Читайте также:
|
Відповідно до Пакту і таємним протоколам радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну та Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі, за 12 днів.
28 вересня 1939 союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордон. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території "по лінії Керзона" (річках Нарев - Західний Буг - Соп). У сферу впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини - Лемківщина, Холмщина, Посяння і Підляшшя: майже 16 тис. кв. км етнічних українських земель з 1,2 млн. населення опинилися під німецькою окупацією.
Договір про дружбу і кордон, як і секретний протокол до пакту "Молотова - Ріббентропа", протягом 50 років становив одну з державних таємниць СРСР. Ці угоди були укладені всупереч нормам міжнародного права і сприяли розв'язанню другої світової війни.
У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину та Бессарабію, які були захоплені Румунією в 1918-1919 рр.
Відповідно до угод про сфери впливу західні і придунайські українські землі увійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз'єднання в рамках однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.). Це були надзвичайно прогресивні конституції, але ступінь їх прогресивності ніяк не впливав на політичний режим.
Революційні комітети, призначувані силовими структурами, які заполонили весь край, організовували тимчасові управління в центрах воєводств і повітів. Останні утворювали селянські комітети. Львівське тимчасове управління звернулося до західноукраїнського населення із закликом провести вибори до Народних Зборів.
22 жовтня 1939 р. в Галичині і Волині були проведені наступні вибори. Вони проходили за демократичними формулою, з таємним голосуванням, але кожна кандидатура, яку намічали обрати, ретельно вивчалася компартійними і спеціальними органами. Організатори виборів постаралися, щоб населення обрало авторитетних місцевих активістів. Одночасно депутатами було обрано чимало вихідців зі східних областей України, які приїхали сюди на постійну роботу.
Делегати Народних зборів, які зібралися у Львові 26-28 жовтня, прийняли рішення про встановлення радянської влади на території Західної України, а також декларацію про возз'єднання її з Радянською Україною у складі СРСР. Сесії Верховної Ради СРСР (1-2 листопада 1939 р.) і Верховної Ради УРСР (13-15 листопада 1939 р.) задовольнили це прохання депутатів Народних зборів.
4 грудня 1939 р. на західноукраїнських землях було утворено Львівську, Тернопільську, Дрогобицьку, Станіславську (Івано-Франківськ), Волинську та Рівненську області.
2 серпня 1940 р. VII сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про мережевих УРСР Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. На цих землях було утворено Ізмаїльську та Чернівецьку області.
Зі складу УРСР була вилучена Молдавська АРСР, яка реорганізувалася в окрему республіку, з включенням в неї і частини українських історичних земель Придністров'я.
Після возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною почалася їх активна радянізація – здійснення перетворень відповідно до радянського зразка. Перетворення носили суперечливий і двоякий характер.
З одного боку проводився ряд заходів, які отримали позитивну оцінку українського населення. Це, перш за все, заходи по ліквідації безробіття і підвищення життєвого рівня населення (експропріація будинків польських власників та лихварів і заселення міської біднотою, розподіл між бідними селянами землі, реманенту та худоби поміщиків і осадників, налагодження роботи промислових підприємств і т. д.). Майже 500 тис. селян отримали в користування понад мільйон гектарів землі. Було створено 182 машинно-тракторні станції для обробки селянської землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надали прикріплені до кожної області Західної України східні області СРСР в порядку шефської допомоги. Активно проводилась українізація системи народної освіти, заходи по ліквідації неписьменності, впровадження безоплатного медичного обслуговування і т. д.
Але, з іншого боку, радянська влада принесла на західноукраїнські землі жорстокий репресивний режим. Були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т. ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Арештовувалися власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Протягом 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала близько 10% населення Західної України, почалася примусова колективізація селян та антицерковні акції. "Радянізація" західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу "казарменого" соціалізму. Це робилося без урахування специфіки та реальних потреб і можливостей того часу.
Переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала акт приєднання і возз'єднання з УРСР. Але внаслідок репресій тоталітарного режиму багато людей, що раніше вітали прихід Червоної Армії в Західну Україну і встановлення радянської влади, надалі почали переглядати свої погляди. У частині західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.
Отже, наприкінці 30-х – початку 40-х років відбувся реальний акт Злуки – було об'єднано майже всі українські землі в складі УРСР, що мало велике історичне значення: вперше за кілька століть українці опинилися в межах однієї держави, хоча ціна, яку довелося заплатити за це об'єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українських в тому, що їхнє майбутнє - у створенні незалежної української держави.
49. Висвітліть “українське питання” в європейській політиці напередодні Другої Світової війни.
Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії, які, незважаючи на різний соціально-політичний лад, проявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли української державності.
Роз'єднаність українських земель, що перебувають на перехресті геополітичних інтересів провідних держав-учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Часом українські політичні сили сподівалися на певний реванш у боротьбі за свою незалежність. Однак український народ взагалі не міг самостійно вирішувати свої національні питання. Його доля була в руках правителів інших держав.
СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися утримати підпорядковані їм українські землі, і, по можливості, приєднати нові. Англія, Франція, частково - США використали Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною і СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.
Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для "раціонального їх використання". Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехословаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехословацької території і області автономії Карпато-Україна, Німеччина вирішила розіграти "українську карту" за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол у Німеччині з цього приводу писав міністрові закордонних справ Франції 15 грудня 1938 p.: "Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже визначена - створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йде мова про похід на Кавказ і Баку... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка в широких масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності України, у відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна".
6 січня 1939 р. Гітлер у бесіді з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини І. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Прусією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його країна теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв'язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня - "План Вайс" (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад.
Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини і спецслужби звернули свій погляд на Галичину і деякі інші українські території, які перебували під контролем Польщі.
В даний час значно активізувалася ОУН, що після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини.
У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели у Римі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10 лютого 1940 р. прихильники С. Бандери організували конференцію в Кракові, на якій відкинули рішення римської конференції і оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУН-Р (революціонери) або ОУН-Б (бандерівці). Прихильників А. Мельника стали називати ОУН-М (мельниківцями). Цей розкол послабив загальний рух за національну незалежність.
Пізніше, в березні 1941 р. ОУН-Б провела ще одні збори своїх прихильників, в постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українську державу, за визволення "поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР". Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тодішнього погляду всього українського загалу з його сподівань на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена визнати український фактор і національні прагнення української сторони. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалося у меморандумі ОУН в квітні 1941 p., були "спрямовані на переконання німецького уряду... офіційно визнати самостійність і соборність України і допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини".
Вже після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом "повстання" в українських та білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім почати формування "незалежного українського об'єднання". 10 вересня 1939 р. гітлерівське керівництво розповсюдило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення "незалежної держави" під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в декількох документах фашистської Німеччини, в яких говорилося про розчленування "російського простору на 4 держави": розширену в східному напрямку Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтику, незалежну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням.
29 квітня 1941 була протокольно представлена організаційна структура економічного розділу плану "Барбаросса" під кодовою назвою "Ольденбург". Для реалізації плану стверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали все її великі міста.
В оточенні Гітлера існували різні погляди щодо поведінки Німеччині на окупованих територіях. Рейхсляйтер Розенберг зі своїми прихильниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити університет в Києві.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 62 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |