Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Виховання як категорія педагогіки, основні категорії теорії виховання

Читайте также:
  1. II. Основні засоби
  2. Uml; Основні теоретичні положення
  3. Uml; Основні теоретичні положення
  4. Базисні умови постачання відповідно до правил “Інкотермс-2000”. Основні обов’язки сторін за базисом постачання
  5. В) Екзистенціалізм та його основні напрями.
  6. В.Г. Афанасьєв називає наступні основні управлінські функції: вироблення і ухвалення управлінського рішення; організація; регулювання і корегування; облік і контроль.
  7. Валютна політика України. Основні напрями лібералізації валютного ринку та посилення внутрішньої стабільності гривні
  8. Введення в економіку. Сутність, предмет і методи економічної теорії.
  9. Взаємозв'язок теорії та практики соціальної роботи
  10. Вимоги до структури, змісту, обсягу й інтенсивності фізичних вправ в основній частині уроку.
Помощь в написании учебных работ
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

Виховання – соціальне явище, властиве тільки людям, є однією зі сфер суспільно-необхідної діяльності. Виховання – це цілеспрямований та організований процес формування особистості.

Основне його призначення полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що не можливе без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудової досвіду. Як категорія науки виховання є дзеркалом об’єктивних суспільних закономірностей. Насамперед це закономірний зв’язок між розвитком матеріального й духовного життя суспільства і необхідністю поколінь засвоювати певний соціальний досвід. Тому можна виділити розуміння виховання у широкому значенні – формування особистості під впливом мікро- і макросередовища. Мікросередовище охоплює усю систему стосунків у сім’ї, академгрупі та інших первинних колективах, різного роду неформальних групах тощо. У межах макросередовища важливо вирізняти об’єктивні та суб’єктивні чинники. До об’єктивних чинників слід віднести систему відносин особи, які визначають держава, клас, нація, соціальний прошарок, що до нього належить особа, а до суб’єктивних – літературу, мистецтво, засоби масової інформації тощо.

Існує також розуміння виховання у вузькому значенні. Головною його ознакою слід вважати цілеспрямований і систематично здійснюваний вплив однієї людини (вихователя) на іншу (ту, яку виховують) для того, щоб формувати в останньої риси, бажані вихователю.

Обидва розуміння виховання – соціального (широке розуміння) і спеціально організованого (вузьке розуміння) – є об’єктивною реальністю. Їх не слід протиставляти, проте не можна й ототожнювати.

Вихованняце процес цілеспрямованої, систематичної, організованої і планомірної взаємодії вихователя і вихованця, під час якого відбувається вплив на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери вихованця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і професійних рис для формування його особистості.

Категорії виховання

Самовиховання – це свідома діяльність, спрямована на якнайповнішу реалізацію вихованцем себе як особистості, в основі якої лежить мотивація самовдосконалення.

Суттєвим предметом виховного впливу є воля вихованця, за допомогою якої можна значно підсилити ефект виховних впливів, мобілізувати психіку на вдосконалення позитивних та усунення негативних якостей, на постійне самовдосконалення. Воля – це здатність вихованця, що проявляється в самодетермінації своєї діяльності й різних психічних процесів.

Воля має безпосередній вплив на перевиховання особистості вихованця.

Перевиховання – це позбавлення (в діях, вчинках, способах життєдіяльності) від мотивів і мотивації негідної поведінки, негативних звичок, хибних схильностей, вад характеру та поступова зміна їх на позитивні. Безперечно, ці виховані зусилля вимагають високої педагогічної майстерності, кваліфікованих цілеспрямованих вихованих заходів.

Вихованці – всі люди, колективи, які активно реагують на виховні дії, спрямовані до них, усвідомлюють їх та вносять відповідні зміни у свої переконання, життєві настанови тощо. Ця свідома взаємодія вихователя і вихованця є найважливішою характеристикою процесу виховання.

Основним предметом дослідження теорії виховання є: структура процесу виховання та зміни, які відбуваються в особистості вихованця і соціально-психологічних якостях колективу.

Для досягнення позитивних результатів у вихованні необхідно володіти певними науковими засадами та методами вихованого впливу, тобто виникає гостра потреба поєднання теорії виховання з практикою. У цьому проявляється одна з основних закономірностей – єдність теорії та практики, коли визначені теоретичні зв’язки та залежності впливають на правила практичних дій. Тому спочатку слід чітко з’ясувати, які зміни мають відбуватися в особистості вихованця, соціально-психологічних характеристиках колективу в результаті виховання та визначити основні види виховних впливів. Безумовно, процес виховання спрямований на формування і розвиток особистості вихованця, на згуртування колективу та формування його виховних функцій.

Виховання відбувається на основі чітко визначених соціально-моральних і професійних цінностей, які знайшли свій відбиток у загальнолюдських і національних цінностях, етикеті та визначають загальний напрям добору змісту й методів виховання. Такі цінності окреслюють ідеал виховання, основні якості особистості вихованця та колективу, які слід формувати.


3 Суть процесу виховання

Виховання – це головний компонент педагогічного процесу.

Виховання має стосуватися всіх сфер особистості вихованця: інтелектуальних, емоційно-почуттєвих, вольових, мотиваційних, фізичних, психофізіологічних тощо.

За характером всю сукупність виховних впливів розподіляють на: постійні, опосередковані та змінні.

До змінних виховних впливів належать такі дії вихователя, які регулюються і вдосконалюються ним.

Процес виховання визначають як – динамічне складне педагогічне явище, яке відбувається на основі цілеспрямованого й організованого впливу вихователів, соціального середовища на розум, почуття, волю вихованця з метою формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

Специфічним для процесу виховання є:

· цілеспрямованість;

· двосторонність;

· неперервність і тривалість;

· багатогранність завдань і різноманітність змісту;

· залежність від специфіки професійних завдань і необхідності формування громадянина України;

· багатство форм, методів і засобів виховного впливу;

· поступове виявлення результатів виховних впливів;

· самокерованість.

Основними ознаками процесу виховання є: системність, цілісність, двосторонність, комплексність, гуманність, планомірність, націленість на конкр6тний результат, неперервність, тривалість і організованість.

Виховний процес являє собою струнку динамічну систему, яка складається з певних елементів (компонентів виховного процесу), має структурні складові, відповідні його функціям з тенденцією до постійного саморозвитку і самовдосконалення.

Всі ці елементи створюють і діють у комплексі. Цілісність і комплексність – закономірні властивості виховного процесу. Вони об’єктивно існують настільки, наскільки суспільство має потребу у вихованні нового покоління громадян України. Звідси об’єктивно існує єдність навчання, виховання, розвитку і самовдосконалення вихованців, єдність їхньої свідомості та поведінки, єдність змістового і процесуального боків цього процесу, всебічний розвиток вихованця у цьому процесу.

Повна реалізація функцій виховного процесу та їх національна спрямованість передбачає чітку його організацію, планомірність, неперервність і тривалість. Ці ознаки також диктують умови визначення і становлення національної системи освіти і виховання.

З цією метою:

· визначаються конкретні риси особистості українського громадянина, які передбачається виховати;

· вивчається вихованець і діагностується розвиток його особистості в цілому та окремі її риси;

· проектується особистість вихованця на основі зразка-ідеалу;

· планується виховний процес і практично здійснюється;

· засвоюється вихованцем соціальний і професійний досвід, загальнолюдські, національні, спеціальні і професійні риси, навички і звички поведінки та діяльності;

· організується поведінка та діяльність вихованця відповідно до ідеалу;

· спонукають вихованця до самовдосконалення та формують і розвивають його мотивації;

· контролюють, оцінюють і коригують хід і результати виховних заходів та всього виховного процесу.

Всю цю роботу організує і здійснює суб’єкт вихованнявихователь, який є основною постаттю виховного процесу. Суб’єктами виховання виступають також педагоги, студентські колективи, суспільні інститути, сім’ї вихованців тощо.

Вихованцями є всі громадяни, різні колективи, сім’ї, службовці та ін, вони становлять об’єкт виховання.

Вихованість – комплекс якостей особистості вихованця, котрий характеризується наявністю і рівнем сформованості суспільно значущих якостей, що відображають всебічність її розвитку та готовність до найповнішої життєдіяльності. Серцевину вихованості становлять духовні якості, що визначають моральне обличчя вихованця, рівень набутого морального досвіду, моральної зрілості.

Таким чином, до результатів виховного процесу відносять:

· сформованість провідних якостей особистості вихованця;

· систему моральних знань, навичок і звичок та ціннісних орієнтацій вихованця;

· конкретні дії та вчинки вихованця, їхній вплив на результати його діяльності, виконання певних обов’язків;

· психологічну і духовну готовність вихованця до повноцінної творчої життєдіяльності;

· всебічний і гармонійний розвиток особистості вихованця, узгодженість його дій з переконаннями, життєвими настановами та суспільними вимогами;

· активну життєву настанову й орієнтацію на досягнення суспільно значущих успіхів у майбутньому тощо.

Основними критеріями оцінки результатів діяльності виховної системи можуть бути:

відповідність досягнутих результатів виховання поставленій меті;

рівень вихованості конкретних вихованців, згуртованість колективів, позитивний морально-психологічний клімат у них;

відповідність вихованості загальноприйнятим цінностям, нормам, правилам поведінки;

конкретні дії, вчинки вихованців, їхній характер та відповідність загальнолюдським цінностям;

оптимальність системи виховної роботи і дієвість конкретних виховних впливів;

педагогічна майстерність вихователів, оптимальне планування, організація та здійснення виховної роботи тощо.

Таким чином, модель процесу виховання являє собою струнку систему взаємопов’язаних цілей, принципів, завдань, змісту, методів, форм в результатів виховання, різних варіантів й етапів досягнення цілей і завдань виховання, різноманітні двосторонні взаємини вихователів і вихованців у цьому процесі.

Закони виховання

Процес виховання, як специфічний вид соціальної діяльності, підпорядковується певним правилам, має свої закони та закономірності. Вони визначають порядок досягнення цілей і завдань виховання, сприяють ефективному управлінню виховною діяльністю, дають можливість передбачити результати виховної роботи і науково обґрунтувати, гуманізувати та оптимізувати мету, ідеал, зміст, методи й форми виховання громадян на сучасному етапі розвитку нашої держави.

Закони виховання дають можливість з’ясувати сутність виховного процесу, відбивають його об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв’язки.

Серед законів, які проявляються у більшості освітньо-виховних систем:

· закон соціальної зумовленості цілей, змісту, принципів і методів виховання виявляє об’єктивний процес визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів процесу виховання.

Актуальною проблемою виховання є проблема виховання національної спрямованості. Його необхідність пов’язана з українським державотворенням, формуванням національної системи освіти та виховання, формування менталітету громадянина України.

Звідси випливає така закономірність виховання: найбільш успішно виховання проходить у природному для нього національному середовищі з урахуванням національного менталітету вихованця

· закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців з’ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців як суб’єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто характер виховної та іншої діяльності вихованців має формувати гармонійно розвинутих громадян України, здатних ефективно реалізувати власні життєві настанови. В цьому процесу діяльність і спілкування – важливі фактори формування свідомості та самосвідомості, провідних рис особистості вихованця. Основним змістом виховання стає набуття суспільного досвіду.

· закон цілісності та єдності процесу виховання виявляє співвідношення частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів. Характер майбутньої професійної діяльності вихованців передбачає наявність у них комплексних духовних і професійних якостей. Через це процес виховання має організовуватись у комплексі, становити як у теоретичному, так і прикладному аспекті суцільну єдність і слугувати основному призначенню – формуванню духовно багатої, національно свідомої, професійно розвиненої особистості – громадянина Української держави, з активним позитивним ставленням до людства, до іншої людини і до самої себе.

· закон єдності і взаємозв’язку теорії та практики виховання розкриває співвідношення між змістом і методами виховання та майбутньою діяльністю вихованців, залежністю теорії виховання від сучасної соціальної практики. Зміст діяльності вихованців у сучасних умовах має складний характер, накладає на їхню свідомість і психіку надзвичайно великі навантаження. Тому більшість виховних заходів повинна мати. Тому більшість виховних заходів повинна мати професійну та національну спрямованість і ґрунтуватися на загальнолюдських, національних і професійних цінностях, які повинні своєчасно відбиватися в змісті виховання, як і останні досягнення педагогічної та психологічної науки.

Отже, закони виховання – це об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв’язки, які виявляються під час організації та проведення виховного процесу. В цих законах – сутність процесу виховання. Тому їх знання допомагає вихователям науково обґрунтувати зміст виховання, правильно визначити прийоми та засоби виховної роботи, уникати шаблонного підходу до педагогічної діяльності.

Конкретні прояви законів виховання у процесі виховання визначаються як закономірності виховання, котрі мають об’єктивні, суттєві, стійкі та повторювальні зв’язки між складовими компонентами цього процесу і сприяють ефективному його функціонуванню.

Закономірності виховання розподіляють на зовнішні та внутрішні.

Перші характеризують залежність виховання від суспільних процесів і умов: соціально-економічної та політичної ситуації, рівня культури в суспільстві, його потреб у відповідних фахівцях, загальноприйнятих і національних виховних ідеалів, цінностей і змісту виховання тощо. Зовнішні закономірності спрямовані на формування особистості вихованця як свідомого українського громадянина і передбачають:

· Розвиток національної гордості вихованця;

· Врахування кращих традицій виховання українського народу;

· Єдності загальнолюдського і національного у вихованні;

· Всебічний розвиток і задоволення духовних і матеріальних потреб вихованців.

Внутрішні закономірності розкривають зв’язки та залежності між компонентами процесу виховання. Це залежності між виховними впливами вихователів та конкретним ставленням вихованців до цих впливів, між ідеалом, метою, змістом виховання та отриманим результатом, між основними складовими цього складного соціально-педагогічного явища.

· Одна з основних внутрішніх закономірностей виховання – єдність навчання, виховання, розвитку і самовдосконалення вихованців як однієї з основних умов гармонійного формування особистості українських громадян. Ця закономірність виражає підхід до особистості вихованця з таких позицій: виховуючи – навчай і розвивай; навчаючи та розвиваючи – виховуй; навчаючи, розвиваючи, виховуючи – самовдосконалюйся.

· Наступна внутрішня закономірність – це визначальна роль діяльності та спілкування у вихованні, формуванні особистості вихованця. Ця закономірність підтверджує існування безпосередньої залежності між характером діяльності і спілкування вихователів і вихованців та результативним компонентом процесу виховання. Згідно з цією закономірністю вихователі під час організації та здійснення навчально-виховного процесу повинні:

А) враховувати і всебічно розвивати індивідуально-психологічні якості вихованців;

Б) враховувати характер їхньої майбутньої діяльності;

В) активно взаємодіяти з вихованцями;

Г) досягти свідомої участі вихованців у навчально-виховній діяльності;

Е) науково визначати і формулювати дидактичні та виховні цілі й намагатися їх реалізувати.

Дана закономірність відбиває взаємозв’язок між характером діяльності, спілкування вихованців і результатом виховної роботи.

· Цілісність процесу виховання і взаємозалежність його компонентів. Ця закономірність вимагає необхідність урахування досягнень розвитку сучасної педагогіки і психології у вихованні. Вона має відбитись у підручниках з педагогіки, в методиці виховання різних освітньо-виховних систем, знайти обґрунтування у змісті виховання. Методи та форми організаційної виховної діяльності мають відповідати як сучасним виховним системам, вимогам, так і загальнолюдським цінностям, ідеалам і традиціям виховання в українському суспільстві.

· Залежність результатів виховання не тільки від виховної діяльності, але й від реальних умов, взаємодії вихователів і вихованців в конкретних процесах і ситуаціях. Суть цієї закономірності полягає в необхідності врахування у виховній роботі різноманітних факторів формування особистості вихованця, бо виховує все: і люди, й навколишнє середовище, і речі, й різні явища. Тому вихователі повинні створювати нормальні умови для задоволення соціальних і духовних потреб вихованців, на високому рівні організовувати їх навчально-пізнавальну діяльність, забезпечувати її ефективність, координувати навчальні, виховні та інші заходи. Слід пам’ятати про міцний виховний потенціал будь-якого соціального оточення. Саме тому створення справжнього колективу, який має значні виховні функції – одне з головних завдань вихователів.

Знання цих закономірностей та їхніх вимог сприяє наданню процесові виховання більш свідомого, гуманного, цілеспрямованого, систематизованого, організованого, всебічного, ефективного і оптимального, національного характеру.

Вихователю також необхідно знати прояви у виховному процесі дидактичних, психологічних, фізіологічних, соціальних та інших закономірностей. Виховні закони ґрунтуються на них, але не замінюють. Тому процес виховання вимагає реалізації всієї сукупності педагогічних закономірностей і опрацювання та обґрунтування основних складових процесу виховання: мети, ідеалу, принципів, змісту, методів, форм, критеріїв оцінки результативності виховних впливів. Вихователь має враховувати їхні вимоги в ході планування й організації процесу виховання та оцінки його результатів.

 

 


3.1. Загальна характеристика педагогічного процесу.

 

Найпоширенішим у педагогіці є поняття “педагогічний процес”. Його зміст і організація є однією з основних функцій будь-якої освітньо-виховної системи. Ті системи, що організують педагогічний процес визначаються як “педагогічні системи”. До них відносяться школи, вищі навчальні –заклади, військові підрозділи і частини тощо.

Саме поняття “процес” походить від латинського слова, яке означає походження, просування вперед. В педагогіці цей термін почали використовувати на початку ХХ століття.

Педагогічним процесом називається розвиткові взаємодія вихователів і вихованців, що спрямована на досягнення заданої цілі й приводить до заздалегідь наміченої зміни стану, перетворення властивостей і якостей вихованця.

Педагогічний процес – це процес, у якому соціальний досвід переплавляється в якості особистості... Забезпечення єдності навчання, виховання і розвитку на основі цілісності й спільності є його головною сутністю

Особливості виховання як педагогічного процесу:

1. відбувається в умовах соціальних виховних інститутів;

2. здійснюється педагогами-фахівцями;

3. має цілеспрямований, систематичний, планомірний характер;

4. спрямовується на забезпечення всебічного розвитку вихованців, їх інструментальної і мотиваційно-ціннісної сфер. (мотиваційно - ціннісна сфера визначає вибірковість ставлень та спрямованість активності особистості. Вона включає в себе потреби, мотиви, цінності, ідеали, риси характеру; інструментальна сфера це знання, уміння, навички, здібності і особливості пізнавальних процесів – сприймання, уяви, пам’яті, мислення).

Основне завдання – формування і розвиток особистості вихованця на основі наукового світогляду, духовності, активної життєвої настанови, переконаності, сукупності знань, навичок, умінь, основ професійної майстерності.

Структурно педагогічний процес складається з планових занять. Його безпосередньо похідними та умовою ефективності є самоосвіта та самовиховання. Сиситемотворні компоненти педагогічного процесу – це головне його призначення і навчально-виховні завдання. Вони також визначають і його функції.

 

У процесі виховання той, на кого направлений виховний вплив виступає одночасно об’єктом і суб’єктом виховання. Цілеспрямовані виховні впливи через особистий приклад і слово, через організацію різних видів діяльності, спілкування, коригування стосунків ставлять того, кого виховують у положення об’єкта. Але він одночасно є суб’єктом виховання, тому, що, по-перше, від нього як особистості залежить емоційне сприйняття виховних впливів, реакція на них, опір одним виховним впливам, охоче сприйняття інших. По-друге, він активно впливає на інших: співробітників, керівника. Отже, особистість того, на кого направлений виховний вплив – мета, об’єкт, суб’єкт педагогічного процесу, його результат і показник ефективності.

Основне призначення педагогічного процесу – формування і розвиток особистості вихованця, допомога в самоактуалізації, особистому і професійному житті.

Навчально-виховні завдання – це суперечливі педагогічні ситуації, які об’єктивно зумовлені потребами повсякденної життєдіяльності вихованців, їхньою професійною діяльністю.

Основне призначення педагогічного процесу визначає зміст його складових виховання, навчання, розвитку, які водночас є його функціями. Ці функції не рівнозначні.

Основною функцією є виховна, яка являє собою вищий рівень педагогічного процесу. В ній синтезуються всі інші структурно-функціонально-змістові компоненти і реалізуються як загальні (формування особистості громадянина України, закладення основ саморозвитку й самоактуалізації), так і специфічні (підготовка конкретного фахівця до певного виду професійної діяльності) завдання цього процесу.

Педагогічний процес передбачає певні відносини між його учасниками – тими, хто здійснює виховний вплив і тим га кого він направлений, вони є центральними його постатями. Ефективність цього процесу в основному залежить від характеру і змісту взаємодії, що виникає між ними. Вона повинна бути активною, змістовною, усвідомленою. Сучасні гуманістичні педагогічні концепції – гуманістична педагогіка, педагогіка співробітництва і особистісно-орієнтована педагогіка – особливу увагу звертають на формування між вихователями і тими, на кого направлений виховний вплив суб’єкт - суб’єктних відносин. Характер цієї взаємодії є суттєвою характеристикою сучасного педагогічного процесу.

Вихователі, які організують педагогічний процес, керують ним і контролюють його перебіг, оцінюють результати та вносять певні необхідні корективи, повинні усвідомлювати високу відповідальність за організацію і кінцеві результати всіх видів діяльності тих, на кого направлений виховний вплив і особистої поведінки.

В руслі сучасних гуманістичних педагогічних концепцій ті, на кого направлений виховний вплив мають стати суб’єктами учіння, виховання, розвитку і самовиховання. Тому організаторам виховного процесу необхідно добре знати їхні індивідуально-психологічні особливості. Незнання або недостатнє врахування їх у педагогічному процесі може звести нанівець зусилля вихователів, бо лише за активної участі всіх у педагогічному процесі можна досягти певних позитивних результатів. А це в свою чергу передбачає врахування національних, вікових, регіональних, професійних особливостей вихованців, різний життєвий досвід, рівні підготовленості. Найголовніше завдання тих, хто організує процес виховання – зробити його учасників активними, свідомим, зацікавленими та самостійними учасниками цього процесу.

Вихователі, які організують педагогічний процес, керують ним і контролюють його перебіг, оцінюють результати та вносять певні необхідні корективи, повинні усвідомлювати високу відповідальність за організацію і кінцеві результати всіх видів діяльності тих, на кого направлений виховний вплив і особистої поведінки.

В руслі сучасних гуманістичних педагогічних концепцій ті, на кого направлений виховний вплив мають стати суб’єктами учіння, виховання, розвитку і самовиховання. Тому організаторам виховного процесу необхідно добре знати їхні індивідуально-психологічні особливості. Незнання або недостатнє врахування їх у педагогічному процесі може звести нанівець зусилля вихователів, бо лише за активної участі всіх у педагогічному процесі можна досягти певних позитивних результатів. А це в свою чергу передбачає врахування національних, вікових, регіональних, професійних особливостей вихованців, різний життєвий досвід, рівні підготовленості. Найголовніше завдання тих, хто організує процес виховання – зробити його учасників активними, свідомим, зацікавленими та самостійними учасниками цього процесу.

Таким чином, ефективність педагогічного процесу багато у чому зумовлюється характером і змістом взаємодії його учасників. Активність, змістовність, усвідомленість стають передумовою його успішності.

Завдання організатора педагогічного процесу – 1 керівництво педагогічним процесом, 2 контроль його перебігу, 3 оцінка результатів, 4 необхідне корегування, 5 усвідомлення високої відповідальності за організацію і кінцевий результат всіх видів діяльності вихованців і особистої поведінки; 6 поєднання функції вчителя і вихователя.

Основними компонентамимоделі сучасного педагогічного процесу, окрім вихователя і вихованців, є: цільовий; стимуляційно-мотиваційний; процесуальний (методичний, діяльнісний, організаційний, організаційно-управлінський); змістовний, контрольно-регулювальний; оцінково-результативний.

Всі ці складові створюють сучасну систему педагогічного процесу. Ця система об’єднує процеси виховання, навчання і розвитку з усіма умовами, формами та методами їх перебігу. Суттєвою характеристикою цієї системи є її динамічність, тобто наявність динамічних зв’язків , взаємозалежностей, якісних і кількісних змін всіх її компонентів. Наприклад, це можуть бути інформаційні, організаційно-діяльнісні, комунікативні, причинно-наслідкові, управлінські зв’язки, які проявляються в процесі педагогічної взаємодії.

Цільовий компонент визначається державними стандартами. В основі цілей сучасного педагогічного процесу має бути методологічне положення, відповідно якого для сучасного суспільства характерним є тип людини, в особистості якої сформоване позитивне ставлення до планети Земля, до Вітчизни, до людства, до іншої людини і до самої себе, до праці, до власності, до сім’ї, до надбань матеріальної і духовної культури.

Основною метою є формування особистості вихованця, якій підпорядковані всі інші цілі, такі як підвищення кваліфікації, формування і розвиток конкретних якостей, необхідних для певного виду професійної діяльності тощо.

В основі процесуального компоненту лежать цілеспрямовані гуманні педагогічні впливи, під якими розуміють процес формувального впливу вихователів на вихованців. Вони здійснюються за допомогою методів виховання і навчання і можуть бути прямі і опосередковані (через організацію навчальної діяльності, інших вихованців тощо). Всю сукупність впливів можна розділити на вплив словом і вплив ділом.

Постійно діючими елементами педагогічного впливу вихователя на вихованців є:

· чітко поставлена мета;

· конкретне виокремлення і визначення змісту виховання і освіти, що необхідно опанувати;

· визначення методів, форм і засобів педагогічного впливу;

· врахування попереднього життєвого досвіду з метою визначення наступних навчально-виховних заходів.

Безумовно, основними формами педагогічного приливу мають бути опосередковані прийоми і засоби. Звідси, ті, хто організують виховний вплив мають звертати основну увагу на відповідну організацію життєдіяльності виробничого колективу.

Зміст структури педагогічного процесу становлять колективні й індивідуальні пізнавальні та практичні дії вихованців. Цей зміст визначається певною освітньо-кваліфікаційною характеристикою відповідного фахівця. Сьогодні цей компонент має підлягати гуманітаризації на наповненню загальнолюдськими й національними цінностями.

Контрольно-регулювальний компонент потребує конкретизації, розробки критеріїв оцінки результативності педагогічного процесу. Головний його недолік – суб’єктивізм.

Оцінково-результативний компонент є результатом і критерієм педагогічного процесу, мірилом для внесення у нього необхідних корективів.

Зміст, хід і ефективність педагогічного процесу зумовлюються і визначаються його особливостями – загально педагогічними та професійними.

Загальнопедагогічні особливості: залежність від індивідуально-психічних властивостей, педагогічної та професійної майстерності вихователів; від застосованої концепції, технологій, методик і методів навчання й виховання; визначеність взаємостосунків у цьому процесі нормами державних документів тощо.

Професійні особливості: практична спрямованість; органічна єдність теоретичної і практичної підготовки вихованців; висока технічна забезпеченість навчально-виховних заходів; єдність індивідуально та колективної підготовки вихованців; багато профільний і багаторівневий характер тощо.

Характеристиками педагогічного процесу виступає рівень організації, управління, ефективності, технологічності, економічності, які дають можливість якісно та кількісно оцінити досягнуте. Кардинальна характеристика педагогічного процесу – це час, який є універсальним критерієм, що дає змогу надійно судити про те, наскільки швидко і якісно протікає даний процес.

Основні характеристики педагогічного процесу – це цілісність, спільність і єдність, які підпорядковують всі його складові єдиній меті.

 

 

3.2 Закономірності педагогічного процесу.

 

 

Елементи педагогічного процесу мають найрізноманітніші взаємовідносини. Причому вони можуть бути випадковими й необхідними, об’єктивними й суб’єктивними, позитивними і негативними, ситуативними і тривалими, внутрішніми і зовнішніми тощо. Це відносини й залежності, що об’єктивно існують між різними педагогічними явищами, систематично повторюються та мають стійкий, необхідний та суттєвий характер становлять закономірності педагогічного процесу

У зв’язку із тим, що педагогічний процес є суспільним процесом, то у ньому своєрідно виявляються закони й закономірності різного рівня. Найвищий рівень становлять найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення – закон переходу кількості в якість; закон заперечення заперечення; закон єдності та боротьби протилежностей.

У педагогічному процесі також виявляються закономірності розвитку суспільства, формування особистості й колективу, пізнавальної діяльності тощо. Безумовно, йому притаманні й специфічні, педагогічні закономірності, які найбільш докладно і комплексно виражають суттєві зв’язки та відношення цього змістовного процесу.

Визначний вплив на педагогічний процес мають соціально-економічні умови держави, рівень розвитку освіти, науки й техніки.

У педагогічному процесі мають враховуватися закономірності формування особистості, серед яких – 1 провідна роль належить суспільним умовам; 2 розвиток особистості залежить від характеру і змісту навчально-пізнавальної діяльності; 3 взаємозумовленість внутрішніх психічних факторів і зовнішніх впливів; 4 спадковість і послідовність з урахуванням вікових індивідуально-психологічних особливостей; 5 цілісність формування особистості; 6 залежність характеру взаємостосунків і спілкування, духовної атмосфери у колективі; 7 залежність від якості навчально-виховної роботи вихователя тощо.

Педагогічному процесові властиві закономірності, які відображають його зв’язки та відношення. Провідна закономірність – єдність виховання (самовиховання), навчання (самоосвіти) і розвитку. Виховуючи, педагог навчає вихованців, так само, як і, навчаючи, виховує їх. Тільки глибоке усвідомлення й розуміння цього важливого аспекту педагогами забезпечує ефективність всього педагогічного процесу.

Однією з основних закономірностей є відповідність навчально-виховних впливів вихователів характерові діяльності вихованців, їхнім духовним потребам, пізнавальним і фізичним можливостям, рівню згуртованості колективу.Ця закономірність спрямована на максимальне використання індивідуально-психічних особливостей вихованців під час організації та проведення різноманітних навчальних і вихованих заходів, на послідовний всебічний розвиток їхніх духовних, інтелектуальних і фізичних здібностей і проведення відповідних педагогічних заходів у максимально складних умовах.

До загальних закономірностей педагогічного процесу належать:

· закономірність управління (залежність ефективності педагогічного впливу від інтенсивності зворотних зв’язків між вихованцем і вихователем);

· закономірність стимулювання (залежність педагогічного процесу від дії внутрішніх стимулів і мотивів навчально-пізнавальної діяльності);

· закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики;

· закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої (пізнавальної) діяльності;

· закономірність єдності завдання, змісту, організаційних форм, методів і результатів виховання і навчання;

· закономірність динаміки педагогічного процесу (педагогічний процес як розвиткові взаємодія між вихователями та вихованцями має поступовий, етапний характер; чим вищі проміжні досягнення, тим вагоміші кінцеві результати) тощо

Закономірності педагогічного процесу діалектично взаємопов’язані між собою і проявляються через певну сукупність випадковостей. Це ускладнює педагогічний процес. Але водночас вони чітко визначають основні напрями роботи вихователів і вихованців.

Рушійною силою, джерелом педагогічного процесу, є суперечності. Вони виражають специфіку процесу, його багатогранний характер і проявляються в основних групах його закономірностей.

 


3.3 Соціальна зумовленість виховної мети

Мета виховання визначає напрям педагогічного процесу в усіх його складових та елементах. Вона зумовлює його суть, зміст, методи та форми.

Загальна мета виховання формулюється у світлі пріоритету загальнолюдських цінностей: „Метою освіти в Україні є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадянина до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу” (Закон України „Про освіту”)

Загальна мета виховання особистості є надто глобальною. Вона вказує лише стратегічний напрямок виховної діяльності педагога. Для того, щоб її здійснювати у реальному педагогічному процесі, педагог має конкретизувати глобальну мету.

Першим етапом її конкретизації є визначення основних напрямків виховання. У відповідності з основними елементами соціальної культури можна виділити виховання наукове (розумове), моральне, трудове, фізичне, естетичне тощо.

Наступним етапом є визначення оперативних цілей проведення окремого заходу чи навчального заняття на рівні окремих психологічних новоутворень: установок, цінностей, переконань, здібностей, знань, умінь, навичок тощо. Це оперативні цілі, які характеризуються своєю діагностичністю, тобто можливістю перевірки їх досягнення, короткочасністю, деталізованістю та ситуативністю. Таким чином, досягнення мети виховання великою мірою залежить:

1) від чіткого усвідомлення структури особистості вихованця;

2) від достатньої міри її конкретності, а також діагностичності;

3) від постійного аналізу співвідношення мети, засобів і результату.

 


3.4 Методи виховного впливу на людину

Для розв’язання виховних завдань можна обирати різні поєднання методів, прийомів і засобів. Цей вибір перш за все залежить від специфіки поставленої мети і завдання.

Метод

Визначаючи метод орієнтуються на позицію вихователя у виборі способів виховної взаємодії. Між вихователем і особою на яку здійснюється виховний вплив можуть встановлюватися взаємодії різного типу: способи впливу на характер відносин вихованця до самого себе, до своєї родини, включення його у систему спілкування із однолітками, співробітниками по роботі; способи корегування світобачення, зміни ціннісних настанов і стилю поведінки. Таким чином чіткого визначення методу виховання немає. Разом із тим, можна виділити їх загальну спрямованість на зміни відношення вихованця до суспільства чи самого себе, предмету чи способу діяльності, до іншої людини чи групі людей. Звідси слідує, що метод виховання є одним з інструментів не тільки дії на людину, але і взаємодії.

Методи виховання проявляють свій зміст через:

· Безпосередній вплив вихователя на вихованця (за допомогою переконання, моралізування, вимоги, накази, погрози, покарання, заохочення, особистого прикладу, авторитету, прохання, поради);

· Створення спеціальних умов, ситуацій та обставин, які примушують вихованця змінити особисте відношення, виразити свою позицію, здійснити вчинок, проявити характер;

· Суспільна думка референтної групи, наприклад колективу, особистості, яка користується повагою у вихованця, авторитетної людини;

· Сумісну діяльність вихователя і вихованця, спілкування;

· Процеси навчання і самонавчання, передачі інформації, соціального досвіду у колі сім’ї, у процесі дружнього чи професійного спілкування;

· Поглиблення у світ народних традицій, фольклорної творчості, читання художньої літератури.

Обираючи систему методів виховання, своєрідного інструменту, вихователь має враховувати всі тонкощі і особливості особистості вихованця. Не існує доброго чи поганого методу виховання, Ефективність розв’язання виховних завдань залежить від багатьох факторів і умов, а також послідовності і логіки застосування сукупності методів.

Виховне завдання має розв’язуватися за допомогою комплексу методів, прийомів і засобів.

Приклади деяких методів виховання:

Педагогічна вимога як метод виховання може:

· Виражати норми поведінки людини, які необхідні для збагачення соціального досвіду;

· Виступати як конкретне завдання;

· Мати стимулюючу чи стримуючу функцію у вигляді вказівок про початок та кінець роботи, про перехід до нових дій, про надання допомоги, про припинення дій;

· Допомога вихованцю щодо зрозумілості змісту, корисності чи необхідності дій, вчинку.

Як видно можливості методу різноманітні і не обмежуються переліченим набором. Форми пред’явлення вимог до людини розділяються на прямі ( у вигляді наказу, вказівки у діловому, рішучому тоні, який має інструктивний характер) і опосередковані (які здійснюються за допомогою поради, прохання, натяку з метою викликати у вихованця відповідні переживання, інтерес, мотив дій чи вчинків).

Привчання як метод виховання передбачає культивування у вихованця здатності до організованих дій і розумній поведінці як умови становлення основ моральності і стійких форм поведінки.

Привчання передбачає демонстрацію вихователем зразка чи процесу правильно виконуваних дій. Вихованець має навчитися ідеально копіювати і систематично підтримувати набуті уміння чи навички.

Привчання досягається через систему вправ. Можливості методу полягають у наступному: він допомагає засвоювати важливі уміння і дії як стійкі основи поведінки людини. Даний метод сприяє самоорганізації вихованця і проникає у всі сторони його життя.

Приклад як метод виховання полягає у створенні переконливого зразка для наслідування. Як правило – це самостійна особистість, образ життя, манери поведінки та вчинки яким намагаються слідувати інші. Він являє собою дальню перспективу намагань вихованця бути схожими (позитивний варіант) на ідеальний образ чи подолати у собі ті негативні особливості, які у чомусь наближаються до негативного образу (негативний варіант). У процесі виховання сила як позитивного, так і негативного прикладу приблизно є однаковою.

Приклади використовують у якості формування певного способу поведінки вихованця для того, щоб орієнтувати його на позитивний ідеал і розвивати емоційне неприйняття асоціальних дій і вчинків.

Заохочення як метод виховання спрямований на емоційне ствердження успішно виконаних дій і моральних вчинків людини і стимулювання до нових.

Покарання як метод виховання орієнтований на стримування негативних дій людини і гальмуючий вплив у подібних ситуаціях.

Види заохочення можуть бути різноманітними: схвалення, подяка, нагорода, відповідальне доручення, поцілунок близького, моральна підтримка у складній ситуації, прояв довіри і захоплення, турбота і увага, вибачення за провину.

Види покарання: зауваження, догана, суспільна догана, усунення від важливих справ, моральне виключення із суспільного повсякденного життя, суворий погляд вихователя, осуд, обурення, докір чи натяк, іронічний жарт.

Методичні прийоми – це конкретний прояв певного методу виховання на практиці. Вони виявляють своєрідність методів, які використовуються і підкреслюють індивідуальний стиль роботи. У конкретних ситуаціях взаємозв’язок між методами і прийомами носить діалектичний і неоднозначний характер. Вони можуть заміняти один одного, не завжди можна побачити їх підпорядкованість. Так у процесі застосування методу переконання вихователь може використовувати приклади, проводити бесіди, створювати спеціальні ситуації дії на свідомість, почуття, волю вихованця. У такому випадку бесіда виступає у якості прийому розв’язання виховного завдання. У той самий час, застосовуючи метод привчання, вихователь може використовувати переконання у якості одного з прийомів. Переконання може здійснювати завдання включення вихованця у систему доцільних дій по формуванню конкретного досвіду; наприклад, суворого дотримання режиму праці і відпочинку.

Засоби виховання є „інструментарієм” матеріальної і духовної культури, який використовується для розв’язання виховних завдань. До них відносяться:

· Знакові символи;

· Матеріальні засоби;

· Способи комунікації;

· Світ життєдіяльності вихованця;

· Колектив, соціальна група як умова організації виховання;

· Технічні засоби;

· Культурні цінності (книги, твори мистецтва тощо).

Неефективність виховного впливу часто зумовлюється тим, що людина відчуває його ситуативні акти. Варіанти цілеспрямованої виховної взаємодії вихователя і вихованця можуть мати різну форму, тривалість і здійснюватися у різних умовах.

Форми виховання – це варіанти організації конкретного виховного акту. Це може бути пояснювальна бесіда, диспут, сумісна акція.

Процедуру використання комплексу методів і прийомів по досягненню виховної мети прийнято називати методикою.

Систему методів, прийомів і засобів, які застосовують у відповідності з конкретною логікою досягнення мети й принципами дій вихователя, визначають як технологію.

 

 

Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь



Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 204 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.038 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав