Читайте также:
|
Держа́ва — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду[1]; суб’єкт політики, ядро політичної системи.
Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади.
Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.
Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.
Республіка (від лат. respublika — громадські справи) як форма правління характеризується насамперед: виборністю органів державної влади на визначений строк та їх колегіальністю; наявністю виборного на певний термін глави держави; похідним характером державної влади, джерелом якої є народ. За своєю суттю вона є похідною від суверенітету народу, виконує його доручення. Крім того, республіка характеризується ще й юридичною відповідальністю глави держави.
Історично демократична республіка мала місце в Афінській державі (V—IV ст. до н. е.).
Унітарна держава — це проста цілісна держава, яка поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. У них існують єдині конституційні принципи, тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, одна валютна система, одна армія та ін. (Франція, Фінляндія, Швеція, Естонія та ін.). Згідно з ч. ІІ ст. 2 Конституції України Україна також є унітарною державою.
Федеративна держава — це складна держава, до якої входять інші утворення — суб’єкти федерації, наділені державним суверенітетом. Федерація може бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет і повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої політики. В союзній федерації разом з вищими органами федеральної влади існують вищі владні органи її суб’єктів. В автономній федерації її суб’єкти не мають ознак суверенітету і наділені правом самостійного вирішення лише питань місцевого значення.
Конфедерація — це союз держав, який утворюється на підставі договору або угоди для певних цілей: політичних, військових, економічних. Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими. Після утворення вони можуть трансформуватися в федерацію (США, Швейцарія) або розпадаються (Австро-Угорщина). Як правило, єдиного державного конфедеративного апарату не існує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.
Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади, застосуванням силового тиску на опозицію, використанням для свого утвердження силових відомств, обмеженням політичних прав громадян, гласності, тиском на засоби масової інформації, «дозуванням» демократії, стримуванням розвитку суспільства та його демократичних інститутів.
Тоталітаризм (лат. totalis — цілий, повний) — одна з форм авторитаризму, для якого характерним є узурпування влади та її використання у вузьких кланових (партійних), групових інтересах, надзаконність влади, повний (тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна зверхніcть держави над суспільством й особою, обмеження прав і свобод людини, панування державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання надзвичайних повноважень силовим відомствам (поліцейсько-міліцейському апарату, органам безпеки, військовим формуванням), неприпустимість інакомислення та політичні репресії, фізичне знищення опозиції (наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський режими).
77. політичні рухи та політичні партії
Оскільки, політика — явище складне і багатоманітне, то і структура соціологічного знання про неї є складною і розгалуженою. У зв'язку з цим дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики, як соціологія політичних рухів і партій, соціологія держави, соціологія політичної свідомості і політичної поведінки, соціологія міжнародних відносин тощо. Зупинимось докладніше на деяких з них.
Коли йдеться про соціологію політичних рухів і партій, то наголошується, насамперед, на їх типології та понятті політичної системи. Політичні рухи організуються суспільними силами, які намагаються змінити існуючий соціальний порядок або закріпити його шляхом здійснення тиску на уряди чи шляхом боротьби за владу. Політична партія є політичним рухом, який має високий ступінь організації і прагне до реалізації своїх цілей, борючись за владу або за здійснення цієї влади в соціальній практиці. Є.Вятр будує типологію політичних рухів, виходячи з різних критеріїв. Якщо брати до уваги роль суспільних класів у створенні політичних рухів, то можна виділити рухи, які мають класовий (робітничий рух, селянський рух тощо), міжкласовий (національно-визвольний рух) і позакласовий характер (політичні рухи, в яких беруть участь професійні групи або соціальні прошарки).
Якщо мова йде про ставлення до існуючого політичного устрою, то з цієї точки зору можна вирізнити:
• консервативні політичні рухи (які прагнуть зберегти існуючий стан речей);
• реформаторські (які стоять на позиціях збереження певного політичного устрою, але вважають за потрібне вдосконалити його);
• революційні (які відкидають існуючий лад і мають намір замінити його іншим);
• контрреволюційні (які скеровані проти певного політичного ладу, що встановився внаслідок перемоги революційних або реформаторських рухів, і мають на меті замінити його попереднім устроєм).
Якщо критерієм є ступінь і форма організації політичних рухів, то соціологічному аналізу піддаються стихійні, слабоорганізовані політичні рухи, рухи з високим ступенем організації. Найбільш розповсюдженою нині формою останніх є політичні партії. Залежно від статусу в політичній системі партії поділяються на урядові (і до того ж консервативні, бо прагнуть зберегти владу у своїх руках), і опозиційні (або радикальні, бо прагнуть усунути правлячі партії від влади).
Функціональний критерій зумовлює поділ на партії «індивідуального представництва» (які концентрують свою діяльність на доборі кандидатів на виборчі посади) та «соціальної інтеграції» (метою яких є згуртування довкола своїх гасел різнородних верств населення).
Відмінності в організаційній побудові дозволяють виділити так звані децентралізовані (наприклад, консервативні і ліберальні в Західній Європі і США), централізовані (наприклад, соціалістичні партії континентальної Європи) і суворо централізовані (комуністичні і фашистські) партії.
Політичні партії, що відстоюють більш-менш прогресивні доктрини, прийнято називати лівими, реакційні — правими, а ті, що займають проміжне становище, — партіями центру. М.Дюверже, однак, як і багато інших західних вчених, не визнає поділу на ліві і праві партії за ідеологічними ознаками і вважає таку диференціацію умовною, придатною лише для схематичного опису політичного спектру.
Партії є важливим елементом політичної системи
78.Націоналізм і його типи.Політична система и політична сфера як об*єкт дослідження соціології політики
Термін "націоналізм" має багато значень і вживається для окреслення таких явищ:
Націоналізм як національна свідомість, тобто — усвідомлення своєї приналежності до певної нації.
Націоналізм, як національна ідеологія, певна система світоглядно-політичних засад, що формує основну мету, принципи боротьби за національну незалежність та розбудову власної національної держави.
Націоналізм як культурний і політичний рух, спрямований на боротьбу за утвердження національних пріоритетів у культурній та адміністративній сферах або за здобуття національної незалежності.
Для характеристики політичних явищ і процесів соціологія використовує цілу низку понять. Найбільш широким з них є «політична сфера», яке включає всі явища політичного характеру, простір, де протікають політичні процеси. Якщо політика - це специфічний вид діяльності людей, пов'язаний з утвердженням права індивідів, груп і спільнот на управління суспільством, на владу, то політична сфера - це той простір, в межах якого політика здійснюється.
Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо роблять вплив на
79. Поняття про соціологічне управління
▓ Соціологія управління – це галузь соціології, яка вивчає закономірності та методи цілеспрямованого впливу на соціальні структури і процеси, які мають місце в організаціях і суспільстві, а також соціальні відносини, які виникають в процесі управління.
ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ
Системи управління:
- організація управління;
- методи управління;
- технічні засоби управління.
ПРЕДМЕТ СОЦІОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ
Процес управління:
- інформація;
- ситуація;
- прийняття рішень.
Закони та закономірності управління:
- Єдність керуючої і керованої підсистеми об’єкта управління;
- Поєднання централізації і децентралізації функцій управління;
- Поєднання державних, колективних і особистих інтересів.
- Ефективність;
- Інтенсивність;
- Продуктивність;
- Науковість.
Функції соціології управління:
| Інформаційна |
| Довідкова |
| Планова |
| Прогнозна |
| Регулятивна |
| Контрольна |
80. Соціологія праці, як галузь соціологої.
▓ Соціологія праці – галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, функціонування й розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов’язані з ними процеси та явища.
Біля витоків соціології праці стояли О. Конт, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер. Ця галузева соціологія набула значного розвитку завдяки зусиллям російських учених, зокрема: І. Чанглі, Л. Гордона, Є. Клопова, А. Дикарьової, В. Подмаркова, А. Кравченка, а також українських - В. Полторака, В. Пилипенка, К. Грищенка, Є. Суїменка. А. Ручки, М. Сакади та ін.
Соціологія праці оперує фундаментальними категоріями та є ієрархічно організованим знанням, яке існує на загальному, спеціально-теоретичному й емпіричному рівнях.
З 20 – 30-х років ХХ століття починається сучасний період розвитку соціології праці.
Основні проблемні дослідження в сучасній соціології праці:
– зайнятість населення;
– вироблення й реалізація засобів соціального захисту працюючих;
– потреби та інтереси робітників у виробничій сфері;
– вивчення умов праці;
– впровадження на підприємствах наукового менеджменту;
– вирішення трудових конфліктів.
▓ Предмет соціології праці – це праця як суспільно значуще явище, як процес відтворення знань та умінь особи, як вид соціальної діяльності.
Категорія „праця” є головною, навколо неї будується система категорій цієї галузевої соціології.
▓ Праця - це цілеспрямована діяльність, змістом якої є зміна природної речовини з метою задоволення суспільних потреб.
Загальність праці передбачає, що вона лежить в основі всіх суспільних процесів та явищ. Праця є головною формою життєдіяльності суспільства, запорука його буття, що визначає ставлення людини до світу й інших людей. Праця історично зумовила та сприяла виділенню людини із тваринного світу, суспільства - з природи.
Об'єктом соціології праці як спеціальної соціологічної теорії є праця як суспільно значиме явище зі всіма її ознаками, завдяки яким вона відрізняється від інших суспільних явищ. її предметом є структура та механізм соціально-трудових відносин, а також соціальні процеси у сфері праці.
функції соціології праці:
Діагностична. Це оцінка діяльності конкретної організації з точки зору її ефективності та здатності до конкуренції.
Прогностична. В руслі цієї функції на основі аналізу діяльності організації повинна бути більш-менш виразно сформована відповідь на питання: а що нас чекає попереду? На що ми можемо розраховувати в майбутньому?
Соціотехнічна. Завдяки аналітичному підходу до процесу діяльності в організації у людей формується переконання про необхідність уникнення, гальмування дезінтеграційних процесів і пропагування позитивних, інтеграційних її форм, що сприяють зростанню продуктивності.
Гуманістична. Завдяки привнесенню в діяльність організації гуманістичних принципів, стосунки між її членами набирають якісно нового вигляду. Організація для працівників стає другою домівкою, її члени через призму гуманізму зовсім по-іншому сприймають своє місце і місце свого підприємства в життєдіяльності суспільства. Зростає довіра людей один до одного, а це призводить до того, що збільшується кількість і якість виробленої продукції, людина повністю зосереджує свою увагу на трудовому процесі, не витрачаючи зусилля на непотрібне з'ясування між особових стосунків.
Ціннісна. Важлива роль належить ціннісній функції праці, пов'язаній із формуванням у працівників ціннісних настанов, мотиваційної сфери, життєвих цілей та планів.
Ще одна функція праці пов'язана з формуванням особистості. Розвиток виробництва, зазначає український соціолог Л.І. Швидка, не повинен бути самоціллю, він передусім має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості.
Слід зазначити, що соціологія праці як наука дає не рецепти, а теоретичні знання, які реалізуються на практиці. Практика, збагачуючи свій зміст знаннями, стає більш еластичною, дійовою, цивілізованішою.
81. Праця як головна категорія соціології праці. Роль праці в життєдіяльності суспільства.
Праця – це складне і багатоаспектне явище, яке відіграє в житті суспільства і кожної окремої людини таку важливу роль, що саме це поняття в широкому розумінні є невід'ємним від людського життя.
А. Смітщев 1776 р. усвоїйпраці “Дослідженняпроприродуіпричинибагатстванародів” писав, щодобробутнаціївбільшомуступенізалежитьвідїїспроможностіорганізуватисвоїпродуктивнісили, ніжвідкількостіприроднихресурсів. (приклад - Японія, Голландія (с/г)). Таким чином, багатство країни ґрунтується натрудовому внеску людей, що безпосередньо виконують роботу, тобто праця - головне джерело багатства.
Праця є основна і неодмінна умова життєдіяльності людей. Впливаючи на навколишнє природне середовище, змінюючи і пристосовуючи його до своїх потреб, люди не тільки забезпечують своє існування, але і створюють умови для розвитку і прогресу суспільства.
Суспільні функції праці:
Ø задоволення особистих потреб людей;
Ø створення суспільного багатства;
Ø прогресивне перетворення суспільства;
Ø самовираження і самовдосконалення людини (професійно-кваліфікаційний, соціальний і творчий розвиток особистості);
Ø демократизація інтересів людства з урахуванням природних і суспільних законів розвитку.
Роль праці в розвитку людини і суспільства виявляється в тому, що в процесі праці створюються не тільки матеріальні і духовні цінності, призначені для задоволення потреб людей, але й розвиваються самі робітники, що набувають навичок, розкривають свої здібності, поповнюють і збагачують знання.(рис. 3.2.)
Творчий характер праці знаходить своє вираження в появі нових ідей, прогресивних технологіях, більш досконалих і продуктивних знаряддях праці, нових видах продукції, матеріалах, енергії, що, у свою чергу, ведуть до розвитку потреб.
|
Зміст і характер праці відображають особливості трудової діяльності.
Зміст праці (функціональні особливості) визначає ступінь відповідальності робітника, рівень складності виробничих функцій, рівень технічної оснащеності, ступінь розмаїття функціональних обов'язків та ін.
Зміст праці висуває конкретні вимоги до освіти, кваліфікації, здібностей індивіда, що визначає потребу в розвитку і самореалізації особистості та впливає на задоволеність працею, на плинність кадрів, рівень продуктивності праці.
Характер праці - якісна характеристика праці, яка визначається типом суспільної організації праці і відношенням до нього робітників.
Характер праці виражає ступінь розвиненості виробничих відносин та розкриває процес взаємодії людини із суспільством. До показників характеру праці відносять:
Ø форму власності;
Ø відношення робітників до праці;
Ø відношення розподілу продуктів праці;
Ø ступінь соціальних розбіжностей працівників.
Характер праці визначає розміри та своєрідність витрат робочої сили, фактори зовнішнього середовища, особливості технологічного процесу. Суттєві витрати людиною нервової та м'язової енергії обумовлюють негативний стан працівників: перевтому, емоційний стрес, підвищення психічної напруги, тревоги, відсутність мотивації.
Зміст і характер праці взаємопов'язані та впливають на активність людини в позавиробничий час, на розвиток його творчих здібностей, структуру споживання, ритм життя, спосіб проведення відпочинку.
82 – 83. Менеджмент як категорія соціології управління. Менеджмент як мистецтво управління економікою.
Соціальне управління – сукупність цілей, функцій, принципів та методів, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування соціальної системи.
Напрями соціального управління виробничим колективом:
1) Формування і оптимізація соціальної організації колективу.
2) Створення умов для здійснення працівниками своїх соціальних і політичних прав, на задоволення їх потенціальних і духовних потреб.
3) Виховання і розвиток соціально значущих якостей працівника.
4) Дослідження стану соціально-трудових відносин.
Система американського інженера Ф.Тейлора заклала основи наукової організації праці, вимагала нової організації управління, нових обов’язків управляючих - менеджерів.
▓ Менеджмент (від. англ. “ management” – управління, керування)– це специфічний соціальний і економічний інститут, який впливає на підприємницьку діяльність і породжує специфічний спосіб життя у ринковому суспільстві; сукупність осіб, зайнятих управлінською працею у сферах приватного та суспільного бізнесу, тобто своєрідний клас управляючих; наукова дисципліна, що вивчає проблеми управління суспільним виробництвом.
Предмети досліджень менеджменту і соціології праці та управління перехрещуються. Але вони і різняться.
Менеджмент пов’язаний лише з проблемами управління виробництвом та розглядає ці проблеми комплексно, поєднуючи соціологічні, економічні, організаційні, психологічні та інші підходи.
Соціологія праці і управління розглядає не тільки проблеми управління виробництвом, а й методологічні та інші аспекти функціонування і розвитку соціальних інститутів, специфіку соціально-трудових відносин, різноманітні соціальні групи в сфері праці тощо, а також проблеми управління вона розглядає виходячи з найбільш широкого соціального змісту, використовуючи принципи, методи, закономірності соціального управління
ДВА РІВНІ МЕНЕДЖМЕНТУ
Загальні теорії Прикладні теорії
соціального управління організації й управління
Менеджмент – це мистецтво управління.
84. Соціальне управління — це управління, здійснюване у людському суспільстві, людьми стосовно людей. І суб'єкт, і об'єкт управління представлені тут людиною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є людський фактор.
Основними категоріями соціального управління є ті самі суб'єкт, об'єкт, управлінський вплив, зворотні зв'язки, управлінська система. Проте їх зміст, форми і методи впливу, цілі взаємодії, принципи, на яких вони базуються, зовсім інші, кардинально відмінні від технократичних і біологічних систем. Усі відомі категорії набувають у соціальному управлінні конкретного вираження у діях людей, їх колективів та взаємозв'язках.
Управління має місце у будь-якому суспільстві і практично у будь-якому людському колективі. Залежно від історичних, екологічних, політичних та інших обставин можуть змінюватися його цілі, форми, методи. Незмінною залишається необхідність в управлінні.
Основою потреби в управлінні є проста на перший погляд обставина, властива будь-якому людському колективові. Це — співробітництво людей всередині колективу. Саме співробітництво, спільна діяльність заради досягнення конкретних цілей перетворює окремо взятих людей на колектив.
Суспільство в цілому є результатом спільної діяльності людей, їх співробітництва. Більше того, у такому розумінні суспільство — найвища форма спільної праці людей, а управління — атрибут суспільного життя.
Виходячи з викладеного, визначимо істотні, на наш погляд, ознаки соціального управління:
1) соціальне управління завжди наявне там, де виникає спільна діяльність людей;
2) головне призначення управління — регулюючий вплив на поведінку учасників спільної діяльності;
3) функції соціального управління (координація, узгодження, планування, контроль, нагляд, примус) реалізуються у рамках суспільних відносин;
4) внаслідок соціально-управлінських впливів виникають управлінські відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, вольових відносин;
5) соціальне управління — різновид людської діяльності.
На підставі цих ознак можна сформулювати визначення соціального управління.
Соціальне управління — вид вольової діяльності, вираженої у цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв'язання завдань, що стоять перед ними.
Як і будь-який інший вид управління, соціальне управління має системний характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських систем. До факторів, які детермінують ці системи, належать такі:
1) єдність системи стосовно середовища та багатоманітність її зв'язків з ним;
2) наявність у системи відносно самостійних компонентів, з яких утворено її керуючу та керовану підсистеми;
3) інтегрування компонентів системи, внаслідок чого ціле (система) набуває властивостей і характеристик, яких немає в окремих складових системи, тобто наявність у системи інтегративних якостей;
4) наявність всередині системи суперечностей, які є рушійною силою її саморозвитку, породжують необхідність самоуправління, цілеспрямованого впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану);
5) історичність системи, тобто розвиток її у часі.
Соціальне управління, як і весь комплекс відносин, що складаються у суспільстві, — багатопланове й багатогранне явище. Управління може здійснюватися як однією людиною, так і колективом людей. Управлятиможна економікою, соціально-політичною, духовною сферами тощо. Саме тому вивченням соціального управління займаються представники різних галузей знань: економісти, соціологи, філософи, психологи, юристи. При цьому пропонуються різні варіанти його структури.
З позицій юридичної науки, в основі первісного підходу до структу-ризації соціального управління доцільно використовувати критерій «пріоритету інтересів», оскільки останній використовується як один із критеріїв при виділенні публічного і приватного права.
На цій підставі соціальне управління поділяється на:
а) управління, здійснюване з метою реалізаціїї публічних (загальних) інтересів, чи публічне управління;
б) управління, здійснюване з метою реалізаціїї корпоративних інтересів, чи корпоративне управління;
в) управління, здійснюване з метою реалізаціїї приватних інтересів, чи приватне управління.
Найбільш рельєфними юридичними супутниками зазначених видів соціального управління є: адміністративне право - - для публічного управління; корпоративне право — для корпоративного управління; цивільне право — для приватного управління.
Публічне управління складається з:
1) державного управління, де суб'єктом виступає держава в особі відповідних структур;
2) громадського управління, де суб'єктами є недержавні утворення
85. «Теорія людських стосунків» Е. Мейо.
Е. Мейо – американський соціолог. В 20 – 30-х роках ХХ ст. створив теорію людських стосунків. Мета – визначити, як впливає на підвищення ефективності виробництва поліпшення соціально-психологічних взаємин між працівниками у трудовому колективі.
Дослідження Мейо виявили, що норма виробітку працівника залежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці та правило поведінки.
Головні елементи теорії людських стосунків:
– орієнтація на людей, а не на технічний бік виробництва;
– заміна індивідуальної винагороди колективною;
– формування позитивного морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею;
– гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом.
86. Теорія збагачення праці Херцберга
1950 р. – Ф. Херцберг розробив теорію збагачення праці.
За теорією існує дві системи чинників, які по-різному впливають на поведінку людей.
1) гігієнічні чинники:
– нормальні умови праці: відсутність шуму, загазованості, вібрації;
– умови побуту: роздягальні, душові, кімнати відпочинку, їдальня;
– організація праці: сировина, інструменти, забезпечення завданням;
– режим роботи: розумна тривалість робочого дня, перерви.
2) мотиватори задовольняють «внутрішні» потреби людини, які полягають у визнанні досягнутих успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та інше.
Тобто задоволеність пов’язана зі змістом праці, а незадоволеність стосується умов праці.
87. Теорія реструкціонізму Тейлора
Американець Ф. Тейлор започаткував вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу. За допомогою систематичних спостережень, експериментів він встановив, що промислові робітники – це соціальна група, якій властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку (рестрикціонізм – «праця з прохолодою»).
Заходи нейтралізації «праці з прохолодою»:
1. нормування й раціоналізація трудового процесу;
2. ретельний підбір і професійне навчання робітників;
3. дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови праці, обов’язкові матеріальні стягнення за невиконання норми);
4. уміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров’я;
5. запобігання соціальним конфліктам, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових та фізичних можливостей робітника.
88. Предмет і об’єкт соціології культури.
Тобто механізм АПР відображає процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин. При цьому механізм АПР являє собою довго триваючий процес, який розпадається на стадії, на кожній з яких працюють особливі юридичні засоби, які в сукупності і складають механізм АПР.
Предметом соціології культури є соціальний механізм розвитку культурної сфери, поведінка соціальних суб’єктів у культурній сфері.
Об’єктом соціології культури є культура суспільства як соціальне явище, її виникнення, розвиток, тенденції та суперечності, вплив на різні суспільні групи та її місце у духовному житті суспільства.
В ХІХ ст. певного поширення набув соціокультурний підхід. Російський філософ і соціолог М. Данилевський (1822 – 1885)виділив 13 культурно-історичних типів, середн них і “слов’янський”. У ХХ ст. німецький філософ О. Шпенглер (1880 – 1936) вважав, що культурно-історичні типи (вісім) – це замкнуті організми, які протистоять один одному
89. Категорії та функції соціології культури.
До основних категорій соціології культури відносять “норми”, “цінності”, “ціннісні орієнтації”, “зразки поведінки”, “менталітет”, “інтереси” та ін.
Функції культури:
– генетична – культура розвиваєтсья одночасно з формуванням суспільства, вона народжена ним і впливає на нього;
– ціннісно-нормативна (виховна ) – культурні норми, цінності, ціннісні орієнтації впливають на соціалізацію індивідів;
– інтегративна – впливає на розвиток культурних відносин;
– регулятивна – збереження відносної цілісності суспільства;
– творча – пов’язана з виробництвом засобів подальшого розвитку суспільного й індивідуального життя;
– світоглядна – елементом культури є світогляд, який формується в межах культурної системи;
– комунікативна – важливим елементом культури є мова, як основний засіб
спілкування людей.
90. Форми і види культури.
Виділяють три основні форми культури:
1) елітарна – створюється привілейованою частиною суспільства або на її замовлення професійними творцями (тендітне мистецтво, світське мистецтво, салонна музика тощо);
2) народна – створюється анонімними творцями, які не мають професійної підготовки (міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці, фольклор);
3) масова або загальнодоступна – не виражає вишуканих смаків аристократії або духовних пошуків народу (популярна естрадна музика, цирк, рок, диско, реп тощо). Буває національною і інтернаціональною.
Види культури:
1) домінуюча культура – сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими користується більшість членів суспільства;
2) субкультура – частина загальної культури, система цінностей, традицій, звичаїв, які притаманні великій соціальній групі(молодіжна, людей похилого віку, національних меншин, професіоналів, кримінальних груп тощо);
3) контркультура - це субкультура, яка протистоїть домінуючій культурі і пануючим в суспільстві цінностям (рух хіппі в 60-х рр., культура терористів, дисидентів тощо).
91. Суспільство як соціокультурна система.
На протязі всієї історії соціології однією з найважливіших проблем була проблема: чим є общество?
Соціологія всіх часів і народів намагалася запитання: як можна існування суспільства? Яка вихідна клітинка суспільства? Які механізми соціальної інтеграції, щоб забезпечити соціальний порядок, всупереч величезному різноманіттю інтересів індивідів і соціальних групп?
Основні поняття системного подхода:
Система – це належним чином упорядкований безліч елементів, взаємозалежних між собою - і їхнім виокремленням деяке цілісне єдність. Внутрішню природу будь-якої цілісної системи, матеріальну основу організації визначають склад, набір її элементов.
Соціальна система – це цілісне освіту, основний елемент якого є люди, їхнього нерозривного зв'язку, взаємодії й стосунку. Вони мають сталого характеру і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в поколение.
Соціальна зв'язок – це набір фактів, які обумовлюють спільну діяльність людей конкретних общностях в конкретний час задля досягнення тих чи інших целей.
Соціальні зв'язку встановлюються за примхи людей, а объективно.
Соціальне взаємодія – це процес, у якому люди діють відчувають взаємодію одне на друга. Взаємодія призводить до становленню нових отношений.
Соціальні відносини – відносно сталі й самостійні зв'язок між індивідами і соціальними группами.
З погляду прибічників підходу до аналізу суспільства – суспільство це суммативная, а цілісна система. На рівні суспільства індивідуальні дії, зв'язку й відносини утворюють нова системна качество.
Системне якість – це особливе якісне стан, яке не можна розглядати, як просту суму элементов.
Громадські взаємодії й стосунку носять надындивидуальный, надособистісний характер, тобто було – це деяка самостійна субстанція, котра, за відношення до індивідам первична.
Кожен індивід, народжуючись, становить певну структуру зв'язків і стосунків і під час соціалізації входить у нее.
Цілісної системі властиво безліч зв'язків, взаємодій і стосунків. Найбільш характерними є корелятивні зв'язку, які включають у собі координацію і субординацію элементов.
Координація – це певна узгодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, що забезпечує збереження цілісної системы.
Субординація – це підпорядкованість і підпорядкованість, яка вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів в цілісної системе.
Отже, суспільство – це цілісна система з якостями, які мають жодного з включених до нього елементів в отдельности.
У результаті своїх інтегральних якостей соціальна система набуває певну самостійність стосовно що становить її елементам, щодо самостійний спосіб свого развития.
Адаптивна функція
Адаптивна функція полягає у забезпеченні адаптації (пристосування) людини до зовнішнього середовища[1]. Процеси адаптації, що відбуваються в процесі еволюції, у людей та інших тварин проходять по-різному. Біологічний вид homo sapiens не має своєї біологічної ніші. Для того, щоб вижити, людина створює культурне середовище. За допомогою багатьох своїх винаходів та пристосувань людина збільшила свої можливості.
[ред.]Інтегративна функція
Інтегративна функція полягає в об'єднанні людей у соціальні групи, народи, держави, одночасно у членів однієї соціальної групи формується приналежність до неї[1]. Разом з тим інтегративній функції супутня і дезінтегративна - культурні відмінності утруднюють спілкування людей, виступають як бар'єри, що відокремлюють групи і спільноти і нерідко причиною їх протистояння і ворожнечі.
Інформативна функція
Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами
Креативна функція
В процесі пізнання світу та самого себе, людина виявляє свої творчі можливості. Культура поєднує в собі природні, біологічні задатки людини і його можливість створювати щось нове або покращувати й пристосовувати природні об'єкти для свого життя.
Комунікативна функція
полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми[5]. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну від генетичної організації в природі.
Нормативна функція
Людські колективи створюють норми, стандарти й правила поведінки, що стають основою для права, моралі та ідеології. Культура поєднує функціонування звичаїв, традицій та прояву новаторства.
Аномія - відсутність норм (термін ввів Еміль Дюркгейм, що досліджував проблему формування норм у суспільстві).
Релаксаційна функція
Культура забезпечує фізичний та психологічний відпочинок людини. Природними засобами розрядки є сміх, плач. Фестивалі, свята й ритуали забезпечують релаксацію для групи людей. Із цим пов'язаний термін Аристотеля «катарсис» (звільнення, очищення після душевних переживань трагедії в театрі). Азартні ігри та наркотичні засоби є негативними формами релаксації.
Перетворювальна функція
Перетворювальна функція полягає в тому, що культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства. Ця функція здійснюється людьми за допомогою різних засобів виробництва, наукових досліджень тощо[7].
Сигніфікативна функція
В культурі окремим явищам та речам надається значення й цінність. Області культури, що охоплені інтересом людини, стають для нього частиною культури. Наприклад: зіркове небо і міфологічні пояснення сузір'їв у різних народів.
Трансляційна функція культури
Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя
Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції
Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань.
Функція трансмутації
Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 116 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |