Читайте также:
|
З середини 20 століття хоч і повільними темпами, але все-таки почали закладатися правові норми щодо регулювання питань захисту прав споживачів. Так, у 50-х роках була започаткована практика розроблення та впровадження правил торгівлі за певними групами продовольчих і непродовольчих товарів. Ці правила передбачали норми та організаційно-правові заходи, які так чи інакше, визначали особливий правовий статус покупців в роздрібній торгівлі, встановлювали відповідно до тодішніх суспільно-економічних обставин в країні деякі додаткові гарантії реалізації ними своїх прав. Це приводило до ситуації, коли права покупців визначалися не законом, а під законними нормативними актами, які ці правила нівелювали, адже кожна служба насамперед прагнула в цих актах належним чином захистити свої інтереси, не допустити встановлення для підприємств системи обтяжливих обов’язків перед покупцями.
1956 року Міністерство торгівлі СРСР затвердило «Правила обміну промислових товарів, придбаних в роздрібній торговельній мережі». Відповідно до згаданих правил, в разі виявлення у придбаному товарі дефектів, покупець мав право на безоплатне усунення недоліків від майстерень гарантійного ремонту, а якщо таких немає – від магазину.
1967 року замість цих правил Міністерство торгівлі СРСР ухвалило «Типові правила обміну промислових товарів, придбаних в роздрібній торговельній мережі», в яких визначено загальні положення про обмін промислових товарів, придбаних в державній і кооперативній роздрібній торговельній мережі.
Знаковою подією було прийняття 1963 року Цивільного кодексу УРСР, в ст. 234 якого містилася норма щодо права покупця, якому продана річ неналежної якості, якщо її недоліки не були зазначені продавцем, за своїм вибором вимагати або заміни речі належної якості, або пропорційного зменшення купівельної ціни, або безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення, або розірвання договору з відшкодуванням покупцю збитків.
Важливе місце серед нормативно-правових актів у сфері торгівлі відводилось правилам торгівлі тими чи іншими продовольчими товарами, що затверджувались відповідними наказами Міністерство торгівлі СРСР (хлібом і хлібними виробами, плодоовочевими товарами, алкогольними напоями, молочними продуктами). Однак вони
практично не встановлювали порядку здійснення покупцями прав у разі придбання продовольчих товарів неналежної якості, а переважно містили положення щодо врегулювання відносин з організації торгівлі, встановлення відповідних санітарних вимог до зберігання продовольчих товарів тощо.
Загалом Правила обміну промислових товарів містили положення, які обмежували права покупців, визначені цивільним законодавством, істотно знижували ступінь їх правової захищеності. Так, покупець, який придбав товар неналежної якості щодо якого встановлено гарантійний термін, насамперед повинен був звертатися з вимогою про його ремонт. І лише тоді, коли відремонтовані товари потребу вали другого чи третього ремонту (залежно від виду товару і складності ремонту) або взагалі не могли бути відремонтовані протягом встановленого часу, покупець мав право обміняти неякісні вироби на інші тієї самої марки з відповідним перерахунком грошової суми або 60 вимагати повернення суми, сплаченої ним під час укладення договору. Тому громадяни (покупці) змушені були насамперед звертатися з вимогами про ремонт неякісних виробів до підприємств-виготовлювачів товарів або до спеціальних гарантійних майстерень, які могли за власним розсудом кваліфікувати складність ремонту та походження поломки виробу таким чином, щоб не допустити його обміну на якісний виріб або уникнути повернення суми його купівельної вартості.
Внаслідок цих та інших штучно створюваних перешкод громадяни досить часто були позбавлені можливості користуватися придбаними ними речами, а торговельні підприємства практично не несли майнової відповідальності перед покупцями за продаж неякісних товарів.
За Правилами обміну промислових товарів покупцеві, який виявив явні недоліки в куплених товарах, щодо яких не встановлено гарантійних строків (одяг, тканини, хутро, килими тощо), надавалося право за своїм вибором обміняти цей товар за місцем придбання лише протягом 14 днів або отримати грошову суму за повернену річ. При виявленні у купленій речі прихованих недоліків, підтверджених лабораторними дослідженнями, покупець мав право на її обмін у магазині протягом шести місяців з дня купівлі. Отже, реалізація покупцями в таких випадках своїх прав була поставлена в залежність від характеру недоліків (явних чи прихованих), що не узгоджувалося з цивільним законодавством. Не передбачалося правилами право покупця на відшкодування збитків, завданих йому внаслідок придбання речі з недоліками.
Правилами обміну промислових товарів покупцеві надавалося право лише обміняти товар належної якості на аналогічний товар (щодо якого не встановлено гарантійних строків), якщо куплений товар не підійшов йому за формою, фасоном, кольором, розміром. Розірвання договору з поверненням товару, а покупцеві його купівельної вартості можливе було тільки за згодою продавця. У переважній більшості країн світу, законодавство про захист прав споживачів або повністю базується, або значною мірою враховує основний міжнародно-правовий документ у цій сфері – підготовлені 61 Економічною і соціальною радою ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», схвалені Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 року (резолюція № 39/248).
Відповідно до цієї резолюції, країни – члени ООН зобов’язались, зокрема й Україна, проводити активну політику щодо захисту прав споживачів з урахуванням вищезазначених керівних принципів.
Законодавство з питань захисту прав споживачів в Україні почало розроблятись наприкінці 80-х, початку 90-х років, в умовах, коли у державі було ліквідовано відповідні органи управління, органи відомчого та міжвідомчого контролю у сфері обслуговування населення.
Україна, першою з усіх країн СНД прийняла Закон «Про за хист прав споживачів», чим засвідчила перед усім світом свою по вагу до міжнародних засад цивілізованого захисту громадян як споживачів.
Закон «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991р. став підставою для прийняття низки підзаконних актів Кабінету Міністрів України, міністерств та державних комітетів, що стосуються захисту прав споживачів. Законом було вперше чітко регламентовано порядок реалізації споживачем прав у разі придбання товару, отримання послуг неналежної та належної якості.
Закон передбачав право покупця вибирати дії у випадку купівлі товару чи надання послуги неналежної якості: чи розірвання договору і повернення коштів, чи усунення, виправлення недоліків речі продавцем або самим покупцем, але за рахунок підприємця. Отже, є підстави вважати, що законодавство про захист прав споживачів стало прогресивнішим порівняно з тим, що діяло раніше, попри його певну незавершеність і недосконалість.
Вже у середині 1992 р. стало зрозуміло, що Закон України «Про захист прав споживачів» 1991 р. не відповідає вимогам часу і його було суттєво доопрацьовано.
Закон України «Про внесення змін та доповнень до Закону Української РСР “Про захист прав споживачів”», який було прийнято 15 грудня 1993 р., віддзеркалював ті кардинальні зміни, що відбулися в Україні за період з дня ухвалення першої редакції закону щодо захисту прав споживачів. Так, у серпні 1991 р. Україна стала незалежною державою, і це змінило багато акцентів політичного, економічного і соціального життя в країні. Головне, що закон 1993 р. вже містив в собі систему контролю за якістю товарів народного споживання, додержання правил торгівлі та надання послуг, а також норми адміністративної відповідальності, що настає при порушенні прав споживачів. Зокрема, були заповнені окремі прогалини в регулюванні відносин за участю споживачів-громадян тощо.
Зазначений закон розроблено і прийнято у контексті з принципами розбудови незалежної правової держави, а також з Керівними принципами для захисту інтересів споживачів. Керуючись нормами статей Закону «Про захист прав споживачів» Уряд України затвердив відповідні правила, порядки тощо у сфері обслуговування громадян.
Сьогодні нормативно-правова база консумеризму в Україні нараховує більше 100 законів та підзаконних нормативних актів, ухвалених для захисту прав громадян як споживачів.
Насамперед слід зазначити, що права споживачів захищає Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., стаття 42 якої проголошує: «Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів». А в частині 1 статті 50 Конституції закріплено право громадян на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів та предметів побуту. Стаття 22 містить досить важливе положення про те, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав тощо. Безумовно, що це все стосується і захисту прав споживачів.
Особливого значення в системі законодавства України про захист прав споживачів набувають норми Цивільного, Цивільно-процесуального, Кримінального, Кримінально-процесуального, Арбітражно-процесуального кодексів, Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших нормативних актів.
