Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Умови розвитку офіційно-ділового стилю української мови у 20-их роках ХХ століття

Розвиток офіційно-ділового стилю української мови, як і будь-якої іншої мови, тісно пов'язаний з розвитком державності. Виникнення основ діловодства (тобто юридичної документації — законів, указів, грамот, купчих тощо) сягає ще часів Київської Русі. Невдовзі після приєднання України до Росії в 1654 році розвиток діловодства українською мовою дещо гальмується, а пізніше, у зв'язку із забороною української мови царським урядом, і зовсім припиняється. Проте здобутки давньої української офіційно-ділової мови не були повністю втрачені. Вироблена в період Української Народної Республіки (1919-1922 pp.), а потім в умовах радянської дійсності українська ділова мова мала вже на що орієнтуватися. “Вона успадкувала від донаціонального періоду основну термінологію, усталені форми, синтаксичні структури”.

З огляду на політичні, соціальні, культурні, історичні та інші вимоги життя постала необхідність вдосконалення мовної культури (усної і писемної) та формування якісно вищого підходу до оволодіння мовними значеннями. У повсякденній практиці великого значення набуло офіційно-ділове спілкування, а відтак постала нагальна потреба вивчення курсу “Українська ділова мова”. Як зазначає С. Я. Єрмоленко: “Зміна суспільного статусу української мови закономірно спричинилася до розширення стилістики офіційно-ділового спілкування".

Незважаючи на велику кількість праць, що стосуються різних сторін і аспектів офіційно-ділового стилю української мови, ця галузь науки перебуває в стані інтенсивного розвитку. Недостатньо досліджені жанрові різновиди офіційно-ділового стилю, не існує однозначної думки про те, яка форма —усна чи писемна — лежить в основі стилю, а також історія формування офіційно-ділового стилю сучасної української літературної мови. Предметом дослідження цієї праці є офіційно-діловий стиль української мови в період з 1917 року по 1933 рік.

Досліджуючи розвиток лексики будь-якого історичного періоду, звертають увагу на такі чинники: 1) позамовні (конкретні соціальні явища); 2) внутрішні чинники її саморозвитку. Надаючи великого значення у розвитку української літературної мови позамовним чинниками, тобто впливу на неї конкретних соціальних явищ, не можна, проте, не зважати і на умови її внутрішнього розвитку, оскільки “стимули саморозвитку не асоціальні: вони всі зумовлені сутністю мови як найважливішого засобу спілкування”³. Для дослідження розвитку лексики офіційно-ділового стилю зазначеного періоду слід звернути увагу на історичні події того часу.

Уже з лютого 1917 року відбулися певні зміни в житті суспільства, які були викликані соціальними й економічними конфліктами. В Україні відроджується політичне життя, відкриваючи нові можливості для вжитку української мови. Відразу формується український уряд, відновлюються або засновуються різні партії. Дуже швидко українська мова шириться на такі ділянки житгя, які досі були тією чи іншою мірою поза її межами: військо, фінанси, судівництво, освіта, наука.

Можна впевнено говорити, що статус української мови за критичні 1917-1921 рр. змінився разюче, а багато в чому і вирішально, порівняно з попередніми десятиріччями. Після двохсотлітньої перерви українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів⁷. Правда, нарізних рівнях державного апарату були помітні відмінності. Сільська й центральна адміністрація послуговувалася українською мовою, а міська дуже часто — російською. Не було простим питання науки в українській школі: бракувало досвіду, підручників, досвідчених викладачів українознавчих предметів і просто україномовних вчителів. У квітні 1917 року Тимчасовий уряд видав розпорядження про школи в Україні: у початкових класах дозволялося навчання українською мовою, а російська ставала обов'язковим предметом з другого класу; у вчительських семінаріях створювалися курси української мови, літератури, історії й географії; у вищих школах засновувалися кафедри української мови, літератури, історії й права. Освітня політика не змінилася після встановлення Гетьманату. У дуже складних умовах доводилося працювати уряду, але все ж таки були певні досягнення, особливо в зовнішній політиці та в культурі. Відкрито університет у Кам'янці-Подільському, засновано український державний театр, державну драматичну школу, Національний музей, Національну галерею, Український державний архів. 14 листопада 1918 року урочисто відкрито Українську Академію наук. Україна нормалізувала дипломатичні відносини з рядом країн.

Незаперечним здобутком української мови, поруч з поширенням її в ділянці урядових і громадських відносинах, стала функціональна різноманітність. Так, у політичному житті, багатому на новостворені партії, українську мову вживали тепер куди частіше, ніж перед тим, у прилюдних дискусіях і полеміці. За 1917—1930 роки видано велику кількість термінологічних словників. За даними каталогу Державної публічної бібліотеки України і за “Покажчиком з української мови” Л. Червінського і А. Дикого вийшло близько 20 словників правничої мови. Серед них такі: Ванько Є. “Кишеньковий російсько-український правничий словник для адвокатів та урядовців” (К., 1918); ЄвтимовичВ. “Московсько-український словник для військових” (К., 1918); “Короткий московсько-український словник судівництва та діловодства” (Полтава, 2-е вид., 1918); Леонтович В., Єфимов О. “Московсько-український правничий слов-ничок”(К., 1919); Осипів Мик. “Російсько-український словник найпотрібні-ших у діловодстві слів” (практичний порадник) (Харків, 1926); “Російсько-український словник правничої мови” за ред.Кримського А. Ю. (ВУАН, 1926); Якубські С. та О. “Російсько-український словник військової термінології” (К., 1928). Велика кількість словників з правничої та адміністративної термінології — показник того, що вперше за двісті років бюрократична машина почала користуватися українською мовою. Словники були різними, але загалом їхній рівень був невисокий. Як правило, вони складалися похапцем, щоб задовольнити нагальну потребу, а їхнім упорядникам часто бракувало лексикографічного досвіду.

Заслуговує на увагу словник “Російсько-українська фразеологія ділової мови" В. Підмогильного і Є. Плужника, який вийшов у Києві 1926 року. У передмові автори зауважували: “З нашого думання починається наше дбання. Який рівень нашої свідомості, такі наші й ділові якості. Відбувши курси української мови та її синтакси, радянський службовець безсилий проти “мовних штампів” звиклої російської мови, не маючи під рукою не тільки фіксованої української ділової лексики, а й того матеріалу, що давав би йому хоч якусь відповідь”. Автори намагалися розробити й уніфікувати ділову українську фразеологію. З історії нам відомо, що формально вживання української мови не заборонялось, але під новими гаслами єдності з російським народом і благотворності впливів російської мови на українську поширювалася впроваджена згори практика зближення української мови з російською. Видатний український філолог Ю. Шевельов у дослідженні сучасної історії української мови зазначає: “Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, — у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні чехи, ні румуни до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати української мови прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри. Поруч з цими “класичними” методами радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російської або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином, на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови”.

У словнику Є. Плужника і В. Підмогильного можна побачити багатство лексичної і фразеологічної основи, зв'язок із внутрішніми ресурсами живої народної мови. Наприклад, перекладаючи російське слово вигода низкою українських синонімів, автори аналогічно до російського українське вигода ставлять в кінці, пропонуючи такий ряд: зиск, користь, бариш, вигода; при перекладі російського спор подаються відповідники суперечка, змагання. Однак деякі із зафіксованих у словнику лексеми, зокрема такі як посесія у значенні “оренда”, фактор у значенні “маклер”, навряд чи увійдуть сьогодні до активного вжитку.

Та не пише поспіх і фахова непідготовленість зумовили хиби тогочасних словників. Не менш поважною причиною був сам стан української мови, в якому її застали події 1917 року і наступних років.

Десятиліттями, а то й століттями виключена з багатьох сфер життя, вона мусила за короткий час заповнити утворені прогалини. “Мова потребувала стандартизації / нормалізації й — до певної міри штучного заповнення прогалин, — ситуація, типова для всіх мов, у період, коли вони поширюють сферу вживання від побутової й літературної та мають задовольняти найрізнорідніші вимоги новочасного суспільства. Словниковий запас, фразеологію й термінологію треба було усталити, а нерідко й доповнити, використовуючи розмовну практику, діалекти, історичні джерела, іншомовні запозичення чи будуючи новотвори”.

У роки боротьби за незалежність планувати мову було важко, а ще важче в обставинах постійного неспокою запроваджувати заплановане в життя. У справі наукової нормалізації мови зроблено небагато. Але там, де праця велася, мовознавці намагалися використовувати власні ресурси, а не вдаватися до запозичень. Специфіка ділової мови висвітлювалася в ряді спеціальних праць. У зв'язку з перебудовою особливостей російських офіційно-ділових паперів у 20-30-их роках на сторінках російської періодики з'явився ряд статей, написаних як юристами, так і мовознавцями, що мали велике значення й для української офіційно-ділової мови, норми якої вироблялися й удосконалювалися. В українській мові окремих розробок, які стосуються вивчення офіційно-ділового стилю української мови в період з 1917 по 1933 роки, немає. Але були спроби окремих учених проаналізувати розвиток лексики української мови цього періоду.

Однією з перших праць того часу з історії української літературної мови є короткий “Начерк розвитку української літературної мови" професора М. Ф. Сумцова. Ця праця має науково-популярний характер і, очевидно, ставила своїм завданням висвітлити перед широкою громадськістю ті важливі питання, які постали у зв'язку з новими функціями української мови як мови державної. Автор пропагує українську мову як "гучну, милоголосну, з великими музичними завдатками”⁶. М. Ф. Сумцов висловив міркування і про деякі загальні питання стану української літературної мови в перші роки її державного вживання. Насамперед — це питання про “українську” і “галицьку” мову⁶. Автор турбувався про створення наукової української термінології: “Перехід державних інституцій на українську мову викликає страшенну путанину слів і виразів в термінології.

Не маючи ніякої допомоги за браком відповідних людей і книжок, кожна інституція силкується щось зробити власними силами якого-небудь випадкового чиновника, полузнавця мови, який там дещо маракує по-українськи. В першу чергу треба скласти по всіх інституціях реєстрики потрібних для них термінів, звернутися до Києва й просити дати одноманітну для всіх відповідь, щоб одна й та ж термінологія не розроблялася по городах і селах. А уряд, мабуть, поспішить доручити це діло спеціальній комісії, яка прийме на увагу й розгляне усе, що потрібно, дещо залишить без перекладу, бо нащо перекладати такі слова, які мають міжнародне значення і по всіх усюдах уживаються однаково? Зовсім не треба. Далі комісія може... придумати деякі нові терміни, відповідаючи потребам теперішнього часу”.

Праця М. Ф. Сумцова — це початок наукової розробки питань історії української літературної мови, зокрема принципів вживання термінів у мові.

У мовностилістичних рисах офіційно-ділового стилю української мови знайшло своє відтворення його функціональне призначення. Це відносно новий стиль в історії сучасної української літературної мови, який удосконалювався і розвивався після утворення УНР разом зі створенням нового права, нових суспільних відносин.

У ст. 11 Закону «Про мови в Українській РСР» записано: «Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовід­носин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова».

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управлін­ня адміністративно-господарською діяльністю. Належить до вираз­но-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.

Основне призначення — регулювати ділові стосунки бачених вище сферах та обслуговувати громадянські інтереси людей у типових ситуаціях.

Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління — організації, заклади, підприємства.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що неза­лежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є конкретна адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуа­цій. Управлінська діяльність — це завжди «гра за правилами». Як наслідок цього повторність управлінської інформації приво­дить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тема­тична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це, у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функцій. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

- офіційний характер;

- адресність;

- повторність;

- тематична обмеженість.

Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

- нейтральний тон викладу змісту лише у прямому зна­ченні;

- точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

- документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

- наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висо­ка стандартизація вислову;

- сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.

Мовознавець М. Пилинський зазначав, що найпершою тради­ційною ознакою.досконалості для групи «нехудожніх» стилів, до яких належить й офіційно діловий, залишається стислість, а також такі вимоги; додержання основних загальномовних і функціонально-стилістичних мовних норм; слова й вирази, що безпосередньо пов'язані з думкою, по­винні стояти в тексті якнайближче; дотримування максимально чіткого, послідовно-логічного і граматичного зв'язку між реченнями, що містять окремі судження; вставні речення, застереження, супровідні твердження, усякі відхилення від основної думки повинні значно по­ступатися своїм обсягом перед викладом основної думки.

У результаті багатовікового розвитку в ОДС сформува­лися такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інфор­мацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

широке використовування суспільно-політичної та адмі­ністративно-канцелярської термінології (функціонуван­ня закладу, узяти участь, регламентація дій);

наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної інди­відуальності та емоційно-експресивної лексики;

синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викли­кати двозначності сприймання;

наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постій­ності дії;

чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних стійких висловів², певних кліше (що дозволяє користува­тися готовими бланками);

до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв'язком, натомість широко вико­ристовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при од­ному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

ОДС має такі функціональні підстилі:

Законодавчий — використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між при­ватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний — використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культу­ри. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжна­родних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний — використовується у юриспруденції (судо­чинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслу­говує й регламентує правові та конфліктні відносини:

між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

між підприємствами, організаціями та установами;

між державою та приватними особами;

між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постано­вах, запитах, повідомленнях та ін.

Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діло­водстві. Він обслуговує та регламентує:

службові (офіційні) відносини між підприємствами од­ного й різного підпорядкування;

службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядкування;

службові відносини між приватною особою та організа­цією, установою, закладом і навпаки;

приватні (неофіційні) відносини між окремими грома­дянами.

Реалізується в офіційній кореспонденції (листах), догово­рах, контрактах,.заявах, автобіографіях, характеристиках, дору­ченнях, розписках та ін.

Сучасна людина так чи інакше долучена до наукової чи виробничої сфери. Це — одна з передумов злиття наукового й офіційно-ділового стилів унаслідок їхнього спільного функ­ціонування в одному часі й просторі. Ці два стилі не лише функціонально близькі — вони є спорідненими з походження, що принципово уможливлює їхнє зближення в умовах істо­ричної потреби. У період свого становлення ці два стилі «по­ряд із процесами дивергенції¹ завжди показували багато пунктів конвергенції², у результаті чого утворився складний конгломерат схожих спільностей і пізніших сходжень і взаємопроникнень». Нині відбувається процес відродження — на якісно новому рівні — книжної мови (а укра­їнці, як відомо, мали високорозвинену книжну мову ще в XIV-XVI ст.).

Формулюючи поняття «ділова мова», слід мати на увазі притаманні три сучасні стилі — офіційно-діловий, науковий, розмовний, оскільки ділова мова містить близькі, взаємопроникні і навіть спільні мовні засоби різних рівнів. Уміле використання цих засобів — необхідна умова досягнення успіхів у професійній сфері.

Із часу введення курсу «Ділова українська мова» у вищих навчальних закладах (1992) відбулася певна переорієнтація розуміння самого предмета викладання.

Низький рівень культури усної й письмової ділової мови спричинений багатьма чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, серед яких основними є:

Знання мови й мовна грамотність не усвідомлюються пев­ною категорією суспільства як такі, що є обов'язковими для досягнення високих щаблів у службовій кар'єрі.

Невміння відділяти явища, одиниці, структури однієї мови від іншої в умовах функціонування на одній території двох і біль­ше мов.

Відсутність навичок користування довідковою літерату­рою, недостатність такої, завелика вартість подібних видань (слов­ників, енциклопедій, довідників тощо).

Шаблонність, несамостійність мислення, нетворчий підхід у розв'язанні різноманітних проблем як загального характеру, так і в офіційній сфері.

Спрощений підхід до вивчення як мови документів, так і їхньої структури і як наслідок — невміння врахувати конк­ретні чинники, що впливають на ситуацію.

Документування та організація роботи з документами, що охоплює сукупність форм, прийомів, способів і методів їх укладання й обробки, називається діловодством (справочинством).

Сучасний термін «документаційне забезпечення управління» є інформаційно-технологічною складовою в сучасній організації діловодства.

Результатом документування є документ — зафіксована на матеріальному носієві інформація з реквізитами, які дозволя­ють її ідентифікувати.

Документ — основний вид ділового мовлення, що фіксує та передає інформацію, підтверджує її достовірність, об’єктивність. Це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони – писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру.

Відтворюють документи на папері, фотоплівці, електронному носієві тощо. Сьогодні, у період активного розвитку інформаційних ресурсів, усе частіше документи відтворюються на електронних носіях, проте не варто забувати про певну ненадійність цих засобів. Тому будь-які документи мусять бути продубльовані на паперових носіях.

Носій — це матеріальний об'єкт, що ви­користовується для закріплення та зберігання на ньому мовної, звукової чи зображувальної інформації, у тому числі в пере­твореному вигляді

Разом із папером нині широко використовуються й нові носії — магнітні стрічки, дискети, диски, які дозволяють викорис­товувати для документування технічні й автоматизовані засоби.

Документування — регламентований процес запису інфор­мації на папері чи іншому носії, який забезпечує її юридичну силу.

Юридична сила — здатність офіційного документа, яка на­дається йому чинним законодавством, компетенцією органу, що його видав, та встановленим порядком його оформлення. Юри­дична сила документа забезпечується встановленим для кожної різновидності документів комплексом реквізитів¹ — обов'язко­вих елементів укладання документа.

До загальних функцій документа належать:

Інформаційна — будь-який документ створюється для збе­реження інформації, оскільки необхідність її зафіксувати — причина укладання документа.

Соціальна — документ є соціально значущим об'єктом, оскільки його поява спричинена тією чи іншою соціальною по­требою.

Комунікативна — документ виступає як засіб зв'язку між окремими елементами офіційної, громадської структури (закладами, установами, фірмами тощо).

Культурна — документ є засобом закріплення та переда­вання культурних традицій, що найкраще простежується на ве­ликих комплексах документів (науково-технічної сфери), де знаходить відображення рівень наукового, технічного й куль­турного розвитку суспільства.

До специфічних функцій документа належать:

Управлінська — документ є інструментом управління; ця функція притаманна низці управлінських документів (плано­вим, звітним, організаційно-розпорядчим та ін.), які спеціально створюються для реалізації завдань управління.

Правова — документ є засобом закріплення і змін право­вих норм та правовідносин у суспільстві; ця функція є визна­чальною в законодавчих та правових нормативних актах, що ство­рюються з метою фіксації правових норм і правовідносин, а також будь-які документи, які набувають правової функції тимчасово (для використання як судовий доказ).

Історична — коли документ є джерелом історичних відо­мостей про розвиток суспільства; цієї функції набуває певна частина документів лише після того, як вони виконають свою оперативну дієву роль і надійдуть до архіву на збереження.

Будь-який документ є складовою частиною (елементом) відпо­відної системи документації. Система документації — це сукупність (спільність) певних документів, взаємопов'язаних за ознаками походження, призначення, виду, сфери діяльності та єдиних вимог до їх оформлен­ня (укладання). Офіційні (службові) документи залежно від сфери їх засто­сування та функціонування поділяються на управлінські, нау­кові, технічні (конструкторські), технологічні, виробничі й ін. Але лише управлінські документи забезпечують порядок управління об'єктів як у межах усієї держави, так і в окремій організації.

Основними комплексами всієї документації є:

організаційно-правова документація;

планова документація;

інсрормаційно-довідкова й довідково-аналітична докумен­тація;

звітна документація;

документація щодо особового складу (кадрова);

фінансова документація (бухгалтерський облік та звітність);

документація з матеріально-технічного забезпечення;

договірна документація;

документація з документаційного та інформаційного за­безпечення діяльності закладів.

Окрім зазначених, є ще спеціалізована (відомча) докумен­тація, яка відображає діяльність конкретного закладу (медична, військова, театральна та ін.).