Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сили та засоби забезпечення національної безпеки України

Сили забезпечення національної безпеки утворюються і розвива­ються відповідно до рішень Президента України та Кабінету Міністрів України для виконання короткотермінових і довготермінових програм забезпечення національної безпеки. Вони включають в себе: Збройні сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Внутрішні війська МВС України, Службу безпеки України, Державну прикор­донну службу України, Державну митну службу України, Управління державної охорони України, інші війська, військові формування та відомства, в яких законодавством України передбачена військова служба, а також структурні підрозділи органів виконавчої влади, на які покладені функції по забезпеченню національної безпеки.

Повноваження сил забезпечення національної безпеки визначаються відповідними законодавчими актами. Створення сил забезпечення національної безпеки, не передбачених законодавством України забо­ронено.

Національна безпека забезпечуються не лише силами, а й усіма на­явними у країни засобами — політичними, економічними, правовими, військовими, організаційними і ресурсними на основі послідовної ре­алізації політики національної безпеки.

Так, на думку ОТ. Данільяна, О.П Дзьобаня, МТ. Ланова визначальне місце серед названих засобів посідають політичні і воєнні. Так, до числа політичних засобів дані дослідники зараховують: 1) відпрацювання міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм бо­ротьби за мир і роззброєння; 2) укладення угод і договорів; 3) політичні консультації і особисті контакти лідерів; 4) конкретні практичні заходи щодо роззброєння, встановлення контактів і взаємний контроль над хо­дом процесу роззброєння; 5) народна дипломатія.

Одразу ж зазначимо, що в цілому також вважаємо, що на даному етапі історичного розвитку названі, а також інформаційні та економічні засоби, становитимуть першооснову засобів забезпечення національної безпеки. Водночас наголосимо на тій обставиш, що дані засоби є похідними і визначаються загальним напрямом функціонування си­стеми національної безпеки. Якщо казати більш конкретно, то засоби забезпечення національної безпеки мають визначатися Концепцією національної безпеки. Вони є інструментом досягнення окресленої в Концепції національної безпеки мети.

Цікавими у даному аспекті є міркування деяких авторів про пріори­тетність тих чи інших засобів. Аналізуючи широке розмаїття думок з даного питання можна зробити один висновок: автори здебільшого по­рушують логіку між власною позицією при аналізові думок до­слідників і наступним висуненням конкретних пропозицій. Так, напри­клад, ОТ. Данільян. О.П. Дзьобань, М.. Панов у своїй книжці спочатку наводять дані про збільшення кількості людських жертв внаслідок про­ведення війн з 4,4 млн осіб у XIII столітті до 98,8 у XX, а потім кажуть про необхідність зміщення пріоритетів у забезпеченні національної безпеки з воєнних, силових засобів на ненасильницькі, політичні. У той же час порівняння проводиться із порушеннями правил формальної та діалектичної логіки, оскільки загальна кількість людей, які проживали на планеті у XIII столітті, була на декілька порядків меншою ніж у XX столітті. Це все одно, що порівнювати рівень споживання людиною їжі за часів її дитинства з тим, коли вона буде дорослою.

При чому це не єдиний приклад. На мою думку, зрозумілим є той факт, що Концепція національної безпеки, будучи фундаментальним, базовим документом в сфері національної безпеки, має ґрунтуватись на інтегральній концепції, сутність якої полягає утому, щоб реально оцінити сучасний стан національної безпеки і на підставі цього, окрес­лити реальну, досяжну мету, тобто майбутній стан системи. Водночас ретельний аналіз, який було нами проведено, дає змогу зробити декілька зауважень.

По-перше, сучасні процеси глобалізації стають дедалі ширшими і охоплюють не тільки інформаційну сферу через утворення і розповсюдження Інтернету, а й економічну, політичну і соціальні та ба­гато інших сфер. Саме це проникнення стає серйозним випробовуван­ням для тих держав, в яких не є остаточно сформованою національна ідеологія, не окреслені життєво важливі національні інтереси, неадек­ватно визначено місце та роль у світовій спільноті. Таким чином процес глобалізації не є тим процесом, який відбувається десь далеко і не сто­сується України. Навпаки, він усюди, він потрапляє в кожну державу, тому головним завданням зараз вбачається не стільки обговорювати пи­тання щодо можливості чи неможливості впливу глобалізаційних змін на Україну, скільки зосередити увагу на прийнятті цього факту як да­ності, і відповідно розробляти комплекс заходів щодо максимального коректного входження нашої держави в нове глобалізаційне суспіль­ство.

По-друге, хоча й неможливо заперечувати певну позитивну роль гло­балізації, все ж таки більшість незаангажованих дослідників роблять висновок про економічну недоцільність для розвинених країн об'єдна­ння. Так, прикладом, перебуваючи на конференції у Німеччині, мені власно вдалося познайомитися із представниками правоохоронних ор­ганів, які висунули думку про те, що приєднання до Шенгенської зони, введення єдиної валюти лише погіршило їх загальний рівень життя. Яс­кравим прикладом негативного ставлення до євро стало голосування, проведене з цього приводу у Швеції у вересні 2003 року, коли більшість громадян цієї країни висловилися проти уведення євро. Таким чином можна зробити наступний висновок: глобалізація не є вигідною для пе­реважної більшості країн, передусім, для відсталих країн, і для тих країн, які мають високий рівень життя. Можна припустити, що гло­балізація, за умови катастрофічно швидкого винищення природних ре­сурсів, є одним із засобів залишення на "олімпі могутності" малої групи супердержав.

По-третє, ураховуючи викладене вище, можна припустити, що про­цеси глобалізації відбуватимуться доти, доки не буде перевищено кри­тичну межу, пройдено точку біфуркації, після якої почнеться зворотна реакція на глобалізацію, що може призвести до конфліктів різного рівня інтенсивності. Таким чином можна узагальнити, що війни і силові методи вирішення питань ще довго залишатимуться основними і пріоритетними в сфері зовнішньої політики держав, у той час як міжнародне право все менше впливатиме на міжнародне життя.

Принциповим є той момент, що формування інформаційного сус­пільства створює непересічні можливості для проведення так званих кібервійн, тобто таких війн, які відбуваються у кіберпросторі. Водночас, зважаючи на той факт, що еволюція розвинених держав відбувається швидше за розвиток нерозвинених, очевидним стає, що інформаційна зброя є недієвою проти таких держав, але вона слугуватиме міцним за­собом, що забезпечуватиме ефективне проведення силових акцій.

Сказане дає усі підстави не погодитись із думкою ОТ. Данільяна, О.П. Дзьобаня, МТ. Панова, які визначають ідеал через твердження про "недопустимість" і "неможливість" використання воєнної сили. Річ у тім, що дане твердження є результатом застосування методології де­термінізму, за якого загрози та небезпеки вважаються тимчасовими, та­кими, що не притаманні системі національної безпеки. Водночас за­стосування нами методології синергетики надає можливість зробити інші висновки. І, передусім, це стосується того факту, що мир є не стільки бажаним ідеалом, скільки пере-ламним, перехідним етапом між новими та старими цивілізаціями. Саме тому слід говорити не про "недопустимість", а про мінімізацію застосування даної сили і надання пріоритету несиловим методам.

Воднораз в Концепції національної безпеки мають чітко бути визна­чені положення щодо можливості застосування сили для забезпечення реалізації життєво важливих інтересів. Річ у тім, що не слід пройматися пацифізмом тоді, коли більшість держав, що оточують Україну, у тій чи іншій мірі мають претензії до України. Статус миротворця для України рівнозначний за своїм змістом статусу миротворця одного з боксерів на рингу під час поєдинку. Україна за своєю потенцією є регіональним лідером, отже, декларування неприпустимості застосування сили, не­можливості вжиття заходів різного рівня інтенсивності не лише не відповідає національним інтересам України, яка прагне стати регіо­нальним лідером, а й створює пряму загрозу національній безпеці, че­рез те, що в основному документі — КНВ — буде зазначено про немож­ливість застосування воєнної сили. Отже, за умови наявності реальних і дійсних загроз та небезпек система національної безпеки України буде позбавлена легітимної можливості забезпечення національних інте­ресів воєнними засобами. 1 це за тих обставин, коли у КНБ Росії та Ту­реччини, котрі мають ті чи інші претензії до України, прямо зазначено на можливість використання воєнної сили для захисту власних націо­нальних інтересів.

Як резюме зазначу, що концепція має бути позбавлена демагогії, па­цифізму і лірики. КНБ — документ, в якому відображаються реальний та бажаний стан держави та всіх її системостворюючих елементів, а та­кож визначаються основні напрями з досягнення бажаного стану. Моя позиція полягає у тому, що в КНБ має бути чітко зазначено на мож­ливість і здатність України застосувати зброю будь якої інтенсивності до держави, коаліції держав, які реально загрожуватимуть національній безпеці країни.

Тільки така позиція надасть можливість системі національної безпеки розвиватись у багатьох векторах, не зациклюючись на захисних заходах. Дані положення також сприятимуть усвідомленню будь-якої держави, яка може потенційно загрожувати національній безпеці України, про недоцільність реалізації даних заіроз, застосування збройної сили, і необхідність пошуку альтернативних (дипломатичних) шляхів розв'я­зання дискусійних питань. Зазначення у КНБ на можливість застосу­вання сили є не стільки прагненням залякувати когось, скільки бажан­ням досягти стану стійкого розвитку національних інтересів. Силовий фактор як такий є завжди притаманним тим державам, які претенду­ють на лідерство чи то регіональне, чи то субрегіональне, чи то гло­бальне. Сила не є ознакою ворожості, сила — це, передусім, безпека. Ідеал за даного випадку має стосуватись не стільки засобів, скільки їх кореляції із можливістю реалізації національних інтересів. Я б виразив би це наступною формулою: національна безпека понад усе, але не будь-якою ціною.

Вочевидь вірним є зазначити на таке положення, що пріоритет нена­сильницьких засобів передбачає використання воєнної сили. При чому успіх використання даної сили залежить від адекватності обраної стра­тегії, яка є результатом співвіднесення реального та бажаного стану і об­рання шляху по досягненню останнього і застосування системного під­ходу до вирішення зазначених питань.

Засоби забезпечення національної безпеки тісно переплетені із ресур­сами. Основні ресурси забезпечення національної безпеки, окрім об'єк­тивних особливостей геополітичного та геоетратегічного положення України, пов'язані з інтелектуальним багатством, достатньо високим на­уково-технічним потенціалом, можливостями її природи і надр, а та­кож цілою низкою інших чинників, що робить нашу державу приваб­ливою не тільки для інвестицій, а й для реалізації різних технологій де­стабілізації з метою недопущення становлення України в якості регіо­нального лідера.

Актуальним у даному контексті вважається проблема розроблення гарантій ефективного забезпечення національної безпеки, які ми і розглянемо нижче.