Прийняття в 2003 році нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК) було значним поступом у правовому регулюванні захисту прав споживачів. Зокрема, у ньому окремо врегульовані відносини, що виникають у зв’язку з укладенням договору роздрібної купівлі-продажу між споживачами та підприємцями. Цей договір є публічним, тобто покупцем стає кожна особа, яка звернеться за товаром, умови договору є зразковими, споживач односторонньо не може їх змінити, він може лише погодитися на них або відмовитися від укладення договору взагалі. Відповідно до статті 700 ЦК, на продавця покладено обов’язок надати покупцеві необхідну й достовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Однак слід зазначити, що багато норм, включених в ЦК, повторюють положення Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до змін від 10 січня 2002 року, зокрема, щодо відшкодування збитків за продаж неякісної продукції.
Важливо відзначити, що в новому ЦК України було визначено особливості договорів купівлі-продажу з умовою про прийняття покупцем товару у встановлений строк (ст. 703), за зразками (ст. 704), з використанням автоматів (ст. 705), з умовою про доставку товару покупцеві (ст. 706) і відповідно встановлено порядок їх укладення та використання.
Стаття 147 Кримінального кодексу передбачає, що за випуск на товарний ринок або інша реалізація споживачам недоброякісної, тобто такої, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам, або некомплектної продукції і товарів, здійснені відповідальними за це особами, вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж порушення, караються штрафом від трьох до п’ятисот мінімальних розмірів заробітної плати. А за ті ж дії, якщо вони вчинені у великих розмірах або завдали шкоди здоров’ю чи призвели до смерті споживача, караються позбавленням волі на строк до п’яти років.
Питанням захисту прав споживачів приділено значну увагу в Основних напрямах соціальної політики на 1997 – 2000 роки та на період до 2004 року, схвалених указами Президента України від 18 жовтня 1997 р. № 1166 та від 24 травня 2000 р. № 717, у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України та заходах правового та організаційного забезпечення реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 7 грудня 1998 року № 1931.
Зазначеними нормативно-правовими актами у рамках здійснення державної політики щодо захисту прав споживачів передбачалося
• підвищити ефективність контролю за дотриманням законодавства про захист прав споживачів, зокрема за рахунок широкого охоплення суб’єктів господарювання, які здійснюють оптові поставки товарів на територію України;
• запровадити адміністративну відповідальність за обман споживачів, вчинений у невеликих розмірах;
• посилити відповідальність суб’єктів господарювання за ненадання споживачам необхідної, доступної та достовірної інформації про товари, роботи і послуги;
• підвищити ефективність контролю за якістю товарів народного споживання, особливо продовольчих, за рахунок ширшого їх дослідження лабораторними методами;
• активізувати роботу з надання практичної допомоги споживачам у разі порушення їх прав, а також з роз’яснення норм і положень Закону України «Про захист прав споживачів»;
• підготувати пропозиції щодо удосконалення законодавства про захист прав споживачів, передбачивши відповідальність суб’єктів господарювання безпосередньо перед споживачем їх товарів і послуг;
• сприяти створенню і розвитку громадських організацій споживачів.
Для підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів Указом Президента України від 11 грудня 2002 р. була схвалена «Програма захисту прав споживачів на 2003 – 2005 рр.». Доцільність такої програми пояснюється насамперед необхідністю пом’якшення негативних тенденцій на споживчому ринку України, здійснення ефективного державного контролю за якістю і безпекою продукції, зміцнення політики законодавства в цій сфері, забезпечення пріоритетності інтересів споживачів перед виробниками, торгівлею та іншими послугами, створення сприятливого соціального клімату на основі визначеної стратегії економічного та соціального розвитку, створення ринкових умов, які надають споживачеві право найбільшого вибору, інтеграції України у світову та європейську економіку.
Фінансове забезпечення Програми повинно було здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету в межах асигнувань, передбачених для відповідних міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, які визначені відповідальними за виконання Програми, та коштів місцевих бюджетів.
В Програмі знайшли відбиток конкретні заходи щодо поліпшення споживчої ситуації України з визначенням відповідних виконавців цих заходів. Звичайно, дієвий контроль за розв’язанням питань, пов’язаних із захистом споживачів, покладено на Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, а також інші центральні структури державної виконавчої влади, місцеві державні адміністрації. Важливого значення в документі набула проблема інтеграції України у світову та європейську економіку, зокрема реформування національної правової системи у сфері захисту прав споживачів та поступове приведення її у відповідність до директив Євросоюзу. Було також прийнято рішення щодо розроблення проектів нових законів: «Про загальну безпеку продукції», «Про захист
прав пацієнтів та медичних працівників», а також технічні умови виробництва харчових продуктів, які виготовляються з використанням генетично модифікованих організмів.
Спектр заходів Програми передбачав створення інформаційного та освітянського консумерського простору. Зокрема, Міністерству освіти і науки України, Державному комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Київському національному торговельно-економічному університетові, громадським організаціям споживачів було доручено розробити навчальні програми і дисципліни з основ консумеризму для впровадження у загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладах, а також розроблення заходів щодо підвищення рівня професійної підготовки та перепідготовки працівників сфери захисту прав споживачів. За необхідне визнано розроблення та впровадження Програми правової освіти підприємців, які працюють на споживчому ринку України. Було вирішено підготувати до видання щоквартальний збірник нормативно-правових актів з питань захисту прав споживачів «Вісник захисту прав споживачів», а також журнал «Споживач і ринок».
Певні заходи передбачені в Програмі у сфері розробки нормативно-правових актів щодо впорядкування обслуговування населення у таких сферах, як обіг біологічно активних харчових добавок; надання недержавними закладами охорони здоров’я медичної допомоги та фармацевтичних послуг населенню; надання населенню послуг мобільного зв’язку та доступу до мережі Інтернету; надання послуг у сфері вищої, професійної та загальної освіти.
Виконання Програми повинно було дати змогу активізувати діяльність органів виконавчої влади щодо забезпечення захисту прав споживачів; підвищити рівень захисту споживчого ринку України від насичення його неякісними товарами чи такими, що можуть заподіяти шкоду здоров’ю споживачів; розширити інформаційний та освітянський консумерський простір в країні.
1 грудня 2005 року Верховна Рада України прийняла підготовлений Кабінетом Міністрів України Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про захист прав споживачів”» (в новій редакції). Метою Закону є приведення законодавства України у відповідність до вимог європейського законодавства щодо захисту прав споживачів, забезпечення безпечності продукції в процесі її розповсюдження та розміщення на ринку.
Прийнятий Закон реалізував завдання щодо адаптації Закону України «Про захист прав споживачів» до 9-и директив Європейського Союзу:
Парламенту та Ради 97/7 ЄЕС від 20 травня 1997 року про угоди, які укладено на відстані;
Ради 85/577 ЄЕС від 20 грудня 1985 року про продаж поза діловими приміщеннями;
Ради 93/13 ЄЕС від 5 квітня 1993 року про несправедливі умови в контрактах зі споживачами;
Ради 98/6 ЄС від 16 лютого 1998 року про захист прав споживачів при встановленні ціни на товари, що пропонуються споживачам;
Ради 99/44 ЄС від 25 травня 1999 року про деякі особливості продажу споживчих товарів і пов’язаних з ними гарантій;
Ради 85/374 ЄЕС від 25 липня 1985 року щодо зближення законів, підзаконних і адміністративних актів держав-членів стосовно відповідальності за неякісну продукцію;
Ради 87/102/ЄЕС від 22 грудня 1986 року щодо наближення законів, підзаконних і адміністративних положень держав – членів щодо споживчого кредиту;
Ради 84/450/ЄЕС від 10 вересня 1984 року стосовно реклами, що вводить в оману, таким чином, що її дія поширюється також на порівняльну рекламу;
Ради 98/27 ЄС від 19 травня 1998 року щодо судових заборон з метою захисту прав споживачів.
Закон встановлює
• вимоги щодо порядку інформування споживачів про ціни;
• правовідносини, пов’язані з укладенням договорів із споживачами на відстані та договорів, укладених поза торговельними та офісними приміщеннями;
• правовідносини у сфері споживчого кредитування.
Крім того
• приводиться у відповідність до норм права ЄС термінологія;
• конкретизовано положення щодо недійсності умов договорів, які обмежують права споживачів;
• встановлено положення щодо заборони нечесної підприємницької практики.
Закон складається з преамбули і п’яти розділів: «Загальні положення», «Права споживачів та їх захист», «Громадські організації
споживачів», «Діяльність органів влади у сфері захисту прав споживачів», «Прикінцеві положення» і містить 32 статті.
Центральне місце в Законі займає розділ II «Права споживачів та їх захист»(ст. 4 – 23). Норми, вміщенні в цьому розділі, умовно можна поділити на
1) правовстановчі норми, які визначають права споживачів – переддоговірні, договірні та права у разі порушення умов договору;
2) правозобов’язні норми, що зобов’язують виконавців, виробників, продавців забезпечити дотримання визначених вимог до якості товарів (робіт, послуг), безпеки, гарантійних термінів перед установленням договірних відносин зі споживачами;
3) праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виникають між продавцями (виконавцями) і покупцями (замовниками) як сторонами договору і визначають правові наслідки порушень прав споживачів;
4) правозахисні норми, що встановлюють організаційно-процесуальні способи захисту порушених прав споживачів.
Споживачі – це всі ми, коли придбаваємо, замовляємо, використовуємо або маємо намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
Як роз’яснює постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12 квітня 1996 року № 5: «споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України “Про захист прав споживачів”, є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва».
На відносини з виготовлення та продажу товарів, виконання робіт і надання послуг громадянином, який не є підприємцем, а також на випадки придбання товарів, користування послугами громадянином лише для підприємницької діяльності або підприємствами, установами, організаціями дія цього Закону не поширюється.
Як споживачів Закон розглядає громадян, які придбавають і використовують товар, замовляють роботи або користуються послугою, а також, які мають такий намір. Отже, навіть людина, яка має лише намір купити товар чи замовити роботу або послугу, вже є споживачем. Це має важливе значення для реалізації споживачем своїх прав, зокрема, права на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари (роботи, послуги), їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця).
Треба нагадати і про ще одне важливе значення поняття «споживач», яке найчастіше не враховують при його тлумаченні. Згідно із Законом, споживач – не тільки громадянин, який придбаває товари чи замовляє роботи або послуги, але й громадянин, який ними користується безпосередньо. Тобто, наприклад, споживачами можуть бути як члени родини особи, яка купила товар, так і особи, яким цей товар було подаровано.
Громадянин є споживачем незалежно від громадянства, тобто Закон поширюється як на громадян України, так і на іноземних громадян та осіб без громадянства.
Споживач, згідно із Законом України «Про захист прав споживачів», має правовідносини з «виробником, продавцем та виконавцем».
Виробником, продавцем, виконавцем є підприємства, створені згідно з вимогами Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р., а також громадянин-підприємець, зареєстрований як суб’єкт підприємницької діяльності. Виробник, продавець, виконавець, згідно із Законом, підпадають під загальне поняття суб’єкта господарювання. До суб’єктів господарювання належать підприємства, установи, організації (їх філії, представництва, відділи), незалежно від форми власності; іноземні юридичні особи (їх філії, представництва, відділи); фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють господарську діяльність на території України. Варто зазначи що іноземні юридичні особи (їх філії, представництва, відділи), фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють господарську діяльність на території України, зобов’язані та несуть відповідальність згідно із Законом України «Про захист прав споживачів».
Законодавство щодо захисту прав споживачів складається також з низки нормативно-правових актів різних рівнів. Це – закони України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р. № 270, «Про метрологію та метрологічну діяльність» від 1 лютого 1998 р. № 113, «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. № 2408, «Про підтвердження відповідності» від 17 травня 2001 р. № 2406, «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19 грудня 1995 р. № 481, декрети Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил і відповідальність за їх порушення» від 8 квітня 1993 р. № 30 та ін..
Захист прав споживачів у сфері торгівлі забезпечуються відповідними положеннями законів України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Про пестициди і агрохімікати», «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», «Про лікарські засоби», «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про вилучення з обігу, перероблення, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції», «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм».
Окрему групу актів законодавства становлять закони України, які регулюють відносини за участю споживачів у відповідних сферах життєдіяльності. До таких актів можна віднести закони України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. № 324, «Про страхування» від 7 березня 1996 р. № 85, «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 р. № 1280 та ін. Зазначені закони базуються на основних вимогах Закону України «Про захист прав споживачів».
Значну роль щодо захисту прав споживачів виконують підзаконні нормативно-правові акти – рішення Кабінету Міністрів України. До основних таких підзаконних актів належать постанови Кабінету Міністрів України від 15 червня 2006 р. № 833 «Порядок провадження торговельної діяльності і правила торговельного обслуговування населення» та від 16 травня 1994 р. № 313 «Правила побутового обслуговування населення» (із змінами та доповненнями).
Приділяючи значну увагу якості та безпеці алкогольних напоїв, постановами Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 р. № 854 та від 2 червня 2003 р. № 790 затверджено «Правила роздрібної торгівлі алкогольними напоями» та Порядок застосування фінансових санкцій, передбачених ст. 17 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів».
Крім цих нормативно-правових актів, діють численні правила продажу продовольчих та непродовольчих товарів, затверджені відомчими нормативно-правовими актами.
До основних таких нормативно-правових актів належать «Правила роздрібної торгівлі продовольчими товарами», затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11 липня 2003 р. № 185 та «Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами», затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11 березня 2004 р. № 98. Наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 24 липня 2002 р. № 219 затверджено «Правила роботи закладів (підприємств) громадського харчування», які повністю основуються на вимогах Закону України «Про захист прав споживачів».
Принцип захисту прав споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму у будь-яких сферах підприємництва реалізовується у Господарському кодексі України, відповідних положеннях законів України, «Про захист від недобросовісної конкуренції» та «Про природні монополії», а також «Про захист економічної конкуренції».
Особливу категорію складають закони, що забезпечують право споживача на отримання якісної інформації (в тому числі, про товари (роботи, послуги). До них, зокрема, належать закони України: «Про інформацію», «Про друковані засоби інформації (пресу) в Україні», «Про науково-технічну інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про рекламу» та «Про видавничу справу».
Підстави та процедура притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист прав споживачів також закріплені в документах законодавчого органу влади: Законі України «Про захист прав споживачів», Цивільному кодексі України, Цивільно-процесуальному кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, Кримінальному кодексі України та інших нормативних актах.
За порушення законодавства про захист прав споживачів настає цивільна, кримінальна та адміністративна відповідальність.
У Кодексі України про адміністративні правопорушення норми відповідальності за порушення прав споживачів регулюють окремі розділи:
• гл. 12 «Адміністративні правопорушення в сфері торгівлі, громадського харчування, сфері послуг в галузі фінансів і підприємницькій діяльності»;
• гл. 13 «Адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації».
Цивільно-правову відповідальність передбачено Цивільним кодексом України, особливо це стосується невиконання або неналежного виконання договірних зобов’язань щодо якості товарів (робіт, послуг).
Окремо §3 гл. 82 Цивільного кодексу України визначає підстави та строки відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).
Кримінальний кодекс України в розд. VII «Злочини у сфері господарської діяльності» встановлює кримінальну відповідальність за незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204), обман покупців та замовників (ст. 225), випуск або реалізацію недоброякісної продукції (ст. 227), зайняття забороненими видами господарської діяльності тощо.
Пленум Верховного Суду України також прийняв низку постанов, які роз’яснюють судам практику розгляду справ, пов’язаних із захистом прав споживачів:
• «Про судову практику в справах про обман покупців» – постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 травня 1973 р. № 2 (з подальшими змінами і доповненнями);
• «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» – постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4;
• «Про практику розгляду цивільних справ по позовах про захист прав споживачів» – постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 (з подальшими змінами і доповненнями).
Отже, на сьогодні в Україні створено законодавчу базу в сфері захисту прав споживачів, що потребує належних механізмів її застосування та реалізації, зокрема в частині гарантування якості окремих товарів, процедури реалізації споживачами їх прав на обмін товару неналежної якості та повернення коштів, можливості проведення незалежної експертизи проданих товарів та наданих послуг тощо.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 96 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |