Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Орфоепічні уміння і навички учнів

Читайте также:
  1. Алгоритм виконання практичної навички
  2. Алгоритм виконання практичної навички
  3. Алгоритм виконання практичної навички
  4. Аналіз уроку в аспекті розвитку інтелекту учнів
  5. Аналіз уроку в аспекті розвитку мотивації учнів
  6. Велике значення для розуміння природи психіки має висвітлення закономірностей її становлення в процесі еволюції живого світу та суспільно-історичного розвитку людства.
  7. Взаємодія вчителів та учнів
  8. Вкажіть, у відповіді під котрим номером правильно вказано, що розуміють під праворозумінням.
  9. Діяльності учнів
  10. Дослідження проблеми формування навичок здорового способу життя на прикладі учнів 4 класу ЗОШ І-ІІІ ступеня с. Нудижи.

Показником культури мовлення є насамперед його фонологічна сторона: орфоепія, інтонаційна виразність тощо. Орфоепічна культура мовлення виховується тим дидактичним матеріалом, який забезпечує тренування мовотворчого апарату учнів і забезпечує фізичний розвиток органів мовлення, усвідомлене використання фонологічних засобів вираження граматичних значень, оволодіння виражальними засобами фонологічних одиниць і розвиток навичок координування усного і писемного мовлення учнів.

Опрацьовуючи звукову і графічну системи української мови, засвоюючи орфоепічні норми на уроках фонетики, учні оволодівають певною сумою теоретичних відомостей і цілим рядом важливих практичних умінь і навичок:

1. Визначення в слові на слух кількості звуків, розрізнення голосних і приголосних звуків, дзвінких і глухих, твердих і м'яких.

2. Виділення в слові і правильна вимова будь-якого звука.

3. Членування слова на склади і виділення наголошеного складу.

4. Порівняння звукового складу паронімічних слів, пояснення відмінностей у їх вимові.

5. Проведення фонетико-графічного аналізу слова, пояснення співвідношення звуків і букв.

6. Чітка вимова слів і виразне читання тексту з до триманням орфоепічних норм і правильної інтонації.

7. Членування мовного потоку на слова, склади, звуки, визначення логічного наголосу у простому реченні.

8. Виявлення і виправлення помилок у вимові звуківі слів.

 

61. Оскільки мова як явище універсальне охоплює всі сторони нашого буття і свідомості, то мовленнєва компетенція не може сформуватись без тісного зв\'язку з іншими науками. У свою чергу, комунікативна компетенція як основна мета мовної освіти передбачав оволодіння учнем комплексом певних знань, умінь і навичок для забезпечення всебічного його розвитку.
Позамовний матеріал учні засвоюють в основному з трьох джерел: по-перше, через соціокультурні (культурологічні) теми, які пронизують мовну і мовленнєву змістові лінії (тексти дидактичного матеріалу до аспектних уроків і уроків з розвитку зв\'язного мовлення); по-друге, через міжпредметні зв\'язки, здійснювані впродовж навчання згідно з програмовими вимогами; по-третє, через інтегроване навчання або інтегровані уроки.
Якщо перше джерело позамовних знань учнів досить потужне, бо соціокультурна освіта лежить в основі сучасного уроку, то міжпредметні зв\'язки, а з ними й інтегровані уроки, реалізуються у школі ще недостатньо і мають епізодичний характер.
Необхідність здійснення взаємозв\'язку вивчення мови з іншими предметами розглядалась у методиці давно. На це вказували Я.А. Коменський, К.Д. Ушинський, Ф.І. Буслаєв, В. Сухомлинський та ін. Сучасний підхід до навчання української мови теж акцентує увагу на важливості міжпредметних зв\'язків. Автори Концепції когнітивної методики навчання української мови зауважують, що «джерелом розвитку інтересу до вивчення української мови можуть стати міжпредметні зв\'язки в навчанні, особливо мови з літературою, історією, географією, образотворчим мистецтвом, музикою». У Концепції мовної освіти 12-річної школи зазначено, що врахування міжпредметних зв\'язків «сприяє поглибленому розумінню мовних явищ, розширенню кругозору учнів, формуванню в них умінь застосовувати суміжні знання з інших предметів».

Практика свідчить, що найчастіше, на уроках української мови залучається матеріал, який генетично пов\'язаний з виучуваним предметом, — українська, російська чи зарубіжна література, російська чи іноземна мова, історія, образотворче мистецтво, музика. Поєднання окремих предметів передбачається самим змістом мовного навчання: написання переказів і творів за картиною, вивчення правопису слів іншомовного походження, ознайомлення з історичним пластом української лексики, перекпади з російської мови, опрацювання дидактичного матеріалу, узятого з художніх творів тощо. Опора на рідну мову учнів лежить в основі методики вивчення української мови як державної. Природно, що такий міжпредметний матеріал органічно вплітається у структуру уроку, легко засвоюється учнями, зміст і методика його застосування подається в підручниках і посібниках, а тому організація роботи над ним не викликає труднощів у вчителів.

Значно рідше використовуються для міжпредметних зв\'язків суміжні навчальні предмети — математика, фізика, географія, природознавство, біологія, хімія, трудове навчання, фізична культура. На уроках української мови відповідні матеріали діють переважно епізодично, у вигляді окремих навчальних завдань. Наприклад, засвоюючи числівник, учні виконують вправу на запис словами цифрових прикладів математичних дій; розглядаючи тексти різних стилів, школярі виконують лексико-стилістичну роботу на зразках опису предмета (рослини, тварини), документа, процесу хімічної реакції чи фізичного явища.

79. ЗНАЧЕННЯ ПУНКТУАЦІЇ, ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ. Пунктуація (лат. punctuatiopunctum, що означає крапка) — це система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

Пунктуація, нормована правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування тексту відповідно до його значеннєвологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися на грець. лад: кома, крапка, чотири- й трикрапка, хрестик, рідше крапка-кома. Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, середник, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, підкреслення курсивом, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16 — 17ст. під зах. впливом.

В українській мові вживаються одиничні (крапка, двокрапка, три крапки, кома, крапка з комою, тире, знак питання, знак оклику, знак виноски) та парні (дві коми, два тире, лапки, дужки) розділові знаки (пунктограми). Призначення розділових знаків - полегшити читачеві сприйняття змісту написаного:

крапка ділить текст на речення.

двокрапка відділяє одну частину від другої, вказуючи на те, що в цій другій частині міститься пояснення, розкриття причини того, про що йшлося у першій.

три крапки (багато крапок) вказує на те, що в реченні не всі його компоненті наявні, а речення не закінчене, обірване.

кома розділяє граматично рівноправні частини простого чи складного речення.

крапка з комою функціонально подібна до коми, але розділяє складні (або ускладнені) за будовою граматично рівноправні частини.

тире розділяє головні частини речення (якщо вони виражені подібними лексично- граматичними категоріями), порівнювані мовні одиниці, частини складного безсполучникового речення, які перебувають в умовно-часових, протиставних та причиново-наслідкових зв'язках.

знак питання ділить текст на речення, але разом з тим вказує на те, що речення містить у собі питання.

знак оклику ділить текст на речення та вказує на експресивність мовлення, вигук.

знак виноски – видільний, він вказує, що за словом, біля якого цей значок поставлений, має йти частина тексту, яка подається у порядковій частині сторінки або в кінці тексту.

парні розділові знаки – дві коми, двоє тире, дужки, лапки – виділяють якийсь відрізок тексту (другорядні члени речення), коли є потреба його відокремити, вставні і вставлені слова, словосполучення, звертання.

Українська пунктуація побудована на структурному, смисловому та інтонаційному принципах.

 

68. БУДОВА СЛОВА І СЛОВОТВІР. Діючі програми з української мови для середньої школи підвищили вимоги щодо вивчення морфемної будови слова і словотвору. Згідно з цими вимогами учням подаються відомості про корінь, префікс, суфікс як значущі частини слова. Закінчення вивчається як засіб зв'язку слів у словосполученні і реченні. Учнів навчають членувати слова за їх морфемним складом, розпізнавати значення морфем, визначати, як утворилося слово.

Опрацьовуючи морфемну будову слів і способи їх утворення, учні навчаються розрізняти форми одного й того самого слова (ракета — ракети) від похідних слів (ракетний, ракетник), оволодівають умінням членувати слова за їх морфемною будовою, знайомляться з системою способів творення слів в українській мові, що сприяє кращому розумінню значення слів і збагаченню словника учнів. Усвідомлення чергування голосних і приголосних у коренях слів пов'язується з поглибленням теоретичних знань з фонетики.

Вивчаючи морфемну будову слів і систему способів словотворення, школярі готуються до усвідомлення і засвоєння багатьох орфографічних правил, а знання системи закінчень змінюваних слів створює необхідну основу для вивчення синтаксису, зокрема засобів зв'язку між словами в словосполученні і реченні.

Другим завданням вивчення будови слова і словотворення є засвоєння системи понять: закінчення й основа слова, корінь слова, префікс і суфікс, твірна основа, морфологічні і неморфологічні способи творення слів.

Третє завдання — навчання учнів не тільки членувати слова за їх морфемним складом, а й визначати, від якого слова або від якої основи і як утворилось те чи інше слово, який смисловий відтінок вносять у його зміст суфікс, префікс. Усе це має велике значення як для розвитку логічного мислення, так і для засвоєння багатьох орфографічних правил.

Вивчення будови слова і словотвору спрямовується й на те, щоб школярі усвідомили різницю між словозміною і словотворенням, навчилися розрізняти морфологічні і неморфологічні способи творення слів, поглибили знання про зв'язок словотворення з лексикою і морфологією. Необхідно добиватися розуміння учнями того, що в результаті словотворення з'являється слово з новим лексичним значенням, що кожне нове слово оформляється як та чи інша частина мови, що в системі кожної частини мови є свої особливості словотворення.

 

69. Морфемний і словотвірний аналіз слова. Найголовнішим умінням, необхідним для здійснення аналізу слова за будовою, є уміння добирати та зіставляти спільнокореневі слова, змінювати форму слова.

Аналіз слова за будовою найкраще починати з відокремлення закінчення (якщо воно є) і поступового вичленування префіксів та суфіксів шляхом зіставлення зі спорідненими словами, що відрізняються від аналізованого одним якимось елементом. Наприклад, непривітний— привітний дозволяє вичленувати префікс не-, привітний — привітати — привіт — суфікс -ян-, привітати — вітати — префікс при-. Кінцевим результатом буде встановлення кореня – віт — як значущого елемента, що дальшому розчленуванню не підлягає.

Такий підхід дозволяє попередити досить поширені випадки необґрунтованого виділення частин слова. Скажімо, якщо у слові цеглина можна виділити суфікс -ин на основі зіставлення зі словом цегла, то у словах глина чи малина цього суфікса нема, оскільки нема споріднених слів без звукосполучення ин (слово малий не є спорідненим, бо нічого спільного у значенні зі словом малина не має).

Словотвірний аналіз тісно пов'язаний з морфемним, він базується на вмінні добирати спільнокореневі слова, будувати словотвірні ланцюжки. Для з'ясування способу творення слова треба зіставити його з найближчим попередником, тобто, по суті, зробити лише перший крок морфемного аналізу: дошкільник утворене від дошкільний за допомогою суфікса -ик. При тому правильність рішення доцільно перевірити тлумаченням слова: дошкільник — дитина дошкільного віку. Це застерігає від безпідставних зіставлень і, отже, помилок.

Аналізуючи творення слова, необхідно враховувати семантичні зв'язки, не піддаватися гіпнозові зовнішньої подібності. Дореволюційний, надхмарний виводяться не від слів революційний, хмарний, а від сполучень до революції, над хмарами. Отже, спосіб його утворення префіксально-суфіксальний. Цей висновок необхідно перенести і на ті слова, де семантична відмінність між безпрефіксним і префіксальним прикметником не настільки очевидна (дошевченківський і т. п.).

Необхідно мати на увазі, що не завжди можна точно встановити спосіб утворення слова. Наприклад:

Причесати

причесатися:

чесатися

Таке явище в лінгвістиці називається подвійною мотивацією. Розгляд подібних прикладів програмок не передбачений, але іноді трапляються незаплановані ситуації, коли вчитель повинен сказати, що обидва способи пояснення однаково правомірні.

 

 

81. ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ МЕТОДИКИ СТИЛІСТИКИ. Вихідними позиціями методики стилістики є діалектне розуміння мови як системно-структурної організації, засобу комунікації. Саме на цих емно-структурної організації, засобу комунікації. Саме на цих позиціях ґрунтується теорія і практика вивчення стилів мовлення.

Вихідним для методики стилістики є суть самого предмета, його лінгвістична характеристика, обсяг і місце серед інших мовознавчих дисциплін, основні одиниці стилістики і стилістичні засоби. Центральним поняттям стилістики є поняття стилю мовлення. Стиль —явище об'єктивної дійсності. Це слово часто вживається як звичайна назва. Пор.: стиль керівництва, стиль виховання, плавати стилем “брас”, одягатися в сучасному стилі та ін. Часто в мовленні слово «стиль» використовується у виразах, близьких до термінологічних: газетний стиль, офіційний стиль, високий стиль тощо. Як термін слово стиль входить до термінології багатьох наук: лінгвістики, літературознавства, мистецтвознавства, але в кожній науці в

нього вкладається своє поняття. Така різноманітність значень — термінологічних і не-термінологічних—-у

слові «стилі» робить його складним, а водночас цікавим для тлумачення і розуміння. Питання характеристики стилю мовлення невід'ємне від визначення стилістики, яка узагальнює в собі риси всіх стилів мови. Більшість дослідників розглядає стилі як розгалуження загальнонаціональної на її функціональні різновиди.

 

83. СТИЛІСТИЧНІ ВПРАВИ. Важливе значення у створенні системи вправ із стилістики має різноманітність їх змісту і видів. Правильний добір вправ забезпечить посилення інтересу учнів до виучуваного матеріалу, допоможе розкрити цінність практичного володіння мовою і сприятиме розкриттю стилістичного багатства української мови.
Враховуючи вимоги діючих програм щодо розвитку усного і писемного зв'язного мовлення учнів, стилістичні вправи бувають усні й письмові. При цьому доводиться переборювати традиційні погляди на використання вправ із стилістики (як опрацювання засобів стилістики взагалі) лише у зв'язку з помилками у писемному мовленні учнів (переказах, творах). У кількісному відношенні усні вправи не повинні поступатися перед письмовими.
Найпростішим видом вправ є вставляння в текст синонімічних слів, форм, конструкцій і вмотивування найбільш доцільного їх використання. Робота ця розпочинається із спостереження над авторським текстом.
Робота над стилістичними помилками
У роботі над стилістичними помилками важливо проаналізувати причини їх появи, з’ясувати, в чому порушення стилістичної норми, відшукати правильний варіант. Робота над стилістичними помилками також сприяє розвитку й зміцненню стилістичних навичок. Стилістичними вважаємо помилки, пов’язані із порушенням стилістичних норм у функціонуванні мовних засобів. Вони зумовлюються порушенням стилістичної сполучуваності, стилістично невмотивованим використанням форм і синтаксичних конструкцій, порушенням єдності стилю.
З синонімічними варіантами, в іншому — стилістичний аналіз дозволяє з’ясувати характерний для різних мовних стилів відбір мовних одиниць та їх організацію.
Важливим засобом удосконалювати є редагування. Насамперед проводиться воно з використанням лексичних і граматичних синонімів. Учні вчаться робити текст виразним і точним.

 

82. ФУНКЦІОНАЛЬНО-СТИЛІСТИЧНЕ СПРЯМУВАННЯ У ВИВЧЕННІ МОВНИХ ЯВИЩ. Шкільна програма охоплює різні розділи української мови. Центральне місце в ній займає граматика, яка розкриває учням закономірності розвитку мови, її структурної різноманітності. Але вивчення граматики ізольовано від інших розділів не дало б учням глибоких знань з рідної мови. Тому, поряд з граматикою, передбачено вивчення лексики, фонетики і стилістики.
Усі розділи шкільного курсу тісно пов'язані між собою. Цей взаємозв'язок виявляється і під час вивчення учнями стилів мовлення та їх ознак. Стилістична вправність учнів — необхідна умова високої культури мовлення. Тому в систематичному курсі української мови 5-11 класів стилістика вивчається поряд з лексикою, фонетикою та граматикою. Учень, що добре знає граматичний матеріал, але не вміє користуватися ним у певній мовній ситуації, не може вважатися грамотним. Мова учнів часто засмічується діалектизмами, жаргонізмами, канцелярськими штампами. Але навіть без цих дефектів грамотно побудована мова не буде правильною, якщо вона буде невиразною, млявою, позбавленою стилістичної вправності.
Свідоме і систематичне засвоєння матеріалу із стилістики — необхідна умова глибоких і стійких знань, що сприяють виробленню практичних навичок.
Вихідними позиціями методики стилістики є діалектне розуміння мови як системно-структурної організації, засобу комунікації. Саме на цих позиціях ґрунтується теорія і практика вивчення стилів мовлення.
Вихідним для методики стилістики є суть самого предмета, його лінгвістична характеристика, обсяг і місце серед інших мовознавчих дисциплін, основні одиниці стилістики і стилістичні засоби.
Центральним поняттям стилістики є поняття стилю мовлення. Стиль —явище об'єктивної дійсності. Це слово часто вживається як звичайна назва. Пор.: стиль керівництва, стиль виховання, плавати стилем “брас”, одягатися в сучасному стилі та ін. Часто в мовленні слово «стиль» використовується у виразах, близьких до термінологічних: газетний стиль, офіційний стиль, високий стиль тощо.
Питання характеристики стилю мовлення невід'ємне від визначення стилістики, яка узагальнює в собі риси всіх стилів мови. Більшість дослідників розглядає стилі як розгалуження загальнонаціональної на її функціональні різновиди.

 

66. ЛЕКСИЧНІ ВПРАВИ ТА ЇХ ТИПИ. Основні види тренувальних вправ з лексики такі:
I. Лексичний розбір, що передбачає визначення в тексті для аналізу слова, розкриття його лексичного значення, віднесення до певної групи й характеристику найважливіших його ознак.
Лексичний розбір може бути повний, коли визначаються всі характерні особливості слова, що визначаються в школі, і частковий.
II. Віднаходження у словосполученні, реченні чи тексті відповідних лексичних явищ і характеристика їх за певним зразком чи без нього.
III. Добір прикладів з названих джерел, які б ілюстрували дане лексичне явище.
IV. Самостійний підбір слів певної категорії. Наприклад, підібрати аноніми чи синоніми до поданих слів і т. ін.. Такий підбір необхідно здійснювати, враховуючи багатозначність слів, наприклад: свіжий (хліб) – черствий, свіжий (огірок) – маринований тощо.
V. Самостійне складання речень із словами різних лексичних категорій (омоніми, синоніми, антоніми тощо), значення яких попередньо з’ясовується.
VI. Розташування поданих синонімів у порядку градації (зростання міри якості, інтенсивності дії, ступеня емоційності тощо). Наприклад, пропонуємо синоніми гарний, чарівний, славний, хороший, прегарний, прекрасний, чудовий, чарівний розташувати в такому порядку, кожний наступний визначав більшу міру ознаки й емоційності, тобто таким чином: гарний, хороший, славний, прегарний, прекрасний, чудовий, чарівний. Завдання може бути й іншим: розташувати слова в порядку зменшення інтенсивності дії, міри ознаки і т. ін. Наприклад, подаємо синоніми швидко, хутко, прудко, шалено і розташовуємо їх так: шалено, прудко, хутко, швидко.
VII. Групування поданих слів за певними ознаками, а також складання таблиць у процесі такої роботи. Наприклад, закріплюючи відомості про короткі й повні прикметники, про поділ їх на тверду й м’яку групи, подаємо учням ряд слів: широкий, хоробрий, красен, безкраїй, мужній, лагідне, радісна, важкі, безмежний, гарний, ласкавеє, тяжкії, веселая, славний. VIII. З вивченням словотворення і виробленням правописних навичок пов’язана і така лексична робота: утворення антонімічних пар від одного й того самого слова за допомогою префіксів з (с-, зі-), роз-, під-, від-, за-, ви- та ін.: з’їхатися – роз’їхатися, сформувати – розформувати, підійти – відійти, залетіти – вилетіти. Варіантом цієї вправи є утворення від поданих слів антонімів з префіксом без-: вітряний – безвітряний, корисливий – безкорисливий, збройний – беззбройний.
IX. З урахуванням специфіки занять населення місцевості, де проживають учні, аналізувати тексти з відповідною професійною лексикою (рибальською – в рибальських селищах, виноградарською – там, де вирощують виноград, гірничою – у шахтарських містах) і складати тематичні словники.
X. Визначення ролі виучуваного лексичного явища в реченні чи в тексті. Виконання такого завдання реалізує зв'язок у вивченні мови і літератури.
XI. Вибір потрібного слова з кількох поданих у процесі виконання творчих робіт. Виконуючи роботу такого типу, необхідно розкрити особливість значення кожного синоніма, вмотивувати доцільність вибору саме такого, а не іншого синоніма.
XII. Усунення повторення одного із слів у реченні чи в межах неширокого контексту.
XIII. Використання з певною метою тих чи інших лексичних явищ у різних видах робіт з розвитку зв’язного мовлення.
XIV. Переклад з російської мови і порівняльна характеристика лексики за походженням чи іншими ознаками.
XV. Здійснюючи міжпредметні зв’язки, систематично проводити спостереження над використанням різних лексичних груп у художніх творах на уроках літератури, надаючи цій роботі стилістичного спрямування.
XVI. Боротьба за високу культуру усного мовлення учнів нерозривно пов’язана із збагаченням їхнього словникового запасу різними категоріями лексики, усуненням лексичних помилок, прищепленням навичок використовувати слово як виразовий засіб нашої мови.

 

67. СПОСОБИ ТЛУМАЧЕННЯ ЛЕКСИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ СЛОВА.

Логічні: 1) Встановлення родо-видових співвідношень; 2) –; 3) Описове; 4) Перелічувальне.
Лінгвістичні: 1) Синонімічне; 2) Антонімічне; 3) Словотворче; 4) Етимологічне.

Контекстуальні: 1) Аналіз сполучуваності; 2)-; 3) Тлумачення за словником (лексикографічне); 4)-.
Комбіновані: 1) З’ясування прямого значення із стилістичною ремаркою; 2) Родо-видове з елементами синонімічного; 3) Описове тлумачення з елементами морфемного (словотворчого) аналізу; 4) Описове тлумачення з елементами синонімічного (антонімічного).

 

58. Граматичні норми. Граматичні помилки.

Граматична норма - це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень. Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками: вирішальний – решающий, наступний – следующий.

Граматична помилка – помилкове вживання форми слова, побудови речення. Наприклад, вживання російського слова в тексті.

 

8, 9, 10. Підручники

Відповідно до навчальних програм створюють підручники і навчальні посібники.

Підручник – книга, яка містить основи наукових знань з певної навчальної дісципліни, викладені згідно з цілями навчання, визначеними програмою і вимогами дидактики.

Головне його призначення – допомогти учням самостійно закріпити і поглибити знання, здобуті на уроці.

Навчальний посібник – книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші та довідкові відомості.

До навчальних посібників належать збірники задач і вправ, хрестоматії, словники, довідники, атласи та ін. Цей допоміжний дидактичний матеріал сприяє зміцненню пізнавальних і практичних умінь, прищеплює навички самостійної роботи.

Підручник повинен забезпечити науковність змісту матеріалу, точність, простоту і доступність його викладу, чіткість формулювання визначень, правил, законів, ідей, точну й доступну мову тексту, правильний розподіл навчально матеріалу за розділами і параграфами. Найважніший матеріал мусить бути проілюстрований схемами, малюнками, відповідно структурований та оформлений шрифтами.

Для успішного використання підручника в навчальному процесі і вчитель, і учні повинні орентуватися в його структурі. Підручник складається з двох компонентів: текстового і позатекстового.

1. Перший компонент – основний, додатковий і пояснювальний тексти.

2. До другого належать:

а) апарат організації засвоєння; запитання і завдання; інструктивні матеріали (пам’ятки, зразки розв’язання задач, прикладів); таблиці; підписи-пояснення до ілюстрованого матеріалу; вправи;

б) ілюстративний матеріал (фотографії, малюнки, плани, картки, креслення та інші); в) апарат, орієнтування (вступ, зміст, бібліографія).

Зміст навчального матеріалу в підручнику може формуватися за генетичним (в історічній послідовності), логічним (відповідно до сучасної логічної структури конкретної науки), психологічним (з урахуванням пізнавальних можливостей учнів) принципами, пов’язаними між собою.

Зміст підручника складається з таких компонентів:

а) основні факти, принципи, засоби й нові відкриття в науці, доступні учням відповідного типу закладу;

б) світоглядно- методологічні та виховні ідеї, зокрема моральні й естетичні ідеали, які можно сформувати конкретним навчальним матеріалом;

в) методи наукового мислення і дослідження, що сприяють засвоєнню навчального матеріалу;

г) знання з історії науки і творчої діяльності її видатних представників, які стимулюють інтерес учнів;

д) уміння і навички, що впливають з конкретного навчального змісту або необхідні для його засвоєння;

ж) розкриття прийомів мислення, логічних операцій, які учень має засвоєти у процессі вивчення змісту підручника,

Більшість шкільних підручників складаються з текстів емпіричних (відображають факти, явища, події, містять вправи і правила) і теоретичних (містять теорії, методологічні знання).

За провідним методом матеріалу розрізняють тексти репродуктивні, проблемні, програмовані, комплексні. Репродуктивні тексти – високоінформативні, структуровані, зрозумілі учням, відповідають завданням пояснювально-ілюстративного навчання. Проблемні – це здебільшого проблемний моголог, у якому для створення проблемних ситуацій висувають суперечності, розв’язують проблему, аргументують логіку розвитку думки. У програмованому підручнику зміст подається частинами, а засвоєння кожного “кроку” інформації перевіряється контрольними запитаннями. Комплексний текст містить певний обсяг інформації, необхідний учням для розуміння проблеми, а проблема визначається за логікою проблемного навчання. Текст підручника може бути аналітичним або синтетичним, побудованим дедуктивним або індуктивним способом.

Окрім основних, підручник містить додаткові тексти, мета яких – розширити, поглибити знання учнів з важливих компонентів змісту навчального матеріалу (документи, історичні довідки та ін.).

Запитання і завдання, вміщенні у підручниках, за ступенем пізнавальної самостійності учнів поділяють на репродуктивні та продуктивні. Репродуктивні потребують від учнів відтворення знань без істотних змін. Продуктивні – передбачають трансформаці. Знань, істотні зміни в структурі їх засвоєння або пошук нових знань.

Одна з вимог до підручника – використання ілюстративного матеріалу – зображень, які реалізують науковий педагогічний принцип підручника специфічними засобами наочності. Ілюстрації підручників повинні розкривати основний зміст певних елементів програми (провідні ілюстрації). Вони або різнозначні тексту, або доповнюють його, або об’єктом для запитань, завдань.

Працюючи з підручником, учитель повинен доповнювати його матеріал додатковою інформацією, оскільки зміст підручника нерідко надто конспективний, і знання, почерпнуті учнями лише з нього, будуть обмеженими. Важливо використовувати на уроці як додатковий місцевий, краєзнавчий матеріал. Учитель мусить маневрувати методичними прийомами під час викладу матеріалу підручника з огляду на те, що для одних учнів він може бути складним, а для інших – легкодоступним, занадто простим.

Вимоги до підручників: висока науковість, доступність, точність, ясність і яскравість викладення, практична спрямованість, міжпредметні зв’язки. Підручник повинен бути одночасно стабільним і мобільним (введення нових елементів знань без порушення основи).

 




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 63 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.014 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав