Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Таким чином в місцях ув’язнення на всій території колишньої Російської імперії відновлювались царські тюремні порядки.

Умови утримання в’язнів в той період характеризуються наступними свідченнями: соціал-демократ Любинський 27 червня 1917 року був ув’язнений до Сосницької повітової тюрми. Йому було нанесено багато поранень; його били батогом, вибили зуби та піддавали іншим тортурам з вимогою назвати прізвища осіб, які співчувають Леніну в Сосниці. В тюрмі Любинський перебував декілька місяців без надання звинувачення. Його заяви про тортури, що були відправлені на ім’я прокурора Київської судової палати та особисто Керенського, були залишені поза увагою. “Рабочий путь” № 32 від 10 жовтня 1917 року.

Якщо проаналізувати організаційно-правові заходи, що були проведені Тимчасовим урядом в тюремній сфері, то тюремну політику Тимчасового уряду слід визначити як центристську. Вона була заснована на виправданих роками принципах попереднього царського режиму, тобто особливих новацій та кардинальних змін Лютнева (1917 року) революція в організацію тюремної справи та її правову регламентацію не внесла. Реформувати існуючу систему тюрем Тимчасовий уряд не міг, по-перше, за браком часу, по-друге, за браком коштів, по-третє, з-за громіздкості самої системи, тому обмежився лише певними елементами пом’якшення режиму.

Основні зміни в тюремній галузі знайшли свій вираз в перейменуванні Головного тюремного управління, яке як і раніше входило до складу Міністерства юстиції, в Головне управління місцями ув’язнення та у звільненні попереднього начальника управління за його проханням.

Березня 1917 року за пропозицією міністра юстиції О.Ф. Керенського на посаду начальника Головного управління місцями ув’язнення був призначений професор О.О. Жижиленко. Всього під управлінням Головного управління місцями ув’язнення на території колишньої Російської імперії перебувало 673 місця ув’язнення (за виключенням військових тюрем, гауптвахт та дисциплінарних підрозділів, які підпорядковувались Військовому міністерству), з яких більшу частину складали губернські та повітові тюрми.

Структура Головного управління місцями ув’язнення була наступною: канцелярія, 4 відділи, які в своєму складі мали 3 інспекторів та 13 діловодств. Канцелярія складалась з двох діловодств – по особовому складу та штатно-ревізійне. Основним відділом вважався пенітенціарний, який об’єднував 4 діловодства – розпорядче, режимне, по роботам ув’язнених, по виховно виправному впливу. Фінансовий відділ включав у себе 3 діловодства – рахунково-кошторисне, з видачі у військовий час та пенсійне. До господарчого відділу входили 3 діловодства – по харчуванню і по лікуванню, по речовому забезпеченню ув’язнених та варти місць ув’язнення, по опаленню та освітленню У складі законодавчого відділу було законодавче діловодство.

Тимчасовий уряд робив певні спроби внести до тюремної справи визначені елементи демократії, наприклад, перейменування повітових тюрем у виправні будинки та впровадження в діяльність пенітенціарних установ громадських об’єднань нового типу (командні комітети та професійні спілки тюремних службовців).

Незважаючи на те, що основу всієї маси тюремних службовців складали особи, які служили ще при попередньому режимі, слід було визначити принципові питання підбору та навчання кадрів для пенітенціарного відомства в умовах буржуазного уряду.

Звільнення кадрових співробітників тюремного відомства проводилось в той період за двома основними причинами: за невідповідністю вимогам нового державного ладу і за скороченням штатів. Тимчасовий уряд, як і царський режим, на перше місце ставив не питання професіоналізму, а політичної лояльності діючому режиму.

Відповідно до закону Центральної Ради від 25 листопада 1917р., усі правові акти, які діяли на території Української Народної Республіки до 27 жовтня 1917р., визнавалися чинними, якщо вони не змінювались і не відмінялися, універсалами, законами і постановами УНР Оскільки нормативно-правова база Тимчасового уряду, яка стосувалась порядку відбування покарання у виді позбавлення волі, Центральною Радою не відмінялася, а тільки незначною мірою змінювалась та доповнювалась, то ці документи і стали нормативно-правовими основами організації і діяльності місць позбавлення волі на території України за доби Української Народної Республіки.

Однак центральний орган тюремного управління був створений в системі міністерства судових справ, що підтверджує наслідування Урядом Центральної Ради традиціям державного будівництва, започаткованих щ за часів Російської імперії та Тимчасового Уряду.

Після військового перевороту 29 квітня 1918р., що відбувся за активної участі німецько-австрійських окупаційних військ, до влади в Україні прийшов П.Скоропадський. Його головні політико-правові документи – “Грамота до всього Українського народу” та “Закони про тимчасовий устрій України”, що були видані того ж дня, сповістили, що гетьман брав на себе не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, перетворившись тим самим у верховну державно-правову інстанцію. Вводилась і нова назва країни – Українська держава.

Гетьман Павло Скоропадський з метою впорядкування організації і функціонування державного апарату та найважливіших галузей управлінської діяльності розпочав процес їх тотальної воєнізації. На деякий час припинилися погроми тюрем, розкрадання тюремного майна, напади на адміністрацію та охорону в'язниць. Але стан і устрій тюремних установ майже не змінився.

Після зречення Павла Скоропадського 14 грудня 1918 року, влада на території України переходить до Директорії Української Народної Республіки, яку на той час очолював Голова В. Винниченко і членами якої були С. Петлюра, Ф. Швець та П. Андріївський.

Декларацією від 26 грудня 1918р., що конкретизувала основні програмні
цілі Директорії, скасовувався державний механізм гетьманщини, зокрема її
правоохоронна і репресивна система. Тоді ж було затверджено склад уряду - Ради Народних Міністрів.

Необхідність вирішення завдань політичного, економічного і соціального характеру, поставили перед Директорією та її Урядом нагальну проблему розбудови силових структур. Однак слід зауважити, що основні зусилля Директорії, як до речі і Центральної Ради та Гетьманату, були спрямовані на формування і зміцнення, насамперед, збройних сил. Директорія мала протистояти військам українського радянського уряду, Добровольчій армії генерала А.Денікіна, армії генерала Л.Врангеля, військам Антанти, Польщі, Румунії, а також їх спецслужбам.

Ситуація в країні ще більше погіршувалась внутрішніми чинниками, а саме розкладом значної частини державного апарату, зростанням злочинності, діяльністю незаконних збройних формувань. Саме цим пояснюється чітка регламентація передусім системи військових злочинів та порядку відбування кримінальних покарань за їх здійснення.

Основною проблемою, яка постала перед членами Уряду, була повна необізнаність призначених представників Директорії в губерніях та повітах з наявною нормативною базою. Закони та підзаконні нормативно-правові акти в основі своєї не змінювались за часів Російської імперії. Зрозуміло, що це питання було актуальним і для наявної системи виконання покарань та управління місцями ув’язнення, яка в своїй діяльності також керувалась нормативними документами, виданими за часів Російської імперії.

Подальші спроби привести нормативну базу у відповідність до існуючої системи виконання покарань відбувались у напрямку відмови від видів покарань, притаманних ще уряду Російської імперії та розмежування системи виконання покарання. Для різних верств населення були передбачені різні покарання – для дезертирів каторжні роботи (в тому числі і безстрокові) вважались доцільними, у відношенні ж до вояків діючої армії навіть їх значно слабша за каральними властивостями аналогія – „примусові роботи” вважались неприпустимими.