спілкування) зумовлює різні підходи до вивчення та визначення базових категорій цього явища, дає змогу по-різному моделювати комунікативні процеси. Частина лінгвістів вважає, що поняття “комунікація” корелює з поняттям “спілкування”, хоч вони не тотожні, тому вважати ці іменники синонімами не можна. Комунікацію асоціюють насамперед з інформаційним обміном і розуміють як спільну комунікативну діяльність її учасників, спрямовану на досягнення конкретних цілей. Вона неможлива без наявності її основних елементів (адресанта, адресата, повідомлення, кодування/декодування, каналу, медіума тощо), які впливають на якість і результат інформаційного обміну. Своєрідність комунікативних процесів зумовлює існування специфічних типів комунікації. У сучасному світі зростає роль комунікації, яка виконує різні функції, слугує формуванню та розвитку окремих особистостей і суспільства загалом. Спілкування – особливий тип людської діяльності поряд з діяльністю когнітивною (мисленнєвою), трудовою, ігровою та ін. Спілкування людей – складний процес взаємодії особистостей у конкретному часовому і просторовому вимірі. Життєдіяльність суспільства неможлива без спілкування його членів, оскільки воно є необхідною умовою будь-якої діяльності, однією з всезагальних умов формування і розвитку суспільства й особистості.
Якщо ж порівнявши два підходи до інтерпретації цих понять, то можна помітити певну різницю у їх трактуванні. Це послужило між ними. Ф. Бацевичу для того, щоб стверджувати: “Поняття “спілкування” є більш загальним, а “комунікація” – конкретним, що позначає лише один із вияві спілкування” [Б., с. 32]. Однак, у сучасній науці (насамперед у лінгвістиці) комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності. Такий підхід практикується, зокрема, й у юридичній лінгвістиці, хоча не вдається уникати деяких розбіжностей, що супроводжується іноді через відсутність цілісного системного уявлення про теорію комунікації запровадженням різноманіття та варіативності термінології. Предметом дискусій залишається ключовий термін – “комунікація”, що з‘явився в науковій літературі ще на початку XX ст. У 1972 р. американці Ф. Денс і К. Ларсон нарахували 126 інтерпретацій цього терміна. Очевидно, це пов‘язане насамперед з багатоплановістю комунікації як різноаспектного явища.
Тепер застосовують два основні підходи до сутності процесу комунікації: механістичний та діяльнісний. Механістичний тлумачить комунікацію як односторонній процес передавання інформації від джерела адресатові, тобто як суто інформаційний процес. За діяльнісного її розглядають як двосторонній процес обміну інформацією, спільну діяльність комунікантів, під час якої виробляються нові погляди на явища. Багато сучасних науковців надають перевагу діяльнісному підходу і визначають комунікацію як взаємодію людей з метою обміну різноманітною інформацією (думками, знаннями, ідеями, оцінками, почуттями тощо), це дає їм підставу терміни “спілкування” та “комунікація” ототожнювати і вживати як синоніми. Напевно у цьому є певний сенс, і ось у чому. При вивченні процесів спілкування зарубіжні учені використовують переважно термін “комунікація”. Наявність в українській мові двох еквівалентів (“комунікація”, “спілкування”) англійському терміну “communication” спричиняє певні розбіжності у поглядах вітчизняних науковців. Одні вважають базовою категорією комунікацію, оскільки вона охоплює всі можливі типи процесів взаємозв‘язку і взаємодії не лише людей, а й будь-яких живих істот, а також створених людиною механізмів. Інші, навпаки, основною категорією визнають спілкування, що складається з комунікації (обміну інформацією), інтеракції (організації взаємодії та впливу) та перцепції (чуттєвого сприйняття як основи взаєморозуміння).
Отже, ще раз підтверджується те, що поняття “комунікація” та “спілкування” мають спільні і відмінні ознаки. Спільними є їх співвіднесеність із процесами обміну і передавання інформації та зв‘язок із мовою як засобом передавання інформації. Відмінність зумовлена різницею у змістовому обсязі цих понять (вузькому та широкому). Це пов‘язано з тим, що їх використовують у різних науках, які на передній план висувають різні аспекти цих понять. За спілкуванням закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії.
Спілкування – цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми у різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, що реалізується переважно за допомогою вербальних засобів.
Комунікацію асоціюють з інформаційним обміном в суспільстві, вважаючи це цілеспрямованим процесом спілкування між двома і більше сутностями за допомогою певної семіотичної системи.
Останнім часом термін “комунікація” витісняє термін “спілкування” із мовознавства, освіти, журналістики, що пов‘язано з використанням новітніх інформаційних технологій, завдяки яким з‘явилася можливість долати різні перешкоди (просторові, часові, мовні та ін.). Відбулося також і переосмислення поняття “спілкування”, яке вийшло за межі його вузького розуміння як міжособистісного контактування. Крім того, у сучасному соціокультурному просторі комунікація, що передбачає поширення інформації, цим не обмежується, а означає насамперед спілкування, орієнтує на врахування його різноманіття.
Отже, з огляду на різні підходи до вивчення комунікативних процесів, дослідницькі цілі та інтереси комунікація у сучасному глобалізованому світі набуває значного ширшого як звичайне спілкування змістовного наповнення, хоча її усе ж слід розглядати як одну зі складових спілкування або ототожнювати зі спілкуванням. У цьому контексті прийнятне визначення, запропоноване Ф. Бацевичем: “Спілкування – сукупність зв‘язків і взаємодій людей, суспільств, суб‘єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності” [6, с. 32].
Щоб з‘ясувати сутність і виявити механізми комунікації (спілкування) науковці досить часто застосовують метод моделювання – перспективний і ефективний напрям дослідження, що передбачає конструювання абстрактних, ідеалізованих схем (моделей). Порівняно з традиційними видами лінгвістичного аналізу він має більші пояснювальні можливості.
Модель комунікації (спілкування) – схема, що відтворює основні елементи та функціональні характеристики комунікативних процесів, в тому числі міжособистісного спілкування. Слід підкреслити, що ефективність моделювання полягає, зокрема у тому, що цей метод дає можливість враховувати різні науково-юридичні погляди і концепції, виявляти широчінь загальнонаукового і особливості індивідуального бачення правових категорій, простежувати еволюцію правових понять і термінів, що дуже важливо у правозастосувальній практиці, орієнтуватися у перебігу міжгалузевих та між наукових контактів тощо.
Існує велика кількість моделей комунікації (а також міжособистісного спілкування), що зумовлено різноманіттям концепцій, цілей і завдань науковців, які їх створюють. Ці моделі можна назвати ще моделями комунікативного акту, оскільки він охоплює всі складові комунікації.
З огляду на основні елементи комунікативного акту, типи зв‘язків між комунікантами, перебіг комунікації виокремлюють лінійну, інтеракційну і трансакційну моделі.
Лінійна модель. Вона представляє комунікацію як дію, односторонній процес передавання інформації від джерела адресатові (цю модель називають ще трансмісійноюі). Такий спосіб передавання повідомлень характерний переважно для писемної комунікації, ЗМІ або усного спілкування, коли метою є намагання переконати слухачів або вплинути на їхні думки (наприклад, у політичних дебатах, маркетингу, суперечках тощо). Адресат фігурує як пасивний учасник комунікації, що дає підстави сприймати його як об‘єкт навмисного впливу. Недоліком лінійної моделі є те, що вона лише частково охоплює особливості процесу міжособистісного спілкування.
Існує думка, що першу лінійну модель комунікації розробив давньогрецький філософ Арістотель, який розглядав складові ланцюга “оратор – промова – аудиторія” як основні елементи комунікативного акту. Однак класичною моделлю комунікації вважають лінійну модель американського політолога та теоретика комунікації Гарольда Лассвела (1902–1978). Він визначив основну проблему комунікації, яку можна подати такою схемою:
Хто? | Що говорить? | За допомогою чого? | Кому? | З яким результатом? |
Джерело | Повідомлення | Каналу | Отримувач | Ефект |
Адресант, використовуючи засоби мовного коду, формує повідомлення у межах певного контексту, налагоджує контакт з адресатом і надсилає йому своє повідомлення. Контекст у цій моделі пов'язаний зі змістом повідомлення, а контакт – з регулятивним аспектом комунікації.
Інтерактивна модель. Розглядає комунікацію як взаємодію, двосторонній процес обміну інформацією між відправником і отримувачем, які послідовно міняються місцями. Обов‘язковим елементом спілкування є зворотний зв‘язок, проте недостатньо диференціюються канали, медіуми комунікації, не враховуються психологічні, соціальні, культурні та інші чинники, які можуть впливати на перебіг спілкування.
Тепер серед науковців набуває популярності динамічна модель російського філолога і філософа М. Бахтіна, який тлумачив комунікацію як мовну творчість, процес породження нових смислів, що формуються у контексті певного висловлювання внаслідок активної взаємодії усіх комунікантів. Важливими є його ідеї про діалогічність, адресованість будь-якого висловлювання (без адресата немає адресанта), про спільне утворювання нових смислів у межах динамічної цілісності діалогічного контексту, наявність творчих мовних особистостей.
Трансакційна модель. Якщо лінійна та інтеракційна моделі відображають комунікацію як дискретні перервні акти, що мають початок і кінець, то трансакційна модель представляє її як процес одночасного надсилання і отримування повідомлень комунікантами, взаємодію, що триває. Ця модель дає змогу побачити, що дискретний акт комунікації важко відокремити від попередніх і наступних подій, тобто набуває ваги історичність комунікативного процесу. Те, як людина вибудовує свої висловлювання, залежить від її досвіду соціальних взаємодій, що накопичується впродовж усього життя. Наголошується на соціально-історичній природі спілкування. Найбільшого поширення набув варіант американців Тері і Майкла Гемблів та Френка Денса. Брати представили комунікацію як коловий процес. Комуніканти несуть однакову відповідальність за передавання та отримання інформації. Повідомлення можуть передаватися за допомогою одного або декількох каналів, характер взаємодії комунікантів залежить від контексту комунікації. Перешкоди можуть виникати на будь-якому етапі взаємодії і впливати на здатність комунікантів передавати і отримувати інформацію. Крім того, перешкоди можуть бути зумовлені контекстом, закладені в каналах або раптово з‘являтися в самому повідомленні. Модель Ф. Денса у вигляді спіралі показує, як розвивається комунікація індивіда з моменту його народження, наголошуючи, що поведінка комуніканта в кожний конкретний момент залежить від його попереднього досвіду і впливає на майбутні дії. Тому комунікація не має чітких моментів початку й кінця, вона є тривалою, неповторною, а також має адаптивний і кумулятивний характер. Місця перетину спіралей вказують на наявність контакту між комунікантами (надсилання та отримання повідомлень). Деякі спіралі перетинаються лише один раз або кілька разів за життя, інші взаємодіють протягом тривалого часу.
Будь-яка модель комунікації має свої сильні та слабкі сторони. Однак, незважаючи на деякі обмеження, кожна з них розкриває важливий аспект комунікативного процесу і може бути корисною при поясненні природи спілкування (комунікації).
З короткого огляду моделей комунікації переконуємося, що спілкування є процесом взаємодії людей з використанням мови, без якого неможливе існування будь-якого суспільства і життя кожного його члена. Процес мовного спілкування відбувається за певними законами, має свої особливості, що відрізняють його від інших типів людських зв‘язків (праці, гри тощо) в суспільстві.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 273 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |