Читайте также:
|
Правова філософія — особлива філософська дисципліна, що посідає місце у філософії поряд із такими дисциплінами, як філософія природи, філософія науки, філософія релігії, філософія моралі тощо. Пізнавальний інтерес і дослідницька увага в ній зосереджені в основному на філософському аспекті, на демонстрації пізнавальних можливостей та евристичного потенціалу певної філософської концепції в особливій галузі права. Істотного значення при цьому надається змістовній конкретизації відповідної концепції стосовно особливостей цього об'єкта (тобто права), його осмисленню, поясненню та освоєнню в понятійному апараті цієї концепції, в руслі її методології та аксіології.
У колі юридичних наук безпосередньо з філософією права межують теорія права і держави та соціологія права. Теорія права і держави вивчає закономірності виникнення та розвитку права і держави, сутність, типи, форми, структуру й механізми функціонування права і держави, правову систему, основні державно-правові поняття, загальні для всієї юридичної науки. Теорія права і держави вивчає ці об'єкти як реальні соціальні інститути. Водночас філософія права досліджує прояви у праві лише окремих, хоч і фундаментальних, аспектів буття. Варто підкреслити, що теорія права і держави виступає як індуктивне знання, що виходить із досягнень конкретних юридичних наук, тоді як філософія права формується як дедуктивне знання про право, що виводиться з загальніших знань про людину і світ.
Відрізняється філософія права і від соціології права. На думку деяких учених, оскільки право — соціальне явище, то філософія права є водночас і соціальною філософією, тобто соціологією права. Але ототожнення соціології та соціальної філософії — некоректне і застаріле. Позитивна соціологія вивчає позитивні закони незалежної (відчуженої) від людини соціальної (культурно-історичної) реальності, а соціальна філософія вивчає становлення такої реальності з вільної людської активності. На відміну від вивчення права у філософському аспекті, соціологія права розглядає функціонування права в суспільстві в аспекті соціальному. Питання про соціальну зумовленість права, про соціальні функції права, про умови його суспільної дії є предметом соціології права. Можна сказати, що це — вивчення дії права на поведінку людей як опосередкованої дії на інтереси й потреби мас, яка поєднується з цілями правового регулювання.
Слід торкнутися також співвідношення філософії права з правовою ідеологією. Філософія не повинна залежати від політики, практичних цілей, а ідеологія, використовуючи філософські та інші знання, в тому числі й політичні, пов'язує свій зміст із певною групою заданих інтересів та ідей, що починають жити за своєю логікою. Тому в ідеології завжди наявні елементи абсолютизації, звеличування певних ідей, їхня орієнтація на обслуговування відповідних практичних, політичних цілей.
Водночас не можна забувати, що ідеологія посідає важливе місце в духовному житті суспільства, в її відносинах Із практикою, з політикою. Поза певним ідеологічним підходом світоглядні концепції не можуть отримати достатнього суспільного визнання, а тим паче — належної практичної реалізації. Через це в практичному житті філософія та ідеологія знаходяться в тісному взаємозв'язку.
Відмінність і рівночасновзаємний зв'язок філософських та ідеологічних засад, притаманні кожній гуманітарній науці, у сфері права мають істотні особливості.
Право не можна відірвати від практичного життя людей, самих підвалин економічного, політичного, духовного панування в суспільстві, від політичної, державної влади. Тому проникнення ідеологічних засад у філософські (а також у соціологічні, загальнотеоретичні) розробки правових проблем можна виявити на всіх етапах розвитку правознавства, філософських досліджень, здійснюваних у його межах і на його основі.
Можна, певне, без перебільшення констатувати, що правознавство в його теоретичних підрозділах — загальній теорії права і держави, соціології права, а також у філософських розробках — виявилось однією з найсильніше ідеологізованих галузей знання. Найближчим до ідеології є ті варіанти філософії права, які замикаються розробками, що не виходять за межі певної філософської системи (наприклад, гегелівської, марксистської).
Для того щоб філософсько-правова теорія відповідала загальнолюдським цінностям, а не інтересам окремої спільноти, класу, вона повинна спиратися на найвищі досягнення філософської думки, наукового пізнання взагалі.
Розмаїття проблем, що їх вивчає філософія права, тобто які складають її предмет, можна переділити на кілька груп: методологічні, онтологічні, антропологічні, епістемологічні (гносеологічні), праксеологічні. В осібну групу виокремлено проблеми історичного розвитку філософії права.
У наступних розділах і розглядаються ці проблеми.
2 питанняФілософія права: поняття і предмет
На всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. В цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства. Цими проблемами переймається і філософія права з її постійним пошуком істини про право.
Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону. Щоправда, тривалий час питання права, праворозуміння розглядалися фрагментарно як окремі аспекти більш загальних тем. І лише згодом вони стали самостійними об´єктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право. Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з´явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».
Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.
Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природноправових ідей розумного права.
Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.
Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.
Філософське праворозуміння справило відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і на юридичну науку загалом. З іншого боку, юриспруденція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом і взаємодією філософії та юриспруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до права незалежно від системи, до якої вони належать, — юридичної науки чи філософії. Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.
Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природого права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.
Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з´ясування зв´язку природного права з позитивним.
У філософсько-правовій концепції німецького мислителя К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу — від Макіавеллі до сучасних авторів.
У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, в його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній сутності, як знеособлена об´єктивована форма вияву «недійсного існування».
У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.
З точки зору представників неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Месснер) філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.
Отже, предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, його специфіка та особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо. Буття права передбачає й охоплює правову визначеність й упорядкованість світу людського буття, праворозуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і установ у суспільному житті людей. Тому предметна сфера філософії права традиційно охоплює й проблеми філософії держави. Держава, як відомо, встановлює, підтримує і втілює в життя норми права, забезпечує їх загальнообов´язковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Щоправда, сфера філософського правоаналізу не обмежується лише законодавчою, правозахисною діяльністю держави. До філософсько-правового інтересу належать такі проблеми, як право і держава, людина — суспільство — держава, правові форми реалізації функцій держави, держава як правовий інститут, нація — право — держава, правова держава як реалізація ідей домінування права тощо.
Основний сенс предметного калейдоскопа філософії права формулюють як проблему розрізнення і співвідношення права та закону. Вона репрезентує предметну сферу і теоретичний простір, у межах якого вся проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і розгорнута у філософське вчення.
Проблема розрізнення і співвідношення права і закону має визначальне значення для будь-якого теоретично послідовного праворозуміння. В онтологічному аспекті розрізнення права і закону (у різних його варіантах), дає змогу розкрити об´єктивні сутнісні особливості права, наявність яких у законі дає змогу охарактеризувати його як правове явище — як явище, що відповідає сутності права, як зовнішній вияв і реалізація правової сутності. У теоретико - пізнавальному аспекті ця концепція постає необхідною гносеологічною моделлю теоретичного осягнення знань та істини про закон у формі певного поняття права. В аксілогічному аспекті вона розкриває об´єктивну природу і специфіку цінностей права, що як особлива форма належного, мета і ціннісне начало визначає ціннісно-правове значення конкретного закону і держави.
Отже, концепція розрізнення права і закону забезпечує процес переходу від простого, буденного розуміння права як суб´єктивної владної данності у формі закону до істинного знання про право, його об´єктивні особливості, природу й сутність та адекватні й неадекватні форми його вияву, і на цій підставі окреслює предметну сферу філософії права.
Як самостійна теоретична загальнонаукова дисципліна (подібно до теорії держави і права, соціології права, історії правових і політичних вчень тощо) філософія права виконує певні загальнонаукові функції методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. У взаємозв´язку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найвищою духовною формою пізнання права, осягнення й утвердження його сенсу, цінності та знання в життєдіяльності людини і
[1] Керимов Д.А. Предмет философии права // Государство и право. - 1994. - № 7. - С. 6; Див. також: Керимов Д.А. Основы философии права. - Москва, 1992. - С. 3-26.
[2] Деякі теоретики виділяють, окрім вказаних, ще й праксиологічний розділ філософії права, предметом якого є закономірності реалізації ідей і принципів, розроблених в самій філософії права. Так, Л.Й.Пет-ражицький своє бачення проблеми визначає таким чином: “Під філософією права ми розуміємо загальне вчення про право як з теоретичної, так і з політичної точки зору, іншими словами, науку, що містить в собі: 1) теорію, 2) політику права”. (Петражицкий Л.Й. Очерки философии права. - СПб, 1900. - Предисловие). З нашої точки зору принципові положення, закономірності реалізації права праксиологічні його аспекти вже розглядаються (є предметом) в гносеології і методології права, тому не становлять самостійної філософсько-правової дисципліни. В той же час не як філософська, а більш конкретна теоретико-прикладна наука політики права, активним пропагандистом якої і був Л.Й.Петражицький, не тільки має право на існування а й дуже необхідна і актуальна. На жаль, ця ідея не отримала самостійного розвитку в сучасному правознавстві. Лише деякі проблеми політики права досліджуються в методології і соціології права.
[3] “Філософія права, - визначає Й.Колер, - має завдання пізнати право як таке, що постійно розвивається і прогресує”. - Колер Й. Философия права и универсальная история права. - К., 1913. - С. 1.
[4] “Таким чином, всі три галузі філософії, - визначає вже згадуваний вище Є.Спекторський, - етика, метафізика і гносеологія - найтіснішим чином пов’язані з юриспруденцією. - Спекторский Е. Там же. - С. 92.
[5] Керимов Д.А. Предмет философии права. - С. 4, 5.
ВСТУП
Ділове спілкування визначається як специфічна форма контактів і взаємодії людей, які представляють не лише самих себе, а й свої організації. Воно включає обмін інформацією, пропозиціями, вимогами, поглядами, мотивацією з метою розв'язання конкретних проблем як всередині організації, так і за її межами, а також укладення контрактів, договорів, встановлення інших відносин між підприємствами, фірмами, організаціями.
У діловому спілкуванні людина, яка спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, яка її приймає (реципієнт), постійно міняються місцями, завдяки чому у людей, що спілкуються, має бути однакове розуміння не тільки значень, а й змісту слів.
Ефективне ділове спілкування у виробничій сфері — це не стільки обмін значеннями, скільки обмін думками. Більше того, це пошук спільного рішення.
Актуальністю роботи є те, що на сучасному етапі розвитку суспільства ділове спілкування посіло важливе місце в нашому житті, тому вивчення особливостей ділового спілкування є запорукою успіху в подальшому.
Мета роботи полягає у вивченні форм та видів ділового спілкування у виробничій сфері, а також його структури. Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування є формою спільної діяльності.
У спілкуванні реалізується система ставлення людини до інших. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передачі суспільного досвіду.
Специфіка спілкування визначається тим, що в його процесі суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями тощо. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості.
Результатом спілкування є налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки цьому здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи.
Цей процес координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до складніших (співробітництво, інтимно-особисте спілкування тощо).
Якщо ділова людина хоче переконати слухача (читача) в правдивості
запропонованої теми, їй варто подбати, щоб слово її було зрозумілим, тема була переконливо обґрунтована. Слід навчитися контролювати свої емоції та інтонації, які диктують міміку і жести.
Ділове спілкування регулює офіційні стосунки комунікантів у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах.
РОЗДІЛ І. КУЛЬТУРА Й ЕТИКЕТ УСНОГО ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ В РОБІТНИЧІЙ СФЕРІ
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 143 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |