Читайте также:
|
Одним з напрямків побудови інформаційного суспільства є розбудова високотехнологічного інформаційного простору. Рівень розвитку інформаційного простору впливає на рівень соціально-економічного, політичного, культурного розвитку суспільства, на стан його інформаційної безпеки. Розглянемо характеристики (показники) за якими можна оцінювати стан інформаційного простору як глобального так і окремих держав. Найголовніші з них:
Інформаційно-комунікаційна структура. Це компютерні мережі, телекомунікаційні мережі, засоби управління інформаційними потоками та інші технічні засоби;
Інформаційні та комунікаційні технології. Це методи і засоби функціонування інформаційно-комунікаційної структури, забезпечення процесів збору, збереження, обробки інормації, передачі її на далекі відстані, організаційне та кадрове забезпечення, программне забезпечення, наукові розробки.
Інформаційні ресурси. Це всі види інформації, що виробляється в суспільстві, зберігається в банках даних, архівах, бібліотеках,на сайтах в інтернеті і т.п.
Поняття інформаційного простору пов’язане з функціонуванням „інформаційно-комунікаційної системи” суспільства. Інформаційний простір це сукупність інформації, яка зберігається та циркулює в цьому просторі. Інформаційний обмін відповідає законам існування та розвитку людини і соціуму.
Отже, можемо говорити про інформаційний простір людини і соціуму. або конкретні його прояви, наприклад, інформаційний простір держави, групи і т.п. Зауважу, що в значенні, близькому до інформаційного простору, використовують також термін інформаційне середовище. В соціальних комунікаціях змістовним наповненням інформаційного простору є думки, питання, гіпотези, обіцянки, накази, чутки, знання (фрагмент культури суспільства).
Якщо виходити з латинського значення слова "інформувати” – це “зображати, складати уявлення про що-небудь", то неважко додуматися, що "інформаційний простір (поле)” якраз і означає те середовище, в якому і завдяки якому виробляється, існує, циркулює, обертається інформація. І це поняття не космічне (хоча повітряний і космічний простір можуть входити і входять до складу інформаційного поля), не географічне (хоча територія є його невід'ємною частиною), не технічне (хоче уявити його поза науково-технічним прогресом неможливо), не економічне (хоча тісно пов’язане з економікою і є важливим її складником). Це поняття – соціально-політичне і вбирає в себе як територіальний, космічний, технічний, економічний фактори, так і людський, оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина – її споживач, без людини вона втрачає свій сенс.
Отож, коли йдеться про інформаційне поле конкретної держави (а кожна держава його має), то його межі зазвичай ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національні територію, акваторію, повітряний простір та економіку. Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають про щось уявлення. А от що саме повідомляють, як саме зображають і яке саме уявлення складають – це вже стосується сфери політики й залежить від інформатора. Наприклад, українське телебачення і радіо та московське про одну і ту ж подію нерідко розповідають по-різному. Ні дивуватися з цього, ні тим більше обурюватися цим не варто: українське телебачення має виражати інтереси української держави, московське ж – російської, а ці інтереси, як відомо, не збігаються. А от дивуватися та обурюватися тим, що чужоземний інформатор не рідко використовує наш національний інформаційний простір проти нашої ж держави, варто і потрібно.
Загалом же поняття державного інформаційного простору не обмежується самою тільки територією країни. До складу цього поняття входять його суб’єкти, все матеріально-технічне середовище, вся інтелектуально-інформаційна власність цих суб’єктів. Це досить великий і складний комплекс.
Суб'єктами національного інформаційного простору, є передусім юридичні особи. Це:
− державні та недержавні інформаційні агентства;
− органи державної влади, інші державні і недержавні установи (організації) — через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби;
− державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої суспільно значущої інформації;
− спеціальні галузеві та міжгалузеві (проблемні, банково-інформаційні, довідкові тощо) установи і центри (бюро) наукової та науково-технічної інформації;
− державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової інформації, структури, які їх об'єднують (компанії, корпорації, асоціації, спілки тощо);
− видавництва всіх типів, різних форм власності;
− професіональні творчі об'єднання громадян у галузях науки, літератури і мистецтва, винахідницької та раціоналізаторської діяльності, збереження й охорони історико-культурної спадщини, інформаційного обслуговування (творчі спілки, товариства, асоціації тощо);
− виставкові організації та центри;
− бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи, які використовуються в інформаційній діяльності;
− поліграфічні підприємства;
− підприємства зв'язку та іншого матеріально-технічного забезпечення життєздатності національного інформаційного простору, збирання, дослідження та поширення інформації;
− торговельні та інші установи з розповсюдження матеріальних носіїв інформації (книжкової продукції, і преси, компакт-дисків, відео- та аудіокасет);
− зарубіжні і міжнародні організації, представництва, спільні підприємства, належним чином зареєстровані (акредитовані) в Україні;
− органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації;
− філії (представництва) суб'єктів національного інформаційного простору України за рубежем;
− інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення інформації, державні та недержавні формування, створені і зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства.
Суб'єктами національного інформаційного простору визнаються також фізичні особи – громадяни України та інших країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально.
Національний інформаційний простір – надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний простір буде використаний проти неї самої. І це ми бачимо на власному досить сумному прикладі.
До розпаду Радянського Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, що не вкладалась у рамки панівної ідеології. З цією метою була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Коли Україна стала незалежною, в її інформаційному просторі за традицією продовжували безперешкодно хазяйнувати інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого дірявого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.
Національний інформаційний простір – надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян.
Національний інформаційний простір України - це сфера (об'ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України.
Національний інформаційний продукт — це матеріальний або нематеріальний результат інформаційної діяльності, який має синтезований характер, оскільки поєднує в собі результати інформаційної інтелектуальної діяльності суспільства та технічні засоби інформаційного забезпечення.
Компонентами національного інформаційного продукту є:
− технічні засоби зв'язку (обчислювальна техніка та інші новітні технології), супутникові форми забезпечення передачі інформації, кабельні мерена, бази і банки даних, аудіовізуальне забепечення передачі інформації, новітні оп-товолоконні мережі, традиційні засоби передачі інформації.
На сьогодні більш ніж 200 ретрансляторів України передають міжнародну та національну інформацію безпосередньо у пам'ять електронне обчислювальних машин, що сприяє концентрації інформації, розвитку національного інформаційного продукту. В результаті створюється новий вид національного продукту, який може бути використаний, як матеріальне майно і як інтелектуальна власність.
Держава виступає гарантом цілісності національного інформаційного простору України на основі:
− єдиної державної політики, визначеної законами, обов'язковими для всіх учасників інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі України незалежно від форм власності;
− збереження права власності держави на провідні об'єкти національного інформаційного простору, використання нею належної бази та економічних важелів для здійснення регулятивного впливу на суспільні відносини в сфері інформації;
− державної системи професійного навчання і підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації, наукової та експериментальної діяльності;
− економічного забезпечення цільових програм, здійснення відповідних протекціоністських заходів.
Об'єктами національного інформаційного простору є інформаційна продукція в усіх її різновидах, включаючи твори літератури і мистецтва, наукові праці, публічні виступи, використовувані в інформаційній діяльності, національні інформаційні ресурси, інформаційні послуги, організаційні та майнові функціональні елементи інформаційної інфраструктури.
Інформаційний простір буквально народжується разом із спілкуванням та комунікацією, не дивно, що поняття інформаційного простору, передусім, соціально-політичне, яке вбирає в себе як територіальний, так і космічний фактори, а також – людський, оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина – її споживач, і без людини вона втрачає свій сенс.
Отож, коли йдеться про інформаційний простір держави, то його межі ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національну територію, акваторію і повітряний простір.
Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають уявлення. З розвитком та поширенням засобів акумулювання, збереження та передачі інформаційних ресурсів інформаційний простір набуває нових рис та важливішого значення у формуванні громадської думки, вихованні, нарешті, лояльності чи не підтримки діючого режиму. Звідси й випливає його величезне значення, особливо у суспільствах перехідного періоду та невизначених горизонтів суспільного розвитку, до яких належить й Україна.
Основними функціями держави щодо захисту і формування власного незалежного інформаційного простору є формування організаційної структури системи інформаційної безпеки, державних органів забезпечення національних інтересів в інформаційній сфері, обґрунтування функцій цих організацій і вимог до ефективності їх діяльності. Значну роль у забезпеченні інформаційної безпеки повинні грати аналітичні, прогностичні та контролюючі функції держави.
На сьогоднішній день координувати і дослідити інформаційний простір можна за допомогою прогнозування, виявлення і оцінки рівня потенційних загроз інформаційній безпеці, оцінки наслідків їх реалізації; важливий аналіз дестабілізуючих чинників у інформаційній сфері, причин їх появи і загострення. Як і будь-яке інше, інформаційний простір України потребує забезпечення реального балансу інтересів і потреб особистості, суспільства і держави в обміні інформацією і необхідними обмеженнями на поширення інформації.
Джерела формування капіталу підприємства
У складі внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів основне місце належить прибутку, що залишається в розпорядження підприємства, він формує переважну частину його власних фінансових ресурсів, забезпечує приріст власного капіталу, а відповідно, і ріст ринкової вартості підприємства. Певну роль у складі внутрішніх джерел виконують також амортизаційні відрахування, особливо на підприємствах із високою вартістю власних основних засобів і нематеріальних активів; проте суму власного капіталу підприємства вони не збільшують, а лише є засобом його реінвестування. Інші внутрішні джерела не грають помітної ролі у формуванні власних фінансових ресурсів підприємства.У складі зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів основне місце належить залученню підприємством додаткового пайового (шляхом додаткових внесків у статутний фонд) або акціонерного (шляхом додаткової емісії та реалізації акцій) капіталу. Для окремих підприємств одним із зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів може бути надана їм безплатна фінансова допомога, яка надається, як правило, лише окремим державним підприємствам. До числа інших зовнішніх джерел входять безплатно передані підприємству матеріальні та нематеріальні активи, що включаються до складу його балансу.Формування фінансових ресурсів підприємства здійснюється за рахунок власних та запозичених коштів. Загальна сума фінансових ресурсів складається у кожного окремого підприємства з таких елементів:· Власний капітал: статутний (пайовий) капітал, додатково вкладений капітал, додатковий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток тощо;· Забезпечення наступних витрат та платежів;· Довгострокові зобов’язання;· Поточні зобов’язання.Так, власний капітал - це частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов’язань.. Величина власного капіталу визначається як алгебраїчна сума його складових елементів:- статутного капіталу, який відображає зафіксовану в установчих документах загальну вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства, або пайового капіталу, який відображає суму пайових внесків членів спілок та інших підприємств, що передбачена установчими документами.- додаткового капіталу, який відображає суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість.- іншого додаткового капіталу, що представляє суму дооцінки необоротних активів, вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних або фізичних осіб та інші види додаткового капіталу.- резервного капіталу, який відображає сума резервів, створених капіталу, який відображає сума резервів, створених відповідно до чинного законодавства або установчих документів за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства.- нерозподіленого прибутку (непокритого збитку) – суми прибутку, яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку.- неоплаченого капіталу, який відображає суму заборгованості власників (учасників) за внесками до капіталу.- вилученого капіталу, який показує фактичну собівартість акцій власної емісії або часток, викуплених товариством у його учасників.Внутрішнім називається фінансування, якщо воно здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства (прибуток, амортизаційні суми, грошові кошти, одержані від продажу майна, стійкі пасиви). Початкове формування фінансових ресурсів відбувається в момент створення підприємства за рахунок статутного капіталу. Статутний капітал - це майно підприємства, створене за рахунок внесків засновників і величина якого регулюється законодавством.
Зовнішнє фінансування - це кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства. До них належать:
1) кошти, які мобілізуються на фінансовому ринку:
- продаж акцій, облігацій;
- кредит;
- операції з валютою та дорогоцінними металами;
- проценти і дивіденди за цінними паперами інших емітентів.
2) кошти, які підприємство одержує в порядку перерозподілу:
- державні бюджетні субсидії;
- страхові відшкодування;
-фінансові ресурси, що поступають від галузевих структур, асоціацій, концернів.
Кредит - це надання відповідних грошових сум в борг на певний час за відповідну плату (проценти).
Майновий кредит - передача в борг нерухомості або інших матеріальних цінностей. Тому такі форми фінансування як оренда і лізинг є спільними формами довгострокового фінансування.
Оренда - засноване на договорі строкове і відшкодоване володіння та користування майном.
В оренду можуть бути передані:
- земля та інші природні ресурси;
- структурні підрозділи або підприємство в цілому;
- окремі будівлі, транспортні засоби, обладнання;
- інші матеріальні цінності.
Розрізняють оперативний і фінансовий лізинг.
Оперативний лізинг передбачає надання лізеру права користування матеріальними цінностями лессора на термін їх повної амортизації з обов'язковим збереженням права власності лессора на арендоване майно та його обов'язкове повернення.
Фінансовий лізинг передбачає придбання лессором майна на замовлення лізера і передачу його лізеру в користування на термін, не менший, ніж термін повної амортизації, з обов 'язковою наступною передачею права власності на майно лізеру.
Амортизаційні відрахування в разі оперативного лізингу нараховуються ліссером, а в разі фінансового лізингу - лізером і використовуються ними на повне відновлення наданих в аренду основних фондів.
Важливою формою фінансування підприємства є випуск цінних паперів - акцій та облігацій.
Акція - це цінний папір, який засвідчує право його власника на частку майна і прибутку акціонерного товариства.
Облігація - кредитний цінний папір, який підтверджує внесення грошової суми і зобов’язання повернути номінальну вартість цього паперу в передбачений термін з виплатою фіксованого проценту. Виручка від продажу облігацій не належить до власного капіталу підприємства.
У деяких випадках в момент виникнення зобов'язання його сума визначається із застосуванням попередніх аналітичних чи експертних оцінок. Такі зобов'язання називають забезпеченнями наступних витрат та платежів. Наприклад, підприємство, яке реалізує продукцію з гарантією, бере на себе зобов'язання забезпечувати її ремонт або заміну протягом гарантійного терміну. Оскільки конкретна сума витрат та час їх виникнення залежать від майбутніх подій, у звітному періоді, коли була реалізована продукція, підприємство змушене створити відповідний резерв, виходячи з попереднього досвіду та прогнозних оцінок фахівців.
Довгострокові зобов'язання включають до свого складу: довгострокові кредити банків; інші довгострокові фінансові зобов'язання; відстрочені податкові зобов'язання; інші довгострокові зобов'язання.
До поточних зобов'язань звичайно належать:
- заборгованість по розрахунках з бюджетом по податках та інших платежах;
- кредиторська заборгованість постачальникам і підрядчикам за отримані від них товари, роботи, послуги;
- заборгованість з оплати праці;
- заборгованість зі страхування;
- авансові платежі замовників;
- короткострокові кредити банку;
- нараховані до сплати дивіденди, відсотки тощо.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 44 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